Мамо, ти найкраща! — вигукнула Оксана, заходячи в квартиру. Вона швидко зняла взуття, але так і не зняла пальто. — Я залишаю малих у тебе на кілька годин, у мене важлива зустріч! Розумієш, як це на роботі.
— Оксано, Новий рік через три дні. Як ми все встигнемо приготувати? — з запитанням подивилася на доньку Олена.
— Мамо, ти як завжди встигнеш! Я на тебе покладаюся! Дякую тобі за все, мені треба бігти, — Оксана вже майже вибігала з дверей, не чекаючи відповіді.
Олена спостерігала за дочкою і важко зітхнула. Внуки вже металися навколо ялинки.
— Бабусю, а можна ми з’їмо цукерки з коробки? — запитала 7-річна Марійка.
— Зачекайте поки. Цукерки для гостей. На кухні є яблука, можете брати.
— Яблука?! — насупилася дівчинка, але слухняно попрямувала до кухні.
Олена автоматично витерла руки об фартух, коли засвітився телефон. Це був Ігор.
— Привіт, мамо! Я подумав, оскільки у тебе вже є качка, то я привезу тільки лимонаду якогось для малих. Добре? — почав Ігор.
— Сину, давай цього разу розподілимо обов’язки трохи. Можете допомогти з закусками?
— Мамо, ти ж знаєш, що в тебе завжди все ідеально виходить! Ну, я вже побіг, поговоримо пізніше! — Ігор вимкнув телефон, не дочекавшись відповіді.
Олена поклала телефон на стіл. Її завжди тішили святкові дні, але тепер їй здавалося, що діти сприймають її лише як кухаря та прибиральницю, а не як рідну людину, про яку теж потрібно піклуватися.
— Привіт, Олено! — різким голосом вигукнула Лідія, подруга Олени, зайшовши без стуку. В руках вона тримала коробку з пирогом. — Готуєш святкування?
— А хто, якщо не я? — сумно усміхнулася Олена.
— А я тобі скажу, Олено: перестань їх балувати. От просто сядь і не рухайся. Нехай вони щось роблять.
— Лідо, це ж мої діти і внуки. Я не можу так.
— А вони можуть тебе виснажити? Подивися на себе — очі в тебе запалі, руки трясуться, схудла.
Олена слабко посміхнулася. Слова подруги зачепили її за живе.
— Вони звикли, що я все роблю. Але ж я це роблю для родини. Як я можу зупинитися чи відмовити їм?
— Ти можеш, якщо захочеш. Треба зрозуміти, що інколи піклуватися про себе — це не егоїзм, а необхідність.
Олена знову відчула важкість на серці. Внуки забігли в кімнату й почали гратися з іграшками на ялинці. Раптом пролунало тріск. На підлозі лежав розбитий декор — старенька скляна зірка, яка дісталася їй від матері.
— Бабусю, вибач, ми випадково! — швидко сказала Марійка, винувато поглянувши на бабусю.
Олена мовчки подивилася на уламки. Щось всередині її наче обрушилось. Іграшка, яку вона зберігала десятиліттями, тепер була просто шматками.
— Нічого, дитинко, це всього лише іграшка, — промовила Олена, але її голос затремтів.
Лідія поклала руку їй на плечі, мовчки переглянувшись з Оленою. Олена відвернулася, аби внуки не побачили її сліз.
Потім подруга пішла.
Наступного дня Олена з важкістю піднялася з ліжка. Спина турбувала, ноги неслухняно гуділи. Але часу на відпочинок не було — потрібно йти по продукти. Раптом подзвонив телефон.
— Привіт, мамо! — голос Оксани звучав енергійно. — Ми вирішили приїхати з друзями до тебе. Ти ж не проти? Тільки, знаєш, твоя качка — найкраща. Ти її приготувала?
— Оксано, але я.
— Дякую, мамо! Я знала, що ти погодишся! — сказала Оксана й швидко поклала слухавку.
Олена довго дивилася на телефон. В останні кілька днів майже ніхто не запитував, як вона почувається. Лише нові прохання, нові вимоги. І ось знову дзвінок.
На порозі стояв Ігор із сумками.
— Привіт, мамо! Привіз дітям йогурти і лимонад. Це все.
— Я не просила йогурти і лимонад. Я думала, ми разом все зробимо, — з важкістю в голосі сказала Олена.
— Мамо, ти ж завжди робиш краще за всіх. Ми ж звикли, що ти все зробиш ідеально! — Ігор, не помітивши її втомленого погляду, вийшов із дому.
Олена залишилася одна. На кухонному столі були списки справ, які так і не скоротилися. Гірлянда на ялинці знову мигала, наче сміялася з неї.
Олена сіла на стілець і заплющила очі. В її голові дзвеніли слова Лідії: «Скажи їм, що ти хочеш».
Коли ввечері Олена поділилася своїми думками з подругою, та лише похитала головою:
— Олено, інколи родина має навчитися бути родиною. Якщо ти їх не зупиниш, вони не зрозуміють, що ти теж людина.
Ці слова глибоко запали в душу, але вона не змогла нічого змінити. В її голові крутилася думка: «Вони образяться на мене за це». Але за цим страхом була ще й туга: «Можливо, вони зрозуміють?»
І ось, коли все було готово до свята, Олена сиділа в кріслі, слухаючи, як діти метушаться в квартирі, а Оксана з Ігорем сперечаються у коридорі. Її ноги і руки гули від утоми.
— Мамо, де серветки? — крикнула Оксана.
— На полці, за шафою, — відповіла Олена.
— Чому ти їх туди поклала? Тепер мені незручно! — обурено сказала Оксана.
Олена зробила глибокий вдих. Вона вже готова була щось сказати різко, але в цей момент Ігор увійшов до кімнати, весело сміючись у телефон.
— Мамо, це супер! Ти все зробила чудово! Подивися, яка ялинка! А їжа — просто як у ресторані! — обняв її і відразу пішов до столу.
Гості сідали за стіл, і почалося частування. Олена розставляла страви, нарізала хліб, прибирала брудні тарілки. За столом сміялися, виголошували тости, але вона нічого не чула.
Раптом вона різко встала і стукнула по столу.
— Досить! Тихіше, — сказала вона різко.
Усі замовкли. Навіть діти перестали жувати свої мандарини.
— Мамо, що сталося? — здивувався Ігор.
— Що сталося? Нічого! Просто я втомилася! — її голос тремтів від втоми. — Кожного року одне й те саме. Я готую, прибираю, створюю святкування, а ви приходите, як гості, і йдете, навіть не запитавши, як я себе почуваю.
Оксана з розгубленістю подивилася на маму.
— Мамо, ми не хотіли. Ми думали вам подобається це, ви ж завжди так стараєтеся і у вас все так гано виходить.
— Це не виправдання, Оксано! Я зрозуміла, що більше так не можу. Знаєте, чого я хочу наступного Нового року? Бути не господинею, а гостею. Я теж хочу прийти до готового столу, розслабитися, відчути, що про мене подбали!
Діти перезиралися, а потім встали і вийшли з-за столу. Стали одягатися і онуків Олени одягати також.
Усі разом пішли і навіть слова матері не сказали.
Олена засмутилася – образилися. Вже більше місяця минуло, а діти їй так і не зателефонували їй жодного разу, просто забули про неї і все.
Тепер мати не знає, що їй робити. Самій їх набрати? Чи варто було нічого не казати, а допомагати дітям, як просили вони? Що тут можна матері порадити?
Фото ілюстративне.
