fbpx

Володимир поїхав в столицю у пошуках кращого життя. Оксана його проводжала, всю дорогу плакала, не хотіла розлучатися. Володимир обіцяв, що через рік забере її до себе. Та він не дав жодної звісточки. Спочатку забув про Оксану, а років через 15 все частіше згадував, але соромився зателефонувати. А через 30 років повернувся у рідний край великим начальником, усі люди знали, що він шукає Оксану

Текст опрацьований спеціально для видання Ukrainians.Today

Володимир поїхав в столицю у пошуках кращого життя. Оксана його проводжала, всю дорогу плакала, не хотіла розлучатися. Володимир обіцяв, що через рік забере її до себе. Та він не дав жодної звісточки про себе. Спочатку забув про Оксану, а років через 15 все частіше згадував, але соромився зателефонувати. А через 30 років повернувся у рідні краї великим начальником, усі люди знали, що він шукає Оксану

В той день Володимир Дмитрович їхав по невеличкому містечку, з якого тридцять років тому поїхав до столиці. У той час був він молодим фахівцем, який хотів в житті змін, грошової роботи та успіху.

З того дня минуло 30 років, і Володимир Дмитрович вперше за ці роки повернувся на свою маленьку батьківщину. Тепер він керівник великої будівельної компанії, яка відома на всю країну. І тут, в рідних краях, він буде будувати нове підприємство.

Читайте також: Так склалося, що свекруха жила у моїй квартирі. Ми з чоловіком ніколи їй нічим не дорікали. Але вона постійно відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати поїсти. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли ми всі були вдома. Щомісяця намагалася всунути мені якійсь гроші зі своєї мізерної пенсії, а цілий день, поки ми всі були на роботі, вона мила підлогу і натерала посуд до блиску. Я вирішила, що більше так жити не можу, потрібно щось робити. Тепер щоразу, коли вона мене бачить, на її очах з’являються сльози

– А у мене, між іншим, перше кохання тут залишилося, – якось сумно мовив Володимир Дмитрович, своєму заступнику Тимофію Степановичу, який супроводжував його в цій поїздці.

– Оксана мене тоді проводжала і все плакала, не хотіла розлучатися зі мною надовго. А я обіцяв забрати її звідси рівно через рік, як тільки сам влаштуюся і закріплюся на новому місці.

– І як далі склалося, – поцікавився Тимофій Степанович, – не вийшло забрати?

Володимир Дмитрович важко зітхнув:

– Не вийшло, затягла мене столиця. Не до кохання мені було три роки поспіль, кар’єру будував. Спочатку забув про Оксану, а років через 15 все частіше згадував, останнім часом часто думаю про наші почуття з Оксаною – щирі, чисті, як вода в струмочку. Обличчя її до сих пір чітко пам’ятаю, як на фотографії, останнім часом воно постійно у мене перед очима.

Скоро автомобіль зупинився біля будівлі філії компанії. Відразу після наради поїхали на місце майбутнього будівництва. Може від перельоту і зміни часових поясів, а можливо насичений графік позначився на Володимирові Дмитровичу, але під вечір стало йому погано. Заступник відразу попросив викликати найкращого лікаря. Їм порадили обласну лікарню, там і обладнання сучасне, і діагностику гарно зроблять хороші спеціалісти.

У лікарні вийшов черговий терапевт. Молода жінка, років тридцяти, гарно подивилася чоловіка, а потім стала вимірювати тиск. Володимиру Дмитровичу стало легше і він глянув на лікарку:

– Оксано, – здивовано і, водночас, злякано вимовив він, ледь зустрівся з нею поглядом.

– Вам не можна хвилюватися, – сказав лікар.

Володимир Дмитрович, гарно вдивляючись в очі молодої лікарки, повторював:

– Оксано, це ж ти?!

– Перепрошую, але я не Оксана, мене звуть Інна Олександрівна, я – терапевт. Будь ласка, не хвилюйтеся, зараз вам стане краще.

– Що у вас тут відбувається? – обурився Тимофій Степанович. – Невже на цілу лікарню не знайшлося більш досвідченого лікаря? Ви хоч знаєте, що за пацієнт перед вами?

– Не хвилюйтеся, все буде гаразд, – спокійно сказала жінка і випровадила Тимофія Степановича в коридор.

– Ти ж Оксана Зінченко? – взявши лікарку за руку, знову запитав Володимир Дмитрович.

– Заспокойтеся, будь ласка, прошу вас дуже, мене звуть Інна Олександрівна, я – лікарка. Скажіть, звідки ви знаєте Оксану Зінченко?

– Ну, як же, – мовив Володимир Дмитрович, – я ж в Петрівцях раніше жив, з Оксаною в одній школі вчилися.

Інна Олександрівна стала уважно вдивлятися в риси обличчя незнайомого їй чоловіка. Переконавшись, що з його самопочуттям все добре, сказала:

– Оксана Зінченко – це моя мама. Ми дуже схожі, всі про це говорять нам постійно.

Володимир Дмитрович полегшено зітхнув:

– А я вже подумав, що дійсно марити почав. Дивлюся ось уважно на ваше обличчя і бачу перед собою Оксану.

Там же, в лікарні, Володимир Дмитрович дізнався від Інни, що Оксана, як і раніше, живе в Петрівцях, що вона заміжня і що у неї троє дітей і уже двоє онуків жінка має.

У лікарні Володимир Дмитрович затримався майже до ночі, а як стало трішки краще, його водій відвіз в готель. На прощання дуже вдячний чоловік подарував Інні букет квітів і поцілував їй руку.

Наступного дня Володимир Дмитрович попросив водія звозити його в Петрівці. Хоч і залишилися у нього в столиці молода дружина і син, такі трепетні спогади змусили його відправитися слідами першого кохання. Взагалі одружений він був уже втретє, від першого шлюбу були дорослі син і дочка, яких він не забував і завжди в усьому допомагав. Він любив та турбувався про усіх своїх дітей однаково.

Але сьогодні, в рідному містечку, йому нестерпно захотілося побачити Оксану, в яку він був закоханий зі школи. Колись вони разом бігали на річку, ловили рибу, збирали гриби та ягоди та каталися на човні, а навесні Володимир примудрявся першим відшукати справжні проліски і подарувати їх Оксані. І ту першу їх ніч в стогу сіна він теж пам’ятає.

Оксану він застав в місцевому медпункті, де вона працювала медсестрою. Кожна людина, особливо, яку рідко бачиш, може надто сильно змінитися за тридцять років, але очі видають. Вони впізнали один одного відразу. Майже годину розмовляли. Володимир Дмитрович уникав запитань, чому він не виконав своєї обіцянки і не забрав Оксану до себе.

Навіть зараз, коли сидів перед нею посивілий, який досяг небувалих висот в бізнесі, йому було соромно перед цією тендітною жіночкою, що після від’їзду не відправив їй жодної звісточки.

Оксана жодним словом чи поглядом йому не дорікнула, не згадувала образу і тільки по-дружньому цікавилася його життям.

– Оксано, я бачив твою Інну, ви настільки схожі, що я в першу хвилину прийняв її за тебе. Скажи, будь ласка, єдине, Інна – моя дочка?

– Ні, Володимере, Інна не твоя донька, – спокійно мовила Оксана. – Ти не написав і не телефонував, тому я незабаром заміж вийшла, боялася, що затягне мене печаль за тобою і залишуся я в дівках. Ось і вийшла заміж, Інна – донька мого чоловіка.

Коли Вододимир Дмитрович поїхав, в медпункт прибігла Оксанина сестра – Олена:

– Невже той самий Володя приїжджав, за яким ти так тужила?! Ти сказала йому?

– Ні, – спокійно мовила Оксана.

– Як?! Ти не сказала, що Інна його донечка?

– Я Володимиру сказала, що Інна не його дочка.

– Ой, ну чому ти не сказала правди, ти хоч розумієш хто він є тепер?! Та він би тебе озолотив усю з ніг до голови, Інні допоміг би, прилаштував би її на хорошу роботу.

– Слухай, Олено, ти ось кажеш, що він би нам допоміг. А чим би він мені допоміг? У нас з чоловіком будинок хороший, син в місті вже начальником відділу працює, дочка в інституті вчиться, ну а Інна теж сама всього добилася: медінститут з червоним дипломом закінчила, в обласній лікарні працює, її цінують, недавно в столичну лікарню запропонували перевестися. Що ж такого він може дати, чого у мене немає? Нічого він вже не може дати, а от забрати може: спокій в родині нашій моєї може забрати. Адже він начальник тепер великий, звик розпоряджатися, того й гляди, допомогою своєю дров наламає.

– Оксано, але ж Інна має право знати.

– А вона знає вже все добре знає, – також спокійно відповіла Оксана, – вона мені вчора дзвонила і все розповіла. І я їй сказала, що це її право: сказати чи ні, що вона його дочка.

– І що?

– Моя донька не зізналася йому, та й не хотілося їй. Тому що її рідний батько – це мій чоловік. Він її любив з самого народження, хоч і знав, що Інна  не його. У нас із Сашком троє дітей, але він не поділяє їх на рідних і нерідних. Інна завжди йому рідною була. Він їй дав усе, і мені жодного разу нічим не дорікнув, ніколи жодним словом мене чи мою донечку не образив. Для мене він свята людина. І раз вона не сказала Володимиру про себе, значить і я промовчу. Нехай все буде, як є. У нього своє життя, а у нас своє.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни – редакція Ukrainians.Today

Більше цікавих матеріалів на нашій сторінці у Facebook Ukrainians.Today

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page