Своєю історією, швидше за все, я нікого не здивую, але ділюся для того, щоб інші не повторювали помилок заробітчанок. За 13 років в Італії я бачила і чула багато різних історій, більшість яких зводиться до того, що жінки хочуть допомогти дітям – хто приїхав заробляти на навчання, хто на житло, а хтось на машину.
Я теж поїхала, щоб підняти синів. Їх у мене двоє. Жили ми в селі, я рано стала вдовою, тому багато працювала, щоб забезпечити дітей. Хлопці у мене росли дуже розумними, я хотіла дати їм вищу освіту. Першою в Італію поїхала моя кума, а через рік і мене туди забрала. Дуже швидко наші справи пішли вгору. Сини поступили на навчання в місцевий університет. Добрі, гарні та гожі, я завжди ними пишалася.
Коли я повернула борги, почала заробляти для дітей. Гроші синам висилала, а вони вже думали, як ними розпорядитися. З часом помітили їх дві «спритні» дівчини з нашого села. Сини одружилися, я була дуже рада.
Іван, старший син, лишився на газдівстві, привів невістку додому. А другому, Владиславу, ми збудували разом нову хату. Обоє ніби влаштовані. Внуки вже є. Я і далі всі гроші присилаю їм порівну. Але вони кажуть, що їм цього не вистачає, їм завжди ще щось треба. То ремонт, то нову машину, то на відпочинок, то дітям на якісь потреби.
Невістки між собою не спілкуються, і синам не дають спілкуватися. Звичайно, мене, як мама, душа болить, адже вони мої діти. До мене у невісток постійно якісь претензії. Все їм не так. Спочатку намагалася вгодити усім, мирила їх постійно. А потім перестала. Та вони каву, шоколадки і макарони, які я присилала, порівну поділити не могли: мовляв, у одного одна дитина, а в другого дві, то йому більше треба. В результаті посилки я перестала висилати, давала гроші, а вони нехай купують те, що їм треба.
Кожного літа я приїжджаю у відпустку додому. Якщо колись я рвалася в Україну, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідної хати, то зараз швидше навпаки, їду з неохотою, побоюючись, що ще цікавого придумають мої «золоті» невісточки. Минулого року я була у відпустці майже місяць, молодша невістка навіть в гості не запросила. А старша, яка зараз живе в моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла.
Перші кілька днів трималася, а потім – відверто не звертала на мене уваги. І це при тому, що обоє живуть на мої гроші, які я справно висилаю синам. А вони ще й поділитися ніяк не можуть. Все звинувачують мене, що одному чи другому дала більше.
Розповіла я цю історію жінці, яка їхала зі мною в автобусі в Україну. Вона засміялася:
– Не ви одна така. Ми своїм дітям потрібні лише доти, поки даватимемо їм гроші.
У неї, виявляється, дуже подібна історія. Але Віра (так звали цю жінку), виявилася мудрішою і за 15 років роботи в Італії купила собі двокімнатну квартиру в обласному центрі, щоб коли повернеться в Україну, мала свій кут. Діти Віру не зрозуміли, навіть образилися на неї, мовляв, що це вона таке собі придумала. Але Віра зробила правильно, вона дбала про дітей, але і про себе подбати не забула.
З дітьми, які звикли жити «самі», зжитися швидше всього не вдасться. От і їде Віра додому у відпустку, впорядковувати собі своє українське гніздечко.
Мені 58 років, не знаю, як вийде, але планую ще трохи попрацювати, але тепер уже «для себе». Не знаю, як це сприймуть діти, але я теж хочу купити собі квартиру.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
