– Що, знову фаршировані перці? Ми ж тільки позавчора їх з’їли, – протягнув ліниво мій чоловік, зайшовши на кухню, і побачивши, що я готую.
– Відійди. Це не тобі, – кажу.
– Не зрозумів. А кому? – перепитав чоловік.
– Дядькові Валерію, він знову у лікарні. От я і вирішила, що зроблю його улюблений фарширований перець і запечу в духовці яблука, а ввечері завеземо разом у лікарню. Він тут, неподалік, лежить.
– Нікуди я не поїду. І взагалі, у твого вітчима є рідна донька, нехай вона і дбає про свого батька, – заявив мені чоловік.
– Ти ж знаєш Тетяну, від неї взимку снігу не допросишся, тому не варто навіть піднімати цю тему, – вкотре пояснюю я своєму чоловікові.
– Цю тему якраз і варто піднімати, бо я не розумію, чого ти так носишся з цим дядьком Валерою, адже він тобі не рідний.
Я попросила чоловіка, щоб дав мені час зробити все, що я запланувала, і прийнялася до роботи. Зробити фарширований перець і запекти яблука – це максимум на дві години роботи. І справа тут навіть не в тому, хто кому рідний не рідний, а справа в тому, що близька мені людина потрапила в лікарню, і треба їй допомогти.
Двадцять п’ять тому моя мама вийшла вдруге заміж. Вони з моїм батьком розлучилися, і я після того ніколи його не бачила.
Мене став виховувати вітчим, дядько Валера. Ставився він до мене не добре, і не погано, а швидше нейтрально.
А потім народилася моя зведена сестра Тетяна. Вона стала для батьків центром всесвіту, а про мене вони наче забули.
Всі ці роки мій біологічний батько не приймав у моєму житті жодної участі. На початках він платив якісь мізерні аліменти, а потім зник.
Не зважаючи на те, що мені завжди приділяли батьки менше уваги, ніж сестрі, я виросла, отримала освіту, стала на ноги.
Зараз я заміжня, ми з чоловіком живемо окремо, маємо двох дітей. Живемо ми в квартирі, яку самі купили, бо ні мені батьки нічого не дали, ні моєму чоловікові.
Та, зрештою, хто сказав, що батьки нам щось винні? Вони дали нам життя, довели до повноліття, а далі ми вже самі мали б прокладати собі стежку в майбутнє.
Сестра моя теж уже сімейна людина, але у неї дещо інше бачення усього, що відбувається. Тетяна ображена на батьків за те, що вони їй нічого не дали.
Наші з Тетяною батьки зараз уже пенсіонери. Батьку нещодавно поставили не дуже хороший діагноз і йому потрібне дороге лікування, а потім ще курс реабілітації. Я вважаю, що ми з Тетяною мали б допомогти. Проте, моя сестра не бажає цього робити.
Вона каже, що батько для неї ніколи й нічого не робив, навіть квартиру та автомобіль не подарував. Тому вона каже, що вона йому нічого не винна, тому що він нічим її не забезпечив.
Мене її міркування м’яко кажучи обурюють, бо батько завжди ставився до неї краще, ніж до мене, ніколи їй слова поганого не сказав.
До того ж, коли Тетяна була в декреті, батьки практично утримували її, хоча могли цього і не робити. І саме так вона вирішила його за все віддячити.
Вітчим завжди возив усю нашу родину на море, оплачував наші із сестрою гуртки, а також годував та одягав нас. Коли сестра виходила заміж, саме батько оплатив її весілля.
І це батько їй нічого не дав? Я теж не проти того, щоб батько купив мені квартиру та автомобіль, але якщо у нього не було такої можливості, то про що говорити?
Якщо сестра не хоче ходити до батька в лікарню, то вона може йому хоча б допомогти матеріально. Однак вона і це відмовляється робити.
Тетяна каже, що вона не має змоги няньчитися з батьком, бо їй треба займатися дітьми.
Вітчим, якого я вважаю своїм батьком, ні в мене, ні в неї нічого не просить, але мама сподівається на мою допомогу, бо знає характер сестри і розуміє, що від неї допомоги чекати не треба.
Загалом усі ці проблеми лягли на мої плечі, а моїй сестрі абсолютно наплювати. Я не розумію того, чому вона така жадібна і невдячна, адже нас виховували одні й ті самі батьки?
Мій чоловік проти того, щоб я виходжувала вітчима, якщо у нього є рідна донька. Але я так не можу, бо є ще таке поняття як людяність, і я не можу через це переступити.
Хто зна, як у нас потім складеться життя. Може, і нам доведеться просити допомоги не від рідних дітей. Ніхто ні від чого не застрахований.
А перець я таки зафарширую, зроблю батькові хоч таку приємність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
