Наталя стояла в коридорі, притиснувшись плечем до одвірка. Вона не планувала ставати свідком цієї розмови. Слово честі, вона просто хотіла зайти на кухню, щоб поставити в мийку порожню чашку з-під чаю. Але знайомий голос, що долинав з-за напіввідчинених дверей, змусив її завмерти.
Голос Олени Василівни був солодким, наче липовий мед, але в цій солодкості відчувався присмак полину.
— Ромчику, синку… — м’яко починала вона. — Ти ж розумієш, що ця дівчина — прекрасна, але вона просто не з нашого кола. Вона тобі не до пари.
Наталя затамувала подих. «Не до пари»?
— Мамо, ну знову ти за своє… — голос Романа звучав втомлено, але в ньому не було тієї твердості, на яку Наталя так сподівалася.
— Я просто хочу, щоб ти розплющив очі, поки не пізно, — продовжувала майбутня свекруха. — Що вона принесе в твій дім? Скромну орендовану кімнатку десь на околиці? Роботу в маленькій приватній канторі без жодних перспектив? А освіта? Коледж! Ну, Романе, це ж навіть не університетський рівень.
Серце Наталі забилося так гучно, що їй здалося, ніби цей ритм почують у вітальні. Коледж… Вона вчилася там старанно, бо хотіла швидше почати працювати і допомагати батькам у селі. Червоний диплом, безсонні ночі над кресленнями — невже це все тепер важило менше, ніж назва закладу на папері?
— І взагалі, — не вгамовувалася Олена Василівна, — вона така… непомітна. Проста дівчина з простої родини. А ти міг би розраховувати на зовсім інший статус. До речі, Вікторія нещодавно запитувала про тебе. Пам’ятаєш Вікторію? Родина юристів, власна велика квартира в історичному районі, стажування за кордоном. Це ж зовсім інша якість життя.
— Мамо, я кохаю Наталю.
У коридорі повисла тиша. Така густа, що було чути, як цокає старий годинник — спадок від дідуся Романа.
— Кохання… — Любов Василівна зітхнула так тяжко, наче на її плечі звалилися всі біди світу. — Синку, емоції минають, а побут і соціальний рівень залишаються. Як ви плануєте жити? Тієї суми, що ти заробляєш, ледь вистачить на вас двох, якщо ви захочете чогось більшого, ніж просто існувати. А вона? Вона ж, по суті, ніхто в професійному плані. Жодних зв’язків, жодного впливового коріння.
Слово «ніхто» влучило в Наталю, наче уламок льоду. Воно застрягло десь під ребрами, заважаючи дихати.
— Вона добра, мамо, — тихо сказав Роман.
— Добрих багато, Романе. А толку? Весілля за місяць, а вона навіть сукню вибрала таку… скромну. Я бачила той фасон у каталозі — звичайний мас-маркет. Мені буде ніяково перед нашими друзями та родичами. Скажуть: «Олена Василівна знайшла сину дружину на першій-ліпшій зупинці».
Наталя повільно відступила. Ноги здавалися ватяними. Вона не пішла на кухню. Вона тихо, майже нечутно, прослизнула до виходу, взяла свою сумку і вийшла з квартири, обережно прикривши двері.
Надворі був квітень — той особливий час, коли весна вже не просто обіцяє, а дихає на повні груди. Клейкі листочки на каштанах щойно проклюнулися, виглядаючи ніжними та незахищеними. Як і вона сама зараз.
Наталя йшла парком, не помічаючи краси навколо. У голові крутилося одне й те саме: «Я ніхто».
Вона згадала своє життя. Орендована квартира, за яку вона щомісяця справно віддавала чималу частину зарплати. Робота помічником архітектора, де вона затримувалася допізна, бо хотіла навчитися всього й одразу. Диплом коледжу з відзнакою. Вона була гордістю своїх батьків, які все життя пропрацювали на землі. Для них вона була — «хтось». А для цієї жінки в елегантному костюмі — нуль.
Вдома вона ввімкнула чайник і сіла біля вікна. Дивилася, як у дворі діти грають у квача. Вони бігали, сміялися, сварилися і миттєво мирилися. У них усе було просто: якщо ти граєш — ти друг. Якщо ні — ти просто чекаєш своєї черги.
Телефон завібрував на столі.
— Нату, ти де? — Роман хвилювався. — Я вийшов у коридор, а тебе немає… Ти пішла, не попрощавшись?
— Пішла… Терміново треба було, — вона намагалася, щоб голос не тремтів.
Запала довга, незручна пауза. Вона чекала, що він скаже щось про розмову з матір’ю, але він мовчав.
— Я тебе кохаю, — нарешті промовив він.
Наталя заплющила очі. Кохає… Але чи достатньо цього кохання, щоб побудувати стіну між нею та зневагою його родини?
— Завтра побачимося? — запитав він.
— Побачимося. Нам треба серйозно поговорити.
Увечері завітала Світлана, колега і подруга Наталі. Наталя не витримала і розповіла все — від «бджолиного» голосу свекрухи до «коштовної» Вікторії.
— Ну і ситуація! — Світлана обурено сплеснула руками. — А Роман що? Просто стояв і слухав, як тебе змішують із пилом?
— Він казав, що любить мене… Намагався заперечувати, але якось… непереконливо.
— Знаєш, Нату, — Світлана зітхнула, розмішуючи цукор у чашці. — Може, вона в чомусь і права?
Наталя здивовано підняла очі.
— У чому?
— Не в тому, що ти «ніхто». Бо ти — людина з великим серцем і талантом. А в тому, що ви з різних світів. Вони — люди «фасаду». Для них важливо, як це виглядає збоку. А ти — справжня. Може, не варто себе ламати, щоб втиснутися в їхні золочені рамки? Знайдеш того, хто цінуватиме твій «мас-маркет» більше за чиїсь мільйони.
Наталя довго не могла заснути. Вона зрозуміла важливу річ: біль був не від слів Олени Василівни. Біль був від мовчання Романа. Людина, яка мала стати її захисником, її скелею, просто дозволила цьому статися.
Наступного дня Роман прийшов із букетом білих хризантем. Він виглядав трохи винуватим, але намагався посміхатися.
— Нату, мама не хотіла тебе образити… Вона просто така людина, стара гартова. Вона переживає за нас.
— Романе, — Наталя перебила його, дивлячись прямо в очі. — Ти захистиш мене?
— Від кого?
— Від неї. Від її поглядів, від її оцінок. Від того, що кожного разу, приходячи в ваш дім, я почуватимуся іспитовим зразком, який не пройшов перевірку.
Він збентежено відвів погляд, почав крутити в руках ключі від машини.
— Але ж вона моя мама… Я не можу з нею воювати. Вона хоче як краще. З часом вона тебе прийме, побачиш. Треба просто трохи почекати, можливо, тобі варто спробувати їй сподобатися?
Наталя відчула дивну легкість. Це була легкість остаточного розуміння. Весілля не буде. Цей чоловік — добрий, вродливий, але він не мав того внутрішнього хребта, на який вона могла б спертися в бурю.
— Не треба, Романе. Не треба нічого пояснювати.
Вона повільно зняла обручку — ту саму, яку вони вибирали разом, і яка здавалася їй символом вічності. Поклала її на стіл поруч із хризантемами.
— Ми розлучаємося.
— Але чому? Через одну розмову?
— Не через розмову. А через те, що в цій розмові тебе не було поруч зі мною. Тобі все одно, що про мене кажуть, доки це не заважає твоєму комфорту. А мені — не все одно.
Після того, як Роман пішов, Наталя сіла на кухні. Було тихо. Так тихо, як буває лише тоді, коли з душі спадає величезний камінь. Вона не плакала. Вона відчувала втому, але водночас — дивну свободу.
Вона зателефонувала на роботу і попросила відпустку на кілька днів. Їй треба було поїхати до батьків. Там, серед спокою рідного дому, де ніхто не питає про статус, вона змогла нарешті видихнути.
Батько, побачивши її без обручки, нічого не запитав. Він просто приніс їй кошик яблук і сказав: — Своє знайдеться, доню. А чуже хай іде лісом.
Через три місяці Наталя дізналася від спільних знайомих, що Роман одружився. З тією самою Вікторією. Весілля було гучним, у дорогому ресторані, з сотнями гостей і сукнею, яка коштувала як невеликий будинок.
Наталя прочитала це повідомлення в телефоні, сидячи в своїй новій майстерні. Вона нарешті наважилася відкрити власну справу — невеличке архітектурне бюро. Грошей було небагато, доводилося рахувати кожну копійку, але це були її власні здобутки.
— Знаєш, — сказала вона Світлані, яка зайшла на каву. — Я колись боялася бути «ніким». А тепер розумію: краще бути «ніким» для чужих людей, але бути «всім» для самої себе.
Минув рік. Жовтень розфарбував місто в золоте та багряне. Наталя стояла на зупинці, тримаючи в руках теку з новими кресленнями. Її бюро отримало перше велике замовлення — проектування сучасного культурного центру в одному з районів.
Раптом вона побачила знайому машину. Вона припаркувалася неподалік, і з неї вийшов Роман. Він виглядав старшим, ніж був насправді. Обличчя було напруженим, а в очах не було того блиску, який вона колись так кохала. Слідом за ним вийшла Вікторія — ідеальна, холодна, з бездоганною зачіскою. Вони йшли поруч, але між ними відчувалася прірва. Вони не трималися за руки, не посміхалися один одному. Це був союз статусів, а не сердець.
Наталя відвернулася. Вона не відчувала ні зловтіхи, ні болю. Тільки легкий сум за тим Романом, якого вона колись вигадала у своїй уяві.
Приїхав її автобус. Вона зайшла всередину, сіла біля вікна і відкрила книгу.
Сьогодні ввечері вона знову заварить липовий чай. Вона житиме у своїй орендованій квартирі, яка тепер здавалася їй найтеплішим місцем у світі. Вона працюватиме над проектом, який змінить життя багатьох людей.
І ніхто, ніколи більше не скаже їй, що вона — ніхто. Бо вона знала правду: ми є тими, ким ми себе відчуваємо, а не тими, ким нас малюють чужі очі.
Справжнє кохання, мабуть, десь існує. Таке, що захищає, що стоїть горою, що не боїться «невідповідності». І, можливо, одного разу воно теж зайде до неї на чашку чаю. А поки що — тиша, робота і золоте листя за вікном. І це було абсолютно прекрасним.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
