Мама мого чоловіка Анатолія нещодавно взяла земельну ділянку в нашому селищі.
В той період, а відтоді минуло чимало часу, приватизація земельної ділянки такого типу коштувала десь біля 19 тисяч гривень, якщо це робити у приватних фірмах, щоб не зайняло це багато часу.
Олена Дмитрівна прийшла до нас і стала просити, щоб ми заплатили ці кошти за неї, ніби, як позичили цю суму, а вона нам поверне їх з часом, адже таких грошей у неї тоді не було на той час. Мама Анатолія обіцяла щомісяця віддавати пів пенсії.
Ми з Анатолієм довго думали, бо на той час це була наша з ним зарплата за місяць, для нас це теж сума дуже велика, але погодилися. Гроші у нас були, та й свекруха непогана людина, тому сумнівів в тому, що вона поверне наші гроші вчасно, як і обіцяла, ні в мене, ні в мого чоловіка зовсім ніяких не було.
Олена Дмитрівна взяла кошти і стала оформляти документи.
Мама чоловіка виконала свою обіцянку відповідально і вже за рік повернула нам позичені гроші.
Коли свекруха останній раз віддавала нам борг, то так щиро дякувала, говорила, що таких дітей ще пошукати треба, ми її дуже виручили в фінансовому плані. Олена Дмитрівна залишилася нам дуже вдячною, зауважила, щоб зверталися до неї за допомогою, коли нам потрібно буде, вона ніколи не відмовить нам, якщо це буде в її силах, все зробить завжди.
А три місяці тому ми з Анатолієм дізналися, що сестра чоловіка збирається будувати двоповерховий будинок на тій ділянці, яку нещодавно приватизувала його мати.
Ми з чоловіком трохи засмутилися, бо виявилося, що його мати відразу переписала цю землю на свою доньку. Тепер це приватна власність моєї зовиці.
Я зараз навіть уявити не можу, як вона могла так вчинити, адже у неї двоє рідних дітей, це ж не справедливо, до всіх має бути ставлення однакове. Я розумію, що Олена Дмитрівна зробила все за свої гроші, сама ту ділянку взяла, хоча ми їй позичили 19 тисяч гривень, але вона нам їх повернула і по суті нічого не винна, адже розрахувалася сповна. Вона має повне право розпоряджатися своїм майном, адже заробила все своїми силами. Але ж ми виручили її, ми допомогли, коли вона звернулася до нас.
З свекрухою після того ми взагалі не хочемо якось спілкуватися, нещодавно вона сама нам зателефонувала, наче ні в чому не бувало, запросила на свій день народження.
Ми навіть не знаємо, що робити. Бо наче матір рідна, вона нам людина не чужа, потрібно йти, але образа не дає нам забути про її вчинок. Можливо ми колись вибачимо їй і цей випадок забудеться, але я б ніколи так не вчинила, щиро кажу.
А свекруха робить вигляд, наче нічого не відбулося, наче так потрібно було.
Фото ілюстративне.
