Багато років ми з чоловіком жили, не сподіваючись на чиюсь допомогу, навпаки, чим могли іншим допомагали.
Ми обоє з одного села, до того ж, з бідних родин, то ж надіятись на те, що батьки нам щось дадуть, ми не могли.
Все, що у нас було на старті, це стара хата, яка перейшла мені в спадок від бабусі. Але і на тому дякую, адже нехай невеликий, але це був старт.
У Василя мого були золоті руки, і він відразу взявся хазяйнувати. Згодом знайшов бригаду чоловіків, які їздили на заробітки, і став працювати разом з ними.
То ж за його заробітчанські гроші, і його ж руками, ми збудували гарний, великий будинок, в якому я зараз живу одна.
Цей будинок і став причиною того, що мої діти перестали між собою спілкуватися.
Чоловіка мого, на жаль, не стало ще 10 років тому. Я впевнена, що якби він зараз був живий, то швидко б цю ситуацію вирішив, а я просто не знаю, як правильно зараз вчинити.
Дітей у мене двоє: 46-річний син, і дочка, 44 роки.
Ми з чоловіком все життя дбали про своїх дітей, в свій час весілля їм великі зробили, дочці квартиру допомогли купити, синові машину.
Поки у нас гроші були, дітям ми ні в чому не відмовляли, навіть коли нам самим було важко, дочка і син для нас були на першому місці, бувало таке, що ми собі відмовляли, щоб дітям дати те, що вони просили.
А зараз, коли допомога мені потрібна, мої діти самоусунулися.
Ще багато років тому, коли чоловік купив синові машину з салону, таку як він хотів, ВАЗ Lada, ми домовилися про те, що дочці запишемо наш будинок.
А вона за це обіцяла нас доглянути в старості!
Всі були задоволені – і син, і дочка! Але доглядати нас не треба було, ми самі собі в усьому давали раду.
У нас був великий город, дітей до роботи ми не залучали, хіба що просили їх приїхати на один день картоплю зібрати, а так – все самі.
Зате дітям ми передавали все: і городину, і яйця, і м’ясо, так що на продукти їм майже не доводилося витрачатися.
Все було добре, діти приїжджали до нас час від часу, а ми з чоловіком собі разом господарювали.
Чотири роки тому син відкрив візу і поїхав в Канаду на роботу, а невістка з дітьми тут поки залишилася.
На даний час син і досі за кордоном і повертатися поки не планує, бо має там гарну роботу.
Дочка моя в березні минулого року теж подалася за кордон, зараз живе в Польщі.
Влітку цього року моє здоров’я сильно погіршилося, і я про це повідомила дітям, в надії, що хтось з них повернеться додому, щоб мене доглядати.
І тут почалося найцікавіше! Дочка сказала, що не може зараз повернутися, бо діти там в школу пішли, вона на роботу влаштувалася – зачепилася, одним словом.
Син тим більше не хоче повертатися, бо вважає, що згідно з нашою домовленістю, біля мене має бути дочка.
В принципі, він правий, адже заповіт на свій будинок я давно доньці віддала, то ж свою обіцянку я виконала, а дочка не хоче виконувати свої обов’язки.
Дочка каже, що раз невістка в Україні, значить вона може мене певний час доглянути.
Син з невісткою не проти, але в такому випадку вони вважають, що я маю змінити заповіт, і записати спадщину на двох дітей в рівних частинах.
Дочка як про це почула, сказала, що вона проти, що краще вона вже буде сусідці платити, аби та мене доглянула.
А мені так прикро від цього, що словами не передати, діти просто торгуються між собою.
А тим часом мені допомагає та сама сусідка, поки що просто так, бо їй мене шкода.
Що мені робити? Як правильно поступити в цій ситуації?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
