fbpx
Життєві історії
Внучка сказала мені, що буде спілкуватися зі мною лише тоді, коли я перепишу на неї свою трикімнатну квартиру. Вероніці, 27 років, вона єдина донька мого сина, якого на жаль, вже немає. Я намагаюся підтримувати з нею дружні стосунки, а вона відмовляється від спілкування з рідною бабусею

– Питаю, Вероніка, ти мене пам’ятаєш? Я бабуся Анна! – розповідає 70-річна Анна Іванівна. – Ми з тобою колись гуляли, в кіно ходили, на мультики, пам’ятаєш? Приходь, кажу, до мене в гості, ти ж пам’ятаєш, де я живу? Будемо спілкуватися, адже нікого ріднішого в мене і немає ! А вона мені і заявляє – а що я буду мати з нашого спілкування? Я мало не впала. Куди взагалі світ котиться? Рідній бабусі таке заявити!

Внучці Анни Іванівни, Вероніці, двадцять сім, вона – дочка її сина, якого, на жаль, вже немає на білому світі. І зустрілися бабуся з онукою, коли проводжали батька в останню путь. Той за життя нічого не накопичив, навпаки, все, що було, пустив по вітру. Перед відходом сильно хворів, лежав у квартирі у матері, вона доглядала за ним сама.

Родичів у Анни Іванівни не залишилося. Ну майже. Колись давно Михайло був одружений, і навіть дитина у них з дружиною народився – дочка Вероніка.

– Михайло, звичайно, у мене пай-хлопчиком з самого початку не був, і в шлюбі колобродив, як хотів! – ділиться Анна Іванівна. – Пив, гуляв, дружину ні в що не ставив. Ну, я все робила для того, щоб Віра від нього не пішла, все-таки мені здавалося, вона і дитина його якось тримають на плаву.

У квартиру свою спадкову їх пустила, з дитиною допомагала, подарунки дарувала хороші невістці. Онуку одягала від і до на свої завжди. Гроші невістці підкидала, мовляв, купиш що-небудь Вероніці від мене. Все хотіла, щоб як краще було.

Анна Іванівна багато спілкувалася з онукою і дуже прив’язалася до дитини. Проте, коли внучці виповнилося п’ять років, невістка все одно розлучилася з Михайлом. Зібрала деякі дрібнички, дитину і поїхала до своїх батьків в невелике районне містечко.

– Я намагалася налагодити зв’язок: дзвонила, приїжджала навіть кілька разів! – розповідає Анна Іванівна. – Кілька разів вдалося побачитися з Веронікою. А потім замість дитини, на третій, чи що, раз, з їх квартири вийшов сват і сказав – вистачить, мовляв, сюди мотатися, нічого! Грошей на дитину не даєш. Або плати аліменти, або зникни з нашого життя.

Такої відвертості від свата Анна Іванівна не очікувала. Грошей вона дійсно після розлучення Віри з Михайлом давати перестала – а з якого, власне, дива? Михайло аліменти теж не платив, оскільки працював час від часу, а в основному сидів на шиї матері. Свати тоді були досить молоді, ще працювали на роботі, цілком здатні прогодувати дочку з онукою. Та й Віра вийшла на роботу. Так що дитина і без допомоги Анни Іванівни не голодувала, а жила цілком собі в достатку.

Так, Анна Іванівна – людина небідна. Крім однокімнатної квартири, яку успішно змарнував і пропив Михайло, у неї є ще трикімнатна квартира в престижному районі, в якій вона, власне, і живе.

Квартира Анна Іванівна, мабуть, і не давала спокою сватам. Вони так все життя і прожили з дочкою та онукою в двокімнатній квартирі, зайвої нерухомості не придбали.

Після тієї неприємної розмови з батьком Віра перестала відповідати на дзвінки колишньої свекрухи. І заборонила їй бачитися з внучкою.

– Звичайно, я відступилася і махнула рукою. Не хочуть – їх право! З Веронікою більше побачитися не намагалася, – пояснює Анна Іванівна.

Минуло двадцять років, і Анна Іванівна нарешті побачила внучку, за сумних обставин, правда. У Вероніки все добре, вона отримала освіту, працює, зустрічається з хлопцем. Живе, правда, з матір’ю і дідом все в тій же квартирі, куди свого часу пішла Віра після розлучення…

Причому, на бабусю Вероніка ображена.

– Хіба так можна? – каже вона. – Спочатку я улюблена внучка була, а після розлучення – як відрізало. Стала не потрібна, як так?

Те, що бабуся намагалася побачитися, їй просто не давали, Вероніка не вважає аргументом. Хотіла б – знайшла можливість, спілкувалася б за будь-яких обставин. Значить не хотіла! У дитинстві внучка, виходить, була не потрібна, а зараз знадобилася. Навіщо? Горщики носити, адже скоро прийде такий момент? Ну, нехай перепише тоді на Вероніку хоч кілька метрів нерухомості. Вона в трійці одна, зараз їй трикімнатна квартира не потрібна, можна розміняти її на дві однокімнатні: в одній жити самій, другу відписати внучці.

А ще краще – повністю подарувати свою трикімнатну квартиру внучці. Ось тоді це буде чесно. Чекаєш спілкування і любові від дорослої вже онуки? Хочеш не самотньої старості? Ну так зроби в стосунки внесок. Після цього і розмовляти можна буде про щось…

Фото ілюстративне – newsdaily.

You cannot copy content of this page