Я вигнала свого батька, і ті, хто не знають всієї ситуації, мене лають за це. Насправді, батько мені не рідний, а вітчим.
Мені 44 роки, живемо ми з чоловіком і донькою у невеликому містечку.
Рік тому не стало моєї мами, після якої залишився невеликий будиночок у приватному секторі. З нього і почалася вся ця історія.
Мене виховував вітчим, з моїм батьком мама розійшлася, коли я була ще маленькою, мені було всього два роки.
Спочатку ми жили разом із бабусею та дідусем у цьому самому будиночку.
Після того, як не стало батьків, мама вирішила влаштувати своє особисте життя і привела до нас чоловіка.
Мені на той час було 11 років. Звати його було Павло.
Мама відразу сказала, що я маю кликати його татом, хоча мені зовсім не хотілося цього робити, адже по суті для мене він був чужою людиною.
Аргументувала вона це тим, що Павло мене годує і одягає, тому я маю бути йому вдячною.
Мама і сама працювала, але дядько Павло отримував трішки більше і дуже цим хизувався.
А ще постійно повторював, що він узяв маму з дитиною.
Я поверталася зі школи, і коли треба було робити уроки, я копала город, прала, готувала їжу, прибирала хату.
А дядько Павло в цей час відпочивав на дивані.
У нього десь підростав свій син, зрідка вітчим гірко нарікав на те, що у нього забирають із зарплати аліменти, та ще треба мене утримувати. З моєю мамою вони не були розписані.
Я поїхала вчитися після школи в інше місто. Жила у гуртожитку, на стипендію та підробітки. Додому намагалася приїжджати якомога рідше.
Мені батьки нічим не допомагали. Був тільки єдиний випадок, коли в мене порвалися чоботи, і вітчим дав гроші на нові. І все!
Тепер ці чоботи вітчим усе життя мені згадує.
Після закінчення навчання я вийшла заміж, з чоловіком ми повернулися до рідного міста не відразу, спочатку жили в обласному центрі, по орендованих квартирах.
А потім не стало свекрухи і ми вирішила повернутись: квартира є, а в нас підростала донька.
В той час занедужала і моя мама, прогнози були невтішні.
Я допомагала їй чим могла, а от вітчим сказав, що йому це не потрібно, зібрав свої речі і поїхав.
Він навіть не приїхав провести маму в останню путь. Зате з’явився за спадщиною.
Як я зрозуміла, з новою жінкою він теж жив, не укладаючи шлюб, працював, навіть коли досяг пенсійного віку, а коли залишилася тільки пенсія – його попросили на вихід.
Я не знаю, як він жив із нею, з її дітьми, не цікавилася. І про нього не згадувала, доки він на порозі не з’явився.
– Я ж твій тато, я з твоєю матір’ю стільки років прожив, тебе виростив, чоботи купував, ремонт в тому будинку робив.
Щось має бути там моє!
Суд він не виграв. Будиночок я продала: надто багато нехороших спогадів із ним пов’язано.
Але в містечку і зараз чую про себе негарні чутки: вигнала батька на вулицю, адже він мене виховав!
Та я вважаю, що зробила все правильно!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
