– Вона тобі не пара, і це моє останнє слово, – батько був непохитний у своєму рішенні.
– Сину, одумайся, життя прожити – не поле перейти. Любов мине, а жити треба за щось. Ліда твоя може і гарна, але не дотягує вона до нас, розумієш, вода з олією не змішується, – по-доброму намагалася переконати сина мама.
Ганна Іванівна – вчителька української мови, а її чоловік, Михайло Петрович, – голова сільської ради. Люди не бідні. Вони мали все: гарну хату, повагу людей, і найцінніше – єдиного сина Анатолія, який вирішив одружитися, але його вибір батькам не те, що не сподобався, вони категорично не хотіли приймати в свою сімʼю бідну невістку.
– Толю, ти маєш думати про майбутнє, – повторювала мати, поправляючи йому комір. – Ти ж не якийсь там простий парубок, ти син голови!
Але Анатолій уже думав не про майбутнє, а про теперішнє – про Ліду, в яку закохався до нестями.
Вона була донькою доярки з колгоспу, тиха, щира, з великими очима, в яких світилося щось таке справжнє, що хлопець забував про все.
Вони зустрічалися вечорами біля ставка.
– Лідо, я б міг з тобою одружитися хоч завтра, – говорив він.
– А що скаже твоя мама? – тихо питала дівчина, знаючи відповідь.
– А мені байдуже!
Та не було йому байдуже. Ганна Іванівна швидко дізналася про “сільську дівку”, як вона висловилась.
– Толю, схаменися! Ти маєш знайти собі достойну пару. Вона ж не твого кола, – говорила різко.
– Вона людина! – відповів він тоді. – І крім неї мені ніхто не потрібен.
– Людина, але не твоя доля, – сказала мати і зачинила за собою двері.
Ліда і справді була з бідної сімʼї, але добре вчилася в школі і хотіла йти вчитися, щоб довести батькам коханого, що вона не гірша. Довго готувалася і таки змогла вступити в педагогічний. Поїхала в місто вчитися.
Вона плакала в поїзді, стискаючи стару валізу, але сказала собі:
«Я доведу, що теж чогось варта. Не для них, а для себе».
Анатолій спочатку писав листи, потім рідше. З часом усе якось розчинилося – робота, батькові справи, материні поради.
А потім він почув, що Ліду відправили по розподілу в іншу область і що вона вийшла заміж.
Це була правда, Ліда вийшла заміж, і не тому, що закохалася, а тому, що боялася залишитися в дівках. Тоді такий час був, і вона бачачи, що з Анатолієм у неї не буде майбутнього, вирішила, що краще синиця в руках, ніж журавель в небі.
Минали роки.
Батьки постаріли, пішли у вічність. Анатолій залишився сам у великій батьківській хаті. Він так і не одружився. Працював учителем у школі, любив дітей, але свого так і не мав.
Одного осіннього дня в село приїхала жінка. Струнка, гарно одягнена, з теплим поглядом.
– Лідо?.. – не повірив він, коли зустрів її біля магазину.
– Так, Толю… Я приїхала до мами. Вона ж стара вже.
Він не приховував, що дуже радий такій їхній випадковій зустрічі, і не міг просто так її відпустити.
Вони сіли на лавці біля школи, як колись.
– Ти не змінилася, – сказав він, дивлячись їй у вічі. – Лише стала сумнішою.
– А ти – не старієш. Все такий самий.
– Бо життя моє ніби зупинилося тоді, коли ти поїхала.
Вона опустила очі.
– Пробач мене, що не зміг відстояти наше кохання. Як ти живеш? Чи щаслива?
– Мій чоловік помер, уже шість років як. Ми прожили разом… Та, знаєш, я його не любила. Просто тоді хотіла втекти від самотності.
Анатолій мовчав. Потім прошепотів:
– Я теж жив сам. Не тому, що не було охочих. Просто ніхто не був на тебе схожий.
Ліда глянула на нього довго-довго. І в тому погляді було стільки недоказаного – молодість, біль, прощення.
Потім він запросив її до себе на чай. Вона прийшла. Спочатку ніяково, а потім якось природно. Вони згадували юність, сміялися, мов діти.
Відтоді вони почали зустрічатися частіше.
Село вже шепотіло, мовляв, зійшлися нарешті ті двоє, яким колись не дали бути разом.
Одного разу він сказав:
– Лідо, може, більше не ходитимеш до мене в гості, а житимеш тут?
Вона усміхнулася крізь сльози.
– Пізно вже, Толю…
– Не пізно. Ми просто довго йшли одне до одного.
Ліда пішла, нічого не відповівши. Анатолію було сумно, але він розумів, що сам винен.
А через тиждень, коли надворі падав сильний дощ, у його двері хтось постукав. Відчинив і не повірив – на порозі стояла Ліда з двома валізами.
Вона залишилася.
Вечорами вони сиділи біля вікна, слухали, як вітер гойдає стару яблуню, і мовчали. Але то було добре мовчання – тепле, спокійне, без жалю.
Бо доля, може, й не дала їм молодості разом, зате подарувала старість – тиху, щасливу, справжню.
Коли почуття справжні – вони не вмирають, навіть якщо роки йдуть. Любов може обійти колами, але все одно знайде дорогу назад, коли настане її час.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
