– Бізнесменша з мене, звичайно, нікудишній! – зітхає моя знайома, Вікторія. – Вісім років квартиру здаю жінці з дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату! Вже і цін таких немає давно. Кімнати в оренду дорожче коштують. А у мене все-таки окрема квартира, чиста, світла, в хорошому районі, метро поруч. Ну ось скажи, що я за дура така?
– А чому не підвищуєш ціну? Просто скажи, мовляв, з першого числа проживання буде коштувати стільки-то. Відразу різко не треба, а по чуть-чуть. У тебе зараз і привід хороший – син на платне відділення поступив, гроші потрібні. Буде обурюватися – нехай шукає житло дешевше. Все одно не знайде. Ти і так довго шкодувала ту жінку, не підвищувала плату. Вона теж повинна розуміти.
– Та знаю я все! Але ось шкода мені її, розумієш. Живе з хліба на квас, дитину тягне, няню оплачує. Ми тут зустрічалися з нею взимку, там листи прийшли на адресу квартири, мені треба було забрати. Мороз, а вона мало не в кедах на гумовій підошві, бідна. Курточка худенька, сто років її носить, по-моєму, в ній і заселялася в квартиру до мене. Людина нічого собі не купує роками, тільки дитині. Дитина, правда, у неї одягнена нормально, вчиться в п’ятому класі зараз, все у нього є.
– Слухай, ну пуховик собі в наш час можна купити дуже недорого, ціна питання пара тисяч. І чоботи теж. Чи не фірмові, не самі модні, але цілком добротні, щоб в кедах не ходити по снігу. Невже і таких грошей у людини немає?
– У тому-то й справа, що ні. Хоча працює як проклята. Вдень в якійсь конторі менеджером, та ще підлоги миє вечорами. При цьому ніде не бувають, нічого особливо не бачать. Делікатесів ніяких не їдять, літо сидять в квартирі. На тому ж морі не були жодного разу. Гуляють в парках і скверах. Так у неї і немає особливо сил гуляти і розважатися після каторжної роботи, мені здається. Виспатися б.
– Та вже, ну і життя. А вона що, сирота зовсім? Допомогти нікому, так? Батьки у неї є, далеко вони?
– Вона прописана десь в маленькому містечку. Назва мені нічого не сказала, я на карті подивилася, з цікавості. Рідні всі там – мати з батьком, сестра з чоловіком. Причому родичі, здається, досить успішні. Чоловік сестри на підприємстві непогано влаштований. А моя Люба років п’ятнадцять тому виїхала з малої батьківщини підкорювати столицю. Та тільки щось не виходить у неї нічого. Крім дитини, нічого, вважай, що не нажила.
– Ну так і сенс чіплятися за цю столицю тоді? Може, треба їй забирати дитину і повертатися в рідне містечко? Тим більше, там батьки, родичі. Дах над головою дадуть, дивись, допоможуть і на роботу влаштуватися. За квартиру платити не буде, няньку наймати теж – ось уже економія колосальна. Навіть з невеликою зарплатою можна буде вже жити, а не виживати.
– Ось я їй те ж саме говорю! Але вона й слухати не хоче. Каже, не хочу побuтою собакою повертатися, щоб все місто зловтішався. Судячи з усього, в юності була вона дівчинка-зірка, їхала в столицю, ніс задерши. А тепер найскромніші з колишніх подруг і однокласників, хто там залишився, влаштовані більш-менш пристойно. Працюють, квартири напaкупали, дачі, машини. В відпустки їздять, за кордоном побували багато.
– А їй-то що до них?
– Ну як що. Це ж тобі не столиця. Місто маленьке, всі один одного знають. Вже через тиждень будуть пліткувати, що у Іванових, мовляв, дочка зі столиці повернулася з дитям, ні кола ні двора, речей на півтори валізи. Будуть дивитися, жаліти, розпитувати.
Як вважаєте, повертатися додому «побитою собакою», нічого не наживши за п’ятнадцять років, і починати з нуля там, де всі тебе знають і пам’ятають юною, яскравою, амбітною – дійсно соромно? Краще знемагати в чужій і негостинній столиці, ніж їхати назад?
Ви б змогли повернутися на місці цієї жінки?
