fbpx
Життєві історії
Вірі Данилівні, моїй свекрусі, захотілося прогулятися по магазинах. В одному з них вона побачила кашемірове пальто, яке коштувало майже 8 тисяч гривень. Гроші на нього вона вирішила позичити у нас

Віра Данилівна, мати чоловіка, живе від нас далеко, в іншій області за 600 кілометрів. Сам чоловік теж звідти, але після школи приїхав до нас поступати в університет. Тут жила тітка по батькові, яка прийняла племінника.

Мені квартиру подарувала бабуся, тож після весілля не стояло питання про те, де нам жити. Мої батьки намагалися допомогти молодій сім’ї, а от із боку Віри Данилівни все було інакше. Вона не тільки не допомагала, але ще й зичила у нас.

Перший раз на моїй пам’яті вона зайняла ще перед весіллям. Ми не збиралися робити велике торжество. Грошей не було, та й зайвої метушні не хотілося. Просто вирішили зібрати батьків у ресторані. Зрозуміло, що їхати 600 кілометрів – задоволення не з дешевих, але ми наперед з’ясували це питання у мами чоловіка.

Але вона нас заспокоїла, що гроші обов’язково десь знайде, адже її син одружується не щодня. Ми вирішили, що подарунка від них нам не потрібно, люди й так на дорогу витрачаються. Але вийшло так, що нам довелося надсилати грошей, щоб вони змогли приїхати.

– Синку, ти мені гроші на квитки вийшли, а ми потім віддамо.

Довелося залазити у скарбничку, куди ми відкладали на ремонт. Як ви розумієте, ці гроші ми більше не бачили. Спочатку свекруха все обіцяла через день-другий, потім через тиждень, а потім розмова якось сама собою зійшла нанівець.

Чоловікові було незручно – мої батьки грошей подарували, а його рідня приїхала за наші гроші, погуляла без подарунка, борг не повернула.

Наступного разу свекруха та брат чоловіка приїжджали до нас через півтора роки, вже за свої гроші. Вірі Данилівні захотілося прогулятися по магазинах, а ми не відмовляли. В одному з них вона побачила кашемірове пальто, яке коштувало майже 8 тисяч гривень. Треба визнати, що пальто їй пасувало і виглядала вона в ньому навіть якось молодшою.

З того магазину ми пішли, а свекруха до кінця дня ходила із задумливим виглядом. Наступного дня вона наважилася знову попросити у нас грошей в позику:

– Позичте мені грошей, я все-таки куплю собі те пальто. Я як приїду додому, віддаватиму вам потроху, – звернулася вона до нас.

Я одразу згадала про гроші на квитки, але промовчала. Я вже готувалася піти в декрет на той момент, основним добувачем був чоловік, йому й слово. Чоловік же знехотя, але погодився. Відлітала Віра Данилівна щаслива, а ми придбали дірку у бюджеті.

Перші два місяці свекруха чесно надсилала по тисячі гривень, а потім – грошей немає, але ви тримаєтеся. Загалом, як завжди.

Чоловік пообіцяв, що більше його мати ні копійки від нас не отримає, раз не вміє слово тримати. Я погодилася. Свекруха не порушувала тему грошей ще два роки.

Зараз у нас дитині два роки, ми взяли у кредит машину, поступово робимо ремонт у квартирі. Я поки що в декреті, але намагаюся підробляти віддалено. Важко, але хочеться скоріше з усіма боргами розібратися і закінчити ремонт.

Зі свекрухою ми кілька місяців не спілкувалися, але потім стали тихенько налагоджувати стосунки. Тому черговому дзвінку свекрухи ми не здивувалися. Вона щотижня дзвонила. Але на цей раз тема була цікава. Їй потрібно було грошей у борг – кухню вони вирішили оновити, їх сусіди затопили, тож кухня потребувала ремонту.

Ми відмовили, тут і думати нема про що. Свекруха на нас образилася, видала довгу тираду, що діти мають допомагати батькам, і взагалі чоловік за час життя зі мною зіпсувався, коли матері допомогти відмовляється.

Я ж дивуюся, звідки беруться такі люди. Ти двічі позичала, жодного разу не віддала його, а ще вистачає сміливості дзвонити і знову просити, та ображатися, що їй відмовили.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page