З Володимиром я зустрічаюся вже більше року. Мені 43 роки, йому 40 років. Останнім часом він в жартівливій манері натякав, що можна було б нам одружитися і жити разом. А потім він наважився і прямо запитав, чи погоджуюся я офіційно оформити з ним стосунки. І тут я серйозно задумалася.
Так склалося, що заміжньою я не була. Але я не хвилююся з цього приводу, мене все влаштовує, в цілому я задоволена своїм життям. Залицяльники були, але якось не склалося. З дітьми теж все однозначно, їх немає, і вже не буде. У мого чоловіка був недовгий шлюб, знаю, що його доньці 16, платить аліменти. Але вже довгий час Володимир живе один.
Ми зараз з ним «зустрічаємося» в форматі 2-3 рази в тиждень. Вихідні найчастіше проводимо разом, можемо на риболовлю разом з’їздити, хобі у нас таке. Я у нього ніколи не залишаюся, і взагалі бувала в його квартирі всього кілька разів, і скажу відверто, мені у нього вдома не затишно.
Тут ще ось, що треба пояснити. Я працюю віддалено з дому (програміст), живу в просторій новій квартирі, з хорошим ремонтом. Я все життя важко працювала, щоб мати те, чим зараз володію. Мій чоловік живе в невеликій однокімнатній квартирі, яка начебто залишилася у спадок від родича і особливо не старається покращити свої житлові умови. Це я до того, що я не піду жити до нього, якщо раптом ми вирішимо жити разом. Це б сильно погіршило мої умови життя.
Напевно, хтось скаже, що я меркантильна. Але зрозумійте, мені вже не 18, у нас склалися хороші відносини, ми навіть, напевно, споріднені душі, але «метеликів в животі» і «зносу даху» від любові тут уже немає, як в молоді роки.
Ось я і замислююся. Біла сукня і фата в 43 роки – це смішно. Дітей нам разом не народжувати. Наводити його на свою територію (врахуйте, що я працюю з дому), теж якось не хочеться. Так ось, а чи треба мені це? Може, в такій ситуації вже й нема чого жити разом? Чи я не права?
Фото ілюстративне – duet-club.
