Це був сірий, понурий ранок… Небо, важке й низьке, здавалося, от-от розплачеться холодним дощем над розлогою чергою людей у чорному. Усі вони, наче тіні, повільно рухалися за труною, і кожен крок відгукувався в серці Олени глухим болем.
Ну, от і все… Немає більше тата. Світ розсипався на друзки, і вона знала, що більше ніколи не збере його докупи.
У свої двадцять шість Олена залишилася зовсім одна. Формально — доросла жінка, заміжня, дипломований архітектор. Ще недавно вона з юнацьким запалом сперечалася з батьком, вважаючи його методи ведення бізнесу «старосвітськими», а поради — надто консервативними. Як же зараз їй бракувало цього спокійного, трохи хрипкого голосу… Як же хотілося знову почути його повчання, які вона раніше пропускала повз вуха. Вона відкладала щирі розмови «на потім», вірячи, що батько — це скеля, яка стоятиме вічно.
Церемонія прощання здавалася Олені якимось абсурдним театральним дійством. Вона дивилася на спокійне обличчя батька, Віталія Сергійовича, і не могла повірити, що цей сильний чоловік, який пройшов шлях від звичайного виконроба до власника відомого в столиці архітектурного бюро, згас за лічені місяці. «Згорів», — пошепки казали знайомі.
Він виглядав зараз таким умиротвореним, ніби просто приліг подрімати після важкого робочого дня. Олені на мить здалося, що ось зараз він розплющить очі, усміхнеться своїм фірмовим теплим поглядом і скаже: «Ну чого ти, Оленко? Все гаразд».
Але дива не сталося.
«Господи, візьми себе в руки», — прошепотіла вона, ковтаючи солоні сльози.
Чоловік, Костянтин, що стояв поруч, обережно обійняв її за плечі, притискаючи до себе. Його підтримка була зараз єдиним якорем у цьому морі горя. Як же добре, що він є. Адже тепер, після смерті батька, він — її єдина рідна людина.
Їхня історія почалася кілька років тому, коли Віталій Сергійович вирішив перебратися з невеликого провінційного містечка до Києва. Там, у провінції, він мав успішну будівельну фірму, але коли мама Олени тяжко захворіла, світ для батька перестав існувати. Він кинув усі сили на її порятунок. Квартира перетворилася на міні-госпіталь: запах антисептиків, постійні чергування медсестер, найкращі лікарі. Батько хапався за будь-яку можливість, звертався навіть до знахарів, але дива не сталося. Мама згасла.
Після похорону батько вчинив неочікувано — продав усе в рідному місті. Казав, що кожен куточок там кричить про його втрату. У Києві він ризикнув: узяв великий кредит і відкрив архітектурне бюро. Його досвід і чесне ім’я швидко зробили справу — замовлення посипалися одне за одним.
Олена, надихнувшись прикладом батька, вивчилася на архітектора за кордоном. Повернувшись, вона поринула в роботу з головою. Її не цікавили тусовки чи дорогі бренди — вона жила проектами, лініями та розрахунками.
Саме на парковці біля супермаркету вона зустріла Костю. Вони випадково зіштовхнулися візками. Високий, з інтелігентною манерою спілкування, він одразу викликав довіру. Костя розповів, що разом із матір’ю, Вікторією Іванівною, тримає невелику друкарню. Він цитував Стуса, знав напам’ять сучасних поетів і здавався Олені «людиною з іншого світу» — піднесеною та щирою.
Вони одружилися швидко. Батько, хоч уже й почувався недобре, благословив їх. Олена не знала, що перед весіллям тато мав довгу розмову з Костею, де просив його берегти доньку.
Перед самим святом сімейний бізнес Костянтина почав занепадати — цифрові технології витіснили стару друкарню. Він дуже переживав, навіть хотів відкласти весілля, бо не хотів бути «приймаком». Але Віталій Сергійович лише махнув рукою: «Головне — любов. Сьогодні Олена на коні, завтра — ти. Для того й сім’я, щоб підтримувати».
Минуло кілька днів після похорону. Олена годинами лежала в ліжку, дивлячись на зелені цифри електронного годинника. 9:25… 9:30… Час втратив сенс. Вона боялася виходити на роботу, боялася бачити порожнє крісло батька в кабінеті.
Костя був поруч. Він приносив чай, гладив її по руці й нарешті заговорив: — Ленусь, так не можна. Ти себе знищуєш. Тобі треба змінити обстановку. — Як я можу зараз поїхати? Справи бюро… — прошепотіла вона. — У мене є ідея, — м’яко сказав Костя. — Нехай моя мама, Вікторія Іванівна, тимчасово пригляне за фірмою. Вона ж людина з бізнесу, розбереться з паперами, поки ми будемо у відпустці. Дай їй шанс допомогти нам.
Олена завагалася. Зі свекрухою у неї були рівні стосунки, але щось у Вікторії Іванівні її насторожувало. Якась ледь помітна фальш у надто солодких словах. Олена згадала випадок на весіллі, коли побачила, як свекруха за лаштунками жорстко, майже грубо, вичитувала офіціантку за розбитий келих. Це було так несхоже на її звичний образ «витонченої пані».
Але зараз Олена була занадто слабкою, щоб сперечатися. — Може, ти й правий, — здалася вона. — Тільки ненадовго.
Костя зрадів. — Я все придумав! Ніяких готелів. Поїдемо дикунами на берег Дніпра. Тільки ми, намет, природа і тиша. Пам’ятаєш, як ти розповідала про свої походи з батьками?
Спогади про дитинство, запах багаття і батькову гітару на мить зігріли її. — Добре, Костю. Давай спробуємо.
Поїздка здавалася ліками. Позашляховик мчав трасою, тепле повітря вривалося у вікно. Костя був неймовірно турботливим — сам зібрав речі, купив продукти, знайшов ідеальне місце: затишна галявина біля річки, оточена старими вербами та сосновим лісом.
Перші два дні були чудовими. Вони купалися, Костя намагався рибалити, а Олена нарешті почала спати без жахів. Але на третій день сталася дивна подія.
Вони знайшли біля берега старий, напівгнилих човен. Костя загорівся ідеєю покататися. Олена, побачивши воду на дні човна, завагалася: — Костю, він виглядає ненадійним. Може, не треба? — Та облиш, я ж з тобою! — він жартома підскочив, щоб її поцілувати, човен хитнувся і… вони обидва опинилися у воді.
Олена, яка з дитинства займалася плаванням, швидко випірнула. Вона побачила Костю, який тримався за перекинуте судно. — Ти як? — крикнула вона. — Нормально… пливи до берега! — відповів він дивним голосом.
Коли вони вибралися, він довго мовчав, розглядаючи її. — Не знав, що ти так вправно плаваєш, — кинув він нарешті. — У мене юнацький розряд, ти забув? — Олена намагалася перетворити все на жарт, але в погляді чоловіка майнула якась незрозуміла досада.
Наступного ранку Костя запропонував піти в ліс за грибами. — Хочеться справжньої юшки, — мрійно сказав він.
Вони заглибилися в ліс. Поступово сосни змінилися чагарниками, земля під ногами стала м’якою. Олена йшла попереду, коли раптом відчула, що її ноги засмоктує. — Костю, тут болото! — вигукнула вона. — Не йди сюди!
Вона спробувала витягнути ногу, але тільки глибше загрузла в чорній багнюці. Трясовина, прихована під шаром моху, виявилася підступною. — Костю! Допоможи! — покликала вона гучніше.
Тиша. Тільки десь далеко хруснула гілка. — Костю! — Олена почала панікувати. Вона озирнулася — чоловіка ніде не було. — Костянтине, я тут! Мені страшно!
Вона кликала десять хвилин, двадцять… Трясовина вже доходила до колін, холодна й невблаганна. Страх змінився жахом: невже він заблукав? Чи з ним щось сталося? Вона кричала, поки голос не перетворився на хрип. Коли багнюка торкнулася стегон, Олена закрила очі, молячись лише про те, щоб смерть була швидкою.
Раптом почувся тріск гілок. З хащі вийшов чоловік у камуфляжі, років шістдесяти. Він мовчки оцінив ситуацію, зник на хвилину і повернувся з довгою міцною жердиною. — Хапайся, доню. Тільки не смикайся, — спокійно сказав він.
За кілька хвилин, брудна та знесилена, Олена лежала на твердій землі. Рятівником виявився місцевий єгер, Віктор Михайлович. — Де твій чоловік? Ви ж разом були? — запитав він, допомагаючи їй підвестися. — Я… я не знаю. Він був за кущами… Костя! — вона знову покликала, але ліс мовчав.
Михайлович нахмурився. — Веди на вашу стоянку. Може, він туди побіг за допомогою.
Коли вони вийшли на галявину, Олена зупинилася як укопана. Серце пропустило удар. Машини не було. Намету — теж. На місці їхнього табору залишилася лише витоптана трава та купа її особистих речей, просто скинутих у бруд. Її сумка, паспорт, ключі від квартири… все це лежало біля згаслого багаття.
Вона все зрозуміла миттєво. Це не була випадковість. Це не було болото, в яке вона потрапила «випадково». Він знав. Він привіз її сюди, щоб вона не повернулася.
Михайлович мовчки поклав руку їй на плече. — Ходімо до мене в сторожку, дівчино. Тут тобі робити нічого.
Олена прохворіла тиждень. Лихоманка, марення, страшні сни. Михайлович виходжував її трав’яними чаями та піклуванням. За цей час вона дізналася його історію. Його син Олексій працював санітаром у місті, сам виховував малого Андрійка після смерті дружини. Хлопчику потрібна була дорога операція на нозі після невдалого перелому, але грошей у сім’ї не було. Олексій, зламаний горем і бідністю, навіть перестав спілкуватися з батьком, бо не міг витримати власної безпорадності.
Олена слухала і розуміла: вона має вижити. Не просто вижити, а повернути те, що належить їй. — Михайловичу, мені треба в місто. Але не такою, як я є, — сказала вона одного ранку, взявши ножиці.
Вона відрізала свої довгі коси, зробивши коротку, майже хлопчачу стрижку. Михайлович дав їй трохи грошей із заначки. У районному секонд-хенді вона купила старі джинси, куртку та великі окуляри.
Київ зустрів її шумом. Вона прийшла до свого офісу під виглядом клієнтки. У коридорі вона випадково зіштовхнулася з бухгалтером Іриною. — Олено Віталіївно? Господи, це ви? — Ірина ледь не впустила папери. — Тихо, Іро. Ходімо в кабінет.
Те, що вона почула, змусило її кров застигнути. Вікторія Іванівна, свекруха, вже оголосила всім, що Олена «зникла безвісти в горах під час відпустки», і тепер терміново переоформлює активи компанії на підставні фірми. Костя ж грав роль убитого горем вдівця, готуючись вступити у спадок.
— Вони виводять гроші, Олено. Якщо не втрутитися зараз, завтра фірми не існуватиме, — прошепотіла Ірина.
Олена подякувала і вийшла. У неї був план. Але спершу вона мала зайти додому.
Маючи дублікат ключа, вона тихо увійшла у власну квартиру. І тут же почула сміх зі спальні. На підлозі у вітальні валявся жіночий одяг — зухвалий, вульгарний, зовсім не в стилі Олени.
Вона піднялася нагору й відчинила двері. Костя сидів на ліжку з якоюсь блондинкою. Побачивши Олену — бліду, з короткою стрижкою, схожу на привид — він зблід так, що став схожим на стіну. — Ти… ти ж… — він не міг договорити.
— Я не потонула, Костю. На жаль для тебе, я дуже добре плаваю, а ліс має своїх охоронців, — її голос був холодним як лід. — У вас є десять хвилин, щоб забратися з мого дому. Інакше наступна наша розмова буде в присутності поліції та моїх адвокатів, які вже мають копії звітів про фінансові махінації твоєї матері.
Костянтин намагався щось белькотати про «непорозуміння», але Олена просто вказала на двері.
Через місяць життя почало ставати на рейки. Юристи допомогли зупинити дерибан компанії, а Вікторія Іванівна, злякавшись реального терміну за шахрайство, повернула більшу частину вкраденого.
Олена не забула про свого рятівника. Вона особисто приїхала до лікарні, де працював син Михайловича, Олексій.
— Я хочу оплатити операцію для Андрійка, — сказала вона похмурому чоловікові. — Ваш батько врятував мені життя. Це найменше, що я можу зробити.
Олексій вперше за довгий час підняв на неї очі. У них не було ворожості, лише втомлена надія.
Минув рік. Олена знову полюбила свою роботу, але тепер вона знала ціну людям. Вона часто їздила до Михайловича в ліс, але вже не як «дикунка», а як близька людина. А поруч із нею часто був Олексій — чоловік, який, як і вона, вчився жити заново після великої втрати.
Життя тривало. І воно було прекрасним, попри всі шрами на серці.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
