fbpx
Життєві історії
Вона хотіла сина… Владислав вибирав собі «коханих» вродливих, модних, з ногами «від вух». Але до штампу у паспорті не доходило: Жaхливий вчинок чоловіка, змінив Надю назавжди

Владислав вибирав собі «коханих» вродливих, модних, з ногами «від вух». Але до штампу у паспорті не доходило. Не уявляв себе у ролі сім’янина. Розваги – це саме те, що йому потрібно. Деякі з дівчат, які мріяли про заміжжя з красунчиком, але зрозуміли, що чекати доведеться до сивого волосся, йшли від Влада. А декого сам залишав. Аби похвалитися перед друзями, мовляв, кому вона така потрібна… Насправді ж, бачив: «кохання» ось-ось махне йому на прощання ручкою, тому діяв наввипередки… Автор Ольга Чорна журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

…Надя стала черговою «жeртвою» Влада. Хоча хлопець не проти був і одружитися. Не так на дівчині, як на її статках. Братів-сестер у Наді не було. Удівець-батько займався бізнесом. І все добро, яке пристарався, відійде улюбленій доні. Й дідусі-бабусі щось підкинуть. Бо внучку люблять.

Максим називав доньку не Надею, а Надією. Бо вона справді була його єдиною надією, яскравим промінчиком, задля чого жив, працював…

…Наді було п’ять років, коли не стало матері. Пoмeрла при пoлогах. Мав народитися хлопчик.

Читайте також:  Говорила мені колись бабася: “Доню, якщо ти дуже втомилася і маєш сімейні проблеми – зроби, що я тобі скажу!”

Надю готували до появи братика, аби потім не було ревнощів, що маленькому дістається більше уваги. І вона вже любила малюка. Складала у коробку свої іграшки, з яких «виросла». Щоранку заглядала до ліжечка, сподіваючись, що лелеки вже принесли братика. Він мав зватися Дмитриком. Чомусь так вирішила.

Маму забрали до пoлогового вночі. А вранці її не стало. І малюка також.

Надя не одразу зрозуміла, що трапилось. Навіть після пoхорону довго чекала на обох…

– Коли я буду така велика, як мама, тоді в мене буде маленький братик, – казала Надя. І продовжувала складати в коробку іграшки.

…У Максима були короткі романи з жінками. Але вдруге так і не одружився.

…У Наді були залицяльники. Але Влад добряче закрутив голову. Він це вмів. Тільки не поспішав знайомитися з родиною дівчини. Надiного батька побоювався. І недаремно. Максимові хлопець не сподобався. Доньці вирішив поки нічого не казати. Поділився думками зі своєю матір’ю.

– Максиме, сину, ти так всіх хлопців від Надійки повідганяєш.

– Хай університет закінчить, а тоді про заміжжя думає. Куди поспішати? І той хлопчисько… Не лежить мені душа до нього. От, наче, відчуваю щось лихе…

– Максиме, мені так хочеться правнучка чи правнучку поняньчити.

…Коли Надя дізналася про вaгiтність, зраділа:

– У мене ж син буде? Правда?

– Ще не знаю, – відповіла лікарка. – Треба трішки зачекати.

– Звісно, син…

Найперше про вaгiтність розповіла Владові. Той отетерів:

– У твого батька грошей на aбoрт не вистачає?

– Що?! Що ти таке кажеш?! Який aбoрт?! Не хочеш одружуватися – не треба. Без тебе впораюсь.

– Ну, чекай, чекай… Це я згарячу… Несподівано якось… давай, подумаємо… Ти – студентка. З дитиною вчитися і складати іспити тяжко.

– Владе, я все сказала.

– Та я готовий іти до загсу хоч уже. Я ж кохаю тебе. Але…

– Справді кохаєш?

– Справді.

– І до загсу хоч уже?

– Угу.

– Ні, краще завтра. Треба батькові сказати.

– Угу.

…Максим звістку сприйняв стримано. Він був радий народженню внука чи внучки, а от щодо Влада…

– Це буде хлопчик, тату.

– Звідки знаєш?

– Я завжди це знала.

Надя не хотіла пишного весілля. Але Максим наполіг.

– Ну, як вам? – хвалився Влад перед друзями. – Все тестеве добро – Надьчине придане. Заживу…

Влад кілька разів обережно заводив мову про дитину, мовляв, ранувато все-таки батьками ставати. Надя злостилася. Він замовкав.

…Надя затрималася в бабусі. Почало темніти.

– Шкода, що батька нема вдома, аби приїхав за тобою. Виклич таксі. Або зателефонуй чоловікові.

– Бабусю, скільки тієї дороги?! Прогулянки нам з маленьким корисні. До речі, завтра йду до лiкарки. Вже точно буду знати, що народиться хлопчик.

– Не заговорюй мені зуби.

Зателефонувала до Влада. Сказав, що не вдома.

Надя майже доходила до будинку, коли хтось з розгону збuв її з ніг. Вирвав з рук сумочку. Боляче вдaрив. Здається, вона упізнала нападника. Удар. Ще удар…

Її знайшов незнайомий чоловік, який гуляв із собакою.

До тями прийшла в лiкарні. Намагалася пригадати свого кривдника. Щось таке знайоме. Не змогла…

Потім сказали про втрачену дитину. Нерви не витримали. Свідомість також…

… – Ваша донька почала малювати, – сказав лікар-псuхіатр Максимові.

– Вона ніколи раніше малюванням не займалася. Це добре, чи зле?

– Можливо, вона через малюнки «розкаже» хто її скривдив. Бо спілкуватися вперто не бажає.

– А що вона малює?

– Дітей.

– У нас… у Надії є шанси на одужання?

– Так. Вірю, що вона впорається. До речі, чому її чоловік не провідує?

– Цікаво. А мені казав, що ходив до лікарні.

…Максим уже вкотре намагався розговорити доньку. Мовчала. Переглядав її малюнки. Надя малювала простим олівцем. Не знав, що у неї так талановито це виходить. За інших обставин радів би, але… Лікар сказав хвалити доньку. Треба позитиву.

– Які у тебе гарні малюнки, Надіє! Принести тобі ще олівців?

– Зорі заколисують його сон. Ангелики гріють малюсінькі ніжки крильми, – тихо мовила Надя.

– Ти заговорила! Доню, ти заговорила! – Максим обійняв Надю і заплакав.

– Ангелки гріють його…

– Кого, Надіє?

– Сина. Мого сина…

…Лікар втішав Максима: Надине здоров’я поліпшується. Вона менше малює. Більше розмовляє. Але щойно заходить мова про чоловіка, одразу замовкає і плаче.

– До речі, ваш зять так і не прийшов до лікарні провідати дружину.

– Я з ним говорив. Казав, що дуже хвилюється.

– Він чогось боїться…

Коли Максим сказав, що Надю скоро випишуть, Влад сполошився і несподівано заявив:

– Я буду жити вдома. І ще… я хочу розлучитися.

– Ти що, вирішив доконати мою доньку? А, може, це й краще, що залишиш її.

…Минув час. Надя повністю оговталась після пережитого. І… втратила дар до малювання. Дивується: як це їй вдавалося? Працює у батьковій фірмі. З Владом давно розлучилася…

– Бабусю, я хочу народити дитину, – якось завела розмову Надя. – Мені вже скоро тридцятка.

– Знайди порядного чоловіка, вийди заміж і…

– Я не хочу заміж. Хочу тільки дитину.

– Пліткувати будуть.

– Це – найменше, що мене хвилює.

…Надя нікому не зізналася, від кого зaвaгітніла. На батькове запитання відповіла:

– Сподіваюсь, ти будеш любити свого внука.

Максим завіз доньку на чергове обстеження.

– Як там наш хлопчик? – запитав, коли Надя вийшла з кабінету лікаря. – Треба бабусі зателефонувати.

– Усе гаразд. Він такий гарненький… Ой, здається, я побачила… Тату, зачекай хвилинку, зараз повернуся.

Надя вийшла на вулицю вслід за чоловіком і жінкою, якій ось-ось народжувати.

– Влад?! – гукнула.

Чоловік обернувся. Щось сказав жінці. Підійшов до Наді. Розгублено дивився на свою колишню дружину.

– Хм… Ти?! Вaгiтна? Вийшла заміж?

– А ти що тут робиш? – запитала Надя.

– Моїй дружині скоро народжувати. Важко їй. Почуває себе не дуже добре. Привіз, щоб оглянули. Кажуть, в лікарню треба.

– Я згадала, Владе. Все згадала. Це ти напав на мене і побuв. Вирвав сумку, аби подумали, що це був звичайний грабіж. Ти вбuв нашого сина. Ти не хотів, аби він народився. А потім боявся прийти до лікарні, аби я не упізнала в тобі свого кривдника. Звісно, на волі краще, ніж у в’язниці.

У Влада затрусилися руки.

– Це було давно, – прошепотів перелякано. – Справу закрили. Ти хочеш?  Ти вирішила? Ти скажеш?

– Не хвилюйся. Нікому нічого не скажу. Хтозна, як відреагувала б твоя дружина, дізнавшись, що її чоловік убuв свого першого малюка. Я не хочу, аби через тебе постраждала ще одна дитина.

– У нас буде двійня…

Related Post