Вінниця прокидалася під мелодійний передзвін вежі в центрі, а за вікном Віри Миколаївни вже щосили виспівували березневі птахи.
Вона тільки-но встигла заварити свою улюблену каву з дрібкою кориці та накинути затишний махровий халат.
Попереду був ідеальний вихідний: повільний сніданок, прогулянка до ринку «Урожай» за свіжим сиром і тихий вечір з книжкою.
Але о восьмій ранку тишу розірвав настирливий, майже впертий дзвінок у двері.
— Вірочко, відчиняй! Ми до тебе на тиждень, родиною погостювати!
Віра завмерла, ледь не впустивши горнятко.
У вічку вона побачила справжнє «стихійне лихо»: старша сестра Ганна, її доросла донька Ірина, син Артем із дружиною Юлею та двоє їхніх дітей, які вже щосили гатили ногами в оббивку дверей. Поруч височіла гора баулів та картатих сумок.
— Ганно, ти б хоч попередила, — розгублено прошепотіла Віра, відчиняючи замок.
— Ой, та облиш ці церемонії! — Ганна першою втиснулася в передпокій, поширюючи запах дешевих духів та вокзальної метушні. — Ми ж не чужі люди, одна родина! Яка різниця — сьогодні чи завтра?
За мить квартира перетворилася на вулик.
Діти, не роззуваючись, промчали до вітальні, ледь не збивши з ніг Віру.
Малий Тиміш одним махом перекинув керамічну вазу з засушеними лавандовими квітами — подарунок покійного чоловіка.
Юля, дружина Артема, навіть не привітавшись, повалилася на диван і кинула брудні кросівки прямо на світлий килим.
— Ох, ледь доїхали! Артеме, тягни сумки, у малого підгузок повний, треба терміново міняти! — скомандувала вона.
— Віро, а де в тебе рушники? — Ірина вже хазяйнувала у ванній. — І дай щось переодягнутися, бо я вся спітніла в тій електричці!
Ганна обхопила сестру за плечі, але в цьому жесті не було тепла — лише липка самовпевненість.
— Вірцю, ну ти ж не виставиш рідню на вулицю? В Артема з Юлею ремонт у квартирі, жити неможливо — шпаклівка, пил, дітям дихати нічим! Я й подумала: у Вірки ж дві кімнати, живе сама, як пані, місця ж — хоч танцюй!
— Ганно, але мені в понеділок на роботу, — спробувала заперечити Віра.
— І що з того? — Артем вволік до коридору три величезні валізи. — Ми тобі не завадимо! Навіть не помітиш, що ми тут є!
Минуло лише п’ятнадцять хвилин, а від затишку не залишилося й сліду.
На підлозі валялися брудні шкарпетки, розкидані іграшки та пакунки з їжею.
П’ятирічна Даринка ввімкнула телевізор на максимальну гучність, а Тиміш почав малювати фломастером на світлих шпалерах.
— Ганно, ти сказала — на тиждень, — Віра відчула, як починає боліти голова.
— Ну, максимум два! Поки хлопці ламінат покладуть! — Сестра вже впевнено копирсалася в холодильнику. — Ой, Віро, та в тебе тут миша пробігла! Ти що, повітрям харчуєшся? Треба терміново в магазин збігати, діти їсти хочуть!
— Я збиралася на ринок за продуктами для себе.
— От і чудово! — Юля не відривалася від телефону. — Візьми молока дитячого, сирків солодких, фруктів побільше. А то ми з дороги зголодніли страшенно!
— І ковбаски якоїсь пристойної візьми, сервелату чи шинки! — вигукнув Артем з кімнати, розкладаючи свої речі у Віриній шафі. — Тільки не ту дешеву, що в АТБ по акції!
Ірина вийшла з ванної, витираючи обличчя Вериним рушником для рук:
— Тьотю Віро, у вас шампунь якийсь дитячий, зовсім волосся не промиває. Купіть завтра нормальний професійний серію, добре?
Віра стояла посеред передпокою, стискаючи в руках горнятко вже крижаної кави.
За лічені хвилини її фортеця впала.
— Ось список, Вірочко, — Ганна сунула їй у руки аркуш, вирваний із блокнота. — Біжи швиденько, а ми поки розмістимося, відпочинемо.
— Ганно, але це ж.
— Що? — Сестра повернулася, і в її очах спалахнули металеві іскри. — Ти що, пошкодуєш шматок хліба для рідної племінниці? Для онуків моїх? Ми ж одна родина! Пам’ятаєш, як ми тобі завжди допомагали?
— Коли це? — тихо запитала Віра.
Ганна на мить замислилася, її обличчя перекосилося від напруги.
— Та завжди! От минулого року, ну, ти ж знаєш, коротше, не будь егоїсткою!
Віра мовчки взяла сумку і вийшла.
На сходах вона зустріла сусідку Ніну Петрівну, з якою вони товаришували тридцять років.
— Вірочко, що за крики у тебе? Гості?
— Родичі, Ніно Петрівно. Кажуть, на тиждень.
— На тиждень, кажеш? — Сусідка похитала головою. — Дивись, мила, щоб тобі цей “тиждень” боком не виліз. Такі люди зазвичай ідуть тільки тоді, коли в хаті вже нічого їсти.
З магазину Віра повернулася через дві години, ледь тягнучи чотири важких пакети.
Вона витратила половину своєї зарплати, яку щойно отримала.
Пакети відтягували руки, а серце калатало.
Двері відчинив Артем. Він був з пляшкою в руці.
— О, Вірочко, заходь! Не соромся, почувайся як удома!
У квартирі пахло сумішшю дешевих парфумів Ірини та кислим запахом підгузків.
Юля спала на дивані у вітальні, накрившись улюбленим вовняним пледом Віри, який та берегла для особливих вечорів.
— Ну нарешті! — Ганна навіть не глянула на втомлену сестру. — Ми тут з голоду вже ледь не валимося з ніг! Давай, готуй щось швиденько!
— Ганно, може, ви самі приготуєте? Я дуже втомилася.
— Та ти що! Ти ж господарка, ти знаєш, де що лежить! Нам ще розкластися треба, обжитися!
Ірина знову визирнула з ванної, цього разу з маскою на обличчі:
— Тьотю Віро, а де ваш фен? Мій у дорозі зламався.
— У тумбочці, в нижній шухляді.
— Знайшла! Тільки він у вас якийсь слабенький, до вечора волосся сушити буду!
Віра почала розбирати продукти.
Ганна підійшла, без дозволу взяла пачку дорогої зернової кави:
— Оце діло! Ну молодець, Вірко, не поскупилася! А то я вже грішним ділом подумала, що ти на нас економити будеш.
— Мамо, а де мій крем для обличчя? — Ірина вже стояла поруч.
— Я забула, Іро. Там було так багато всього в списку.
— Як забула?! Я ж просила! У мене шкіра пересихає! — Дівчина ображено надула губи. — Мені завтра в салон на роботу, я ж з клієнтами працюю, маю виглядати на всі сто! Ти взагалі про когось, крім себе, думаєш?
Артем зазирнув у холодильник:
— Віро, ти що, тільки одну пляшку взяла? Непорядок! Ладно, потім сам збігаю. Тільки дай грошей у борг, га? Я віддам, як тільки на роботу влаштуюся.
Віра відчула, як усередині все стискається від несправедливості.
Вони дивилися на неї не як на сестру чи тітку, а як на безкоштовний сервіс.
— Зараз зварю борщ, — тихо сказала вона.
— Тільки не жирний! — Юля прокинулася і втрутилася в розмову. — У мене від жирного недобре самопочуття! І Даринці млинчиків напечи, вона суп не їсть!
Тиждень непомітно перетворився на три.
Кожного ранку Віра вставала о шостій, щоб встигнути приготувати сніданок на сімох дорослих та двох дітей.
Вона мила гори посуду, витирала розлите молоко та збирала розкидані іграшки.
На роботу вона приходила бліда, з темними колами під очима.
— Віро, на тобі лиця немає, — зауважила колега Тамара. — Що сталося? Захворіла?
— Гості, Томо. Вже три тижні живуть.
— Три тижні? Віро, це вже не гості, це загарбники! Гни їх у шию!
Увечері Віра знову тягнула важкі пакети.
Гроші танули на очах.
Вона вже не мріяла про нове пальто, про яке так давно думала — усі заощадження йшли в унітаз, у прямому сенсі цього слова.
Артем зустрів її біля дверей з винуватим, але хитрим виразом обличчя:
— Вірочко, слухай, тут таке діло. Нам з Юлею треба ще на місяць у тебе лишитися.
— Як на місяць? Артеме, ти ж казав, що ремонт закінчується!
— Та там будівельники підвели, — він почухав потилицю. — Плитку не так поклали, треба переробляти. Ти ж не проти? Нам тут так добре, затишно!
Юля вийшла з кімнати, жуючи яблуко:
— Та чого ти перед нею виправдовуєшся? Нехай знає: ми б могли з’їхати на орендовану хату, але навіщо гроші чужим людям віддавати, коли у тітки квартира пустує? Це ж економія для сім’ї!
Віра заціпеніла:
— Чекайте, ремонт закінчений?
— Ну, в основному так, — знизав плечима Артем. — Але ми вирішили заощадити. Ти ж допоможеш рідні?
— Чим допоможу? Ви навіть на хліб грошей не даєте! Я витрачаю свою зарплату на ваші забаганки!
— Ой, почалося! — Юля закотила очі. — Ти одна, дітей немає, чоловіка немає. Куди тобі стільки грошей? А у нас діти ростуть, їм розвиток потрібен!
Ганна вийшла з ванної, одягнена у Вірин найкращий халат:
— Чого ви кричите? Вірко, не будь такою жадібною! Ми ж родина!
— Родина, яка мене дурить! — голос Віри затремтів.
У цей момент у двері подзвонили.
Ганна побігла відчиняти:
— О, дівчата! Заходьте, не соромтеся!
До квартири зайшли четверо незнайомих жінок.
— Віро, це мої нові бізнес-партнери! — Ганна розплилася в посмішці. — Ми тут нашу справу розвиваємо! Ти не проти, якщо ми у вітальні посидимо? До речі, постав чайник і печива винеси!
Віра стояла на кухні, дивлячись на закипаючий чайник.
У залі кричали діти, у кімнаті Артем грав у комп’ютерні ігри, Юля теревенила по телефону, Ірина фарбувала нігті на дубовому столі Віри, а Ганна з подругами обговорювали «схеми збагачення».
Ніна Петровна знову з’явилася на порозі:
— Вірочко, я не витримала. Сусіди скаржаться на постійний шум. Що в тебе коїться? Хто ці люди?
— Це родичі, Ніно Петрівно. Бізнес у них.
— Віро, прокинься! Це не бізнес, це вони забрали твій простір! Вони з тебе всі соки вип’ють!
Ганна визирнула з вітальні:
— А ви хто така, щоб носа в чужі справи пхати? Йдіть звідси, поки я поліцію не викликала!
— Це ви йдіть! — не витримала Ніна Петровна. — Ви людину з власної хати виживаєте!
— Ідіть геть, бабусю! — гаркнула Ганна і гримнула дверима перед носом сусідки.
Віра тихо сказала:
— Ганно, ти не мала права так розмовляти з моєю подругою.
— Та нехай не лізе! Вона нам заздрить, бо ми велика родина, а ви дві самотні ключки!
У п’ятницю Вірі видали премію — тридцять тисяч гривень.
Вона так мріяла про те пальто!
Старе вже зовсім зносилося, комір потерся, соромно було на людях з’явитися.
Вона акуратно сховала конверт у тумбочку біля ліжка, під стопку білизни.
Ніхто не мав про це знати.
У суботу вранці вона прокинулася від дивного звуку. Ганна рилася в її тумбочці.
— Ганно, ти що там робиш? — Віра підскочила на ліжку.
— Ой, налякала! — Сестра різко закрила шухляду. — Та я це – шкарпетки шукала, свої не знайду ніяк!
— Які шкарпетки в моїй тумбочці?!
Віра відштовхнула сестру і відкрила шухляду. Конверта не було. Серце обірвалося.
— Ганно! Де гроші? Де конверт з премією?!
— Який конверт? — Ганна почала відводити очі.
— Не вдавай незнайку! Там було тридцять тисяч!
Сестра важко зітхнула і сіла на ліжко:
— Вірцю, ну не кричи так. Я взяла в борг. Мені терміново треба було оплатити стартовий пакет косметики для бізнесу. Це інвестиція! Я тобі з відсотками віддам, як тільки перші продажі підуть!
— Ти взяла без дозволу мої гроші!!! — Віра кричала так, що стіни дрижали. — Це були гроші на пальто! Я пів року на них збирала!
— На пальто? — Ганна раптом розреготалася, і цей сміх був страшним. — Та подивися на себе! Тобі майже шістдесят! Кому ти потрібна в тому пальті? Перед ким ти крутитися зібралася? А у мене діти, онуки, нам жити треба!
Артем вийшов із кімнати, позіхаючи:
— Що за крик? Спати не даєте!
— Твоя мати вкрала в мене тридцять тисяч!
— Ну і що? — Він знизав плечима. — Віддасть потім. Ти ж багата, Віро, у тебе квартира, зарплата стабільна. А ми ледь кінці з кінцями зводимо!
— Я вас місяць годую на свої гроші! Я оплачую ваші рахунки!
— Ти зобов’язана допомагати рідні! — Юля вийшла з ванної, тримаючи малого на руках. — Це твій борг перед сім’єю! Чи тобі гроші дорожчі за племінників?
— Сім’я?! — Віра відчула, як у душі закипає холодна лють. — Ви перетворили мене на рабиню! Я готую, прибираю за вами, терплю образи! І ви навіть «дякую» жодного разу не сказали!
— Та за що дякувати? — Ірина спокійно підпилювала нігті. — Це нормально — допомагати молодшим. Ти ж старша, ти маєш бути мудрішою.
— Мудрішою? — Віра підійшла до вікна, її руки тремтіли. — Я тридцять років допомагала вашій сім’ї. Давала гроші Артему на навчання, купувала подарунки Ірині, висилала Ганні гроші “на ремонт”. І ось як ви віддячили. Ви обікрали мене у моїй же хаті.
— Забирайтеся геть, — тихо сказала Віра.
— Що? — Ганна не повірила своїм вухам.
— Я сказала — геть! Прямо зараз! — Віра розвернулася, її очі палали вогнем, якого ніхто раніше не бачив. — Збирайте валізи і щоб за годину вашої ноги тут не було!
— Ти з глузду з’їхала?! — зкрикнула Ганна. — Ти рідну сестру з дітьми на вулицю виганяєш?! У нас ремонт!
— Ремонт закінчився три тижні тому! Ви самі в цьому зізналися! У вас є де жити, у вас є гроші, які ви в мене вкрали! Геть!
— Та ну тебе! — Артем махнув рукою. — Ми і самі підемо! Кому ти потрібна?!
— Артеме, не треба! — Юля вхопила чоловіка за руку. — Нам ще місяць треба десь пересидіти, оренда дорога!
— Ви мені за цей місяць ні копійки не дали! — крик Віри був чутний на весь під’їзд. — Я через вас у борги влізла по комуналці!
— Ой, не бреши! — Ірина скривилася. — У тебе квартира своя, що тобі переживати?
— Йдіть звідси!!!
У цей момент у двері настійливо постукали.
Ганна пішла відчиняти, сподіваючись на підтримку подруг.
На порозі стояла Ніна Петрівна, а поруч із нею — молодий дільничний у формі.
— Доброго дня, — спокійно сказав чоловік. — Поступила заява від сусідів про порушення громадського порядку та незаконне проживання сторонніх осіб. Документи у всіх є?
— Які документи?! — Ганна позадкувала. — Ми родичі! Ми в гостях!
— Реєстрація у вас тут є? Тимчасова прописка?
— Та до чого тут реєстрація?! — Артем виступив вперед. — Це наша тітка!
Чоловік подивився на Віру:
— Віро Миколаївно, ви підтверджуєте, що ці люди проживають тут за вашою згодою?
Віра мовчала лише секунду.
У цю мить перед її очима промайнув увесь місяць образ, вкрадені гроші, зіпсована квартира.
— Ні. Я їх не запрошувала. Вони в’їхали самі і відмовляються виїжджати. Крім того, ця жінка, Ганна, сьогодні вкрала в мене тридцять тисяч гривень.
— Ти що!!! — Ганна зблідла так, що стала схожа на крейду. — Ти що робиш?!
— Зрозуміло, — чоловік дістав блокнот. — Значить так: якщо немає реєстрації, прошу всіх звільнити приміщення. Протягом двох годин. Щодо грошей — пройдемо до відділку для написання заяви.
— Та ви здуріли?! — Юля притиулила до себе дитину. — У нас діти маленькі! Куди ми підемо?!
— Ви мали про це думати раніше. Дві години. Час пішов.
Ганна схопила Віру за руки, її голос став плаксивим:
— Вірцю, ну пробач! Я ж поверну гроші! Чесно! Завтра ж!
— Завтра? Коли твій задум розвалиться? Чи коли знайдеш іншого родича, якого можна обібрати? — Віра забрала руки. — Досить. Тридцять років я була “зручною”. Більше цього не буде.
Через дві години баули та сумки стояли біля під’їзду.
Ганна та Ірина тягали останній непотріб, Артем намагався викликати вантажне таксі, діти голосно плакали на лавці.
Віра стояла в дверях своєї квартири, не пускаючи їх назад навіть за забутою іграшкою.
— Віро, схаменися! — Ганна останній раз спробувала тиснути на жалість. — Ми ж сестри! Одна родина!
— Родина не дає права на паразитування. Ви прийшли як рідні, а поводилися як вороги.
— Я поверну гроші! Почуй мене!
— Я вже почула достатньо, — Віра спокійно зачинила двері.
Клацання замка прозвучало для неї як найпрекрасніша музика у світі.
За дверима Ганна ще щось кричала, проклинала, Артем стукав ногою у двері, але Віра вже не слухала.
Вона пройшла до вітальні.
Квартира виглядала так, ніби нею пройшло стадо диких кабанів.
Плями на килимі, подряпаний стіл, купа сміття.
Але в квартирі була тиша. Справжня, благословенна тиша.
Вона повільно пройшла на кухню. Поставила чайник.
Відкрила холодильник — там залишилося лише одне яйце та шматок підсохлого сиру.
Вона посміхнулася.
Раптом телефон завібрував.
Повідомлення від Ніни Петрівни:
“Вірочко, сонечко, заходь до мене. Я борщу наварила, пиріжків напекла. Поговоримо. Ти все правильно зробила, не смій себе винити”.
Віра підійшла до вікна.
На вулиці Ганна з сім’єю вантажилися в таксі.
Артем щось кричав водієві, Юля плакала, Ірина знімала все на телефон — напевно, готувала черговий “сторіз” про те, яка зла в неї тітка.
Машина поїхала.
Віра налила собі чаю, сіла на підвіконня.
Вперше за довгий час вона дихала на повні легені.
Телефон знову завібрував — це був спільний сімейний чат у Вайбері.
Артем уже встиг написати: “Віра вигнала нас на вулицю з дітьми! Не вірте їй!”
Віра спокійно відкрила чат і почала друкувати: “Любі родичі. Хочу розставити крапки над ‘і’. Ганна з сім’єю жили в мене місяць безкоштовно. Я витратила на їхнє утримання дві свої зарплати. Сьогодні Ганна вкрала мою премію — 30 тисяч гривень. Коли я попросила повернути — мене назвали невдячною. Зараз вони їдуть до когось із вас. Хто наступний хоче стати ‘добрим родичем’ і позбутися заощаджень? Будьте обережні.”
Відправити.
За хвилину чат “оживився” повідомленнями, але Віра вже не читала.
Вона просто заблокувала всіх і вимкнула звук.
Завтра вона почне прибирання. Купить нові шпалери в кімнату, де малий хлопчик малював фломастерами.
Купить найкращу каву. І обов’язково — те саме пальто.
Нехай їй майже шістдесят. Нехай вона одна. Але вона — вільна.
Вона зробила ковток гарячого чаю і вперше за місяць щиро, від душі розсміялася.
Це її життя. І більше ніхто не посміє його в неї вкрасти.
Чому бувають такі родичі, що не цінують і не розуміють добра?
І чому бувають такі добрі люди, які мовчать до останнього, бо не зручно?
Чи правильно вчинила Віра, коли виставила свою родину за поріг і чому вона не могла зробити цього раніше?
Фото ілюстративне.
