Ярославі було шістдесят вісім. Чоловіка не стало п’ять років тому, і відтоді її хата в селі стояла глухою самотою. Звісно, вона доглядала садок, полола город, тримала кілька курочок, але вечорами, коли сідала на лавку під вишнею, мовчання тиснуло на душу.

Вона мала дочку Олену, яка жила в місті. У неї двоє дітей – Максим і Марійка, вже підлітки. Олена часто просила:

– Мам, ну що ти там у селі одна? Продавай ту хату та їдь до нас. Ми з чоловіком усе владнаємо. Тобі ж важко самій.

Але Ярослава вперто хитала головою:

– Доню, я тут усе життя прожила. Тут твій батько лежить на цвинтарі, тут мої руки кожну цеглину в цій хаті відчули. Як я піду?

Її серце тяглося не до шумного міста, а до цієї землі, до запаху свіжоскошеної трави, до цвіркунів уночі. Та все одно дуже хотілося, щоб хтось приїхав у гості.

Особливо – онуки.

– Максику, Марійко, приїдьте на канікули, – благала вона у телефон. – Я вам і вареників наліплю, і пиріжків напечу, вишні достигають – будемо варення варити!

А у відповідь – мовчанка. Внуки не завжди і слухавку від бабусі брали.

Іноді замість них слухавку брала Олена:

– Мамо, вони не хочуть. У них свої друзі, телефони, інтернет. Не тисни на них.

– Та як же так? – ображено шепотіла Ярослава. – Хіба бабуся їм не потрібна?

Кілька разів вона дзвонила сама, та діти просто не брали трубку. Максим казав мамі: «Бабуся знову дзвонить, я не хочу говорити», – а Марійка кидала очима: «Та що я там буду казати?»

І все ж таки Олена якось вмовила дітей.

– Поїдете хоч на кілька днів. Бабусі буде приємно, – твердо сказала вона. – Там же у вас і друзі ще якісь залишилися, з ними побачитеся.

Ярослава готувалася до їхнього приїзду, наче до великого свята. У хаті блистіло чистотою, підлогу вона вимила тричі, постелі випрала й вивісила на сонце, щоб пахли свіжістю. На городі викопала молоденьку картоплю, зібрала огірочки, у саду обтрусила сливи. У печі спекла духмяний хліб.

Коли приїхали Максим і Марійка, бабуся ледь не розплакалася від радості.

– Ой, мої голуб’ята, нарешті ви тут! – кинулася обіймати.

Діти знітилися, буркнули:

– Доброго дня, бабусю.

Вона накрила на стіл: вареники зі сметаною, борщ з пампушками, пиріжки з вишнями.

– Їжте, дітоньки, я ж для вас старалася!

Вони трохи поїли, подякували, а потім Максим сказав:

– Бабусю, можна ми підемо на вулицю? Тут вайфаю нема, може, в когось у селі є.

– Та йдіть, йдіть, – не наважилася відмовити Ярослава, хоч серце й стислося.

І так минали дні. Вдень вони тинялися селом або сиділи в телефонах. Увечері, замість того щоб послухати бабусині історії, сміялися над мемами й дивилися відео. Ярослава приносила їм яблука, розповідала, як колись з дідусем садили цей сад, а у відповідь чула тільки:

– Ага… Добре, бабусю.

Вона вставала рано-вранці, щоб наладнати сніданок, а вони прокидалися аж по обіді.

– Марійко, ходи, я тебе навчу вареники ліпити, – запрошувала Ярослава.

– Та ні, бабусю, мені нецікаво, – відмахувалася дівчина, не відриваючи очей від телефону.

– Максику, допоможи мені дрова занести, – благала вона.

– Потім, бабусю, я зараз у грі.

Ярослава сиділа на лавці під хатою й дивилася на них через відчинене вікно: онуки сиділи, схилившись над телефонами, кожен у своєму світі. Її душа стискалася від відчуття чужості.

Через чотири дні вони підійшли до неї й сказали:

– Бабусю, ми вже додому хочемо.

– Так швидко? – ледве вимовила вона. – Я ж вам ще варення хотіла показати, я ж і ставок відчистила, щоб ми разом сходили…

– Ні, бабусю, тут нудно, – відрізав Максим. – У місті краще.

Вона тільки кивнула головою, хоча всередині щось боляче обірвалося.

Коли діти поїхали, в хаті стало ще пустіше. Ярослава ходила кімнатами, торкалася ще теплих від них подушок і розуміла: вона їм не потрібна.

Ввечері вона сіла біля вікна, де завжди любив сидіти її покійний чоловік. Дивилася на захід сонця і думала:

«Може, й справді Олена права. Продати хату, поїхати до міста. Але що це змінить? Вони й там не матимуть часу для мене. У кожного своє життя, свої друзі, свої клопоти. А я… Я вже зайва».

У серці стискалася гіркота. Вона пригадувала, як колись сама була молодою мамою, як бігала за донькою, старалася дати їй усе найкраще. А тепер ні донька, ні онуки не розуміють її потреби просто бути поруч.

Ярослава розуміла: вік бере своє. Молодь живе швидко, а для неї час розтягується в довгі дні. Вона хотіла простих речей – щоб хтось вислухав, щоб сміх лунав у хаті, щоб не мовчала осиротіла піч.

Та тепер вона знала: ніхто цього не дасть. Навіть якщо вона кине свою землю, продасть хату й поїде в місто, усе одно залишиться самотньою серед людей. Бо не в стінах справа, а в серцях.

Вона тяжко зітхнула й сказала сама собі:

– От таке життя. Чи то такий час, чи то такий вік… Але мушу навчитися любити навіть цю самотність. Бо іншої долі мені не дано.

І коли над селом засвітилися перші зорі, Ярослава прикрила вікно, поставила на стіл маленьку лампу і взялася в’язати теплі шкарпетки. Вона знала, що, може, ніхто їх і не оцінить, але робила це для того, щоб її серце ще мало якусь ниточку до життя.

Іноді старість – це не стільки роки, скільки почуття зайвості. І найтяжче для матері чи бабусі – зрозуміти, що вона потрібна тільки своїй самій тиші. Але навіть у цьому треба знаходити силу, щоб жити далі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.