– Знову, Вірочко, ти перша прийшла? – запитала Марія.
– О, добре, що і ти є, зараз решту підтягнуться, бо я тут вже вас зачекалася.
Віра сиділа на лавочці у парку на Ребібії і думала, що їй робити далі. Сьогодні неділя – її законний вихідний, і вона любила проводити його саме тут. У цьому парку гарно: чисті доріжки, старі дерева, затишні лавочки. А ще тут можна було зустріти таких самих заробітчанок, як і вона. Поговорити, поскаржитися на труднощі, поділитися своїми проблемами і спільно шукати рішення. Після таких розмов на душі ставало легше.
Віра в Італії вже майже двадцять років. Подалася на чужину у сорок, коли життя підкинуло вибір: або животіти в злиднях, або наважитися на важкий, але перспективний шлях. Вона залишила вдома маму та двох дітей – 18-річну доньку і 15-річного сина.
Роботи вдома не було, а чоловік, окрім чарки, нічого не бачив. Віра довго терпіла, думала, що з роками він зміниться, але марно, бо зміни були лише в гіршу сторону.
Тоді вона прийняла рішення: розлучитися. Але оскільки в селі так не прийнято було – йти від чоловіка, то Віра вирішила відразу втікати за кордон: і від людського осуду подалі, і дітям допоможе. Мама Віри не заперечувала – мовляв, доросла вже, роби, як знаєш.
Мама Віри, Василина, завжди була сильною жінкою. Вона виростила доньку сама, бо батька Віра ніколи не знала. Василина не розповідала, що з нею сталося, але батьки її зреклися, коли дізналися, що вона дитя під серцем носить. Її прихистила далека бездітна родичка. Коли родички не стало, то вона залишила Василині свою невеличку стару хату.
Там і жила собі Василина з дочкою.
Віра виросла, почала працювати, а в 19 років зустріла Івана – хлопця із сусіднього села. Любові великої не було, але здавалося, що він надійний. Одружилися, стали жити у Василини. Згодом народилося двоє дітей.
Спершу все було добре. Але з часом Віра побачила, що чоловік не поспішає щось змінювати в житті. Хата стара, ремонту потребує, а Івану байдуже. Робив абияк, зате випити не забував. Віра намагалася його достукатися, просила взятися за розум, але він лише відмахувався.
І тоді вона вирішила їхати. Першою поїхала сусідка, а через рік Віра теж зважилася. Покинула все – чоловіка, дітей, звичний побут – і вирушила на чужину.
Було важко. І морально, і фізично. Але вона не шкодувала. Тепер у Віри найкращий будинок у селі, двоповерховий, з великими вікнами і сучасним ремонтом.
Діти виросли. Доньці вона купила квартиру, та спершу жила в Україні, а потім разом із чоловіком та дітьми переїхала у Польщу – зятеві запропонували хорошу роботу. Віра лише раділа за неї.
Син залишився у селі. Живе у новому будинку, який звела Віра. Одружився, дружина у нього міська. Нещодавно Віра допомогла йому купити автомобіль. А зараз збирає гроші на квартиру в місті, бо невістці не подобається жити в селі.
Ще донедавна Василина була енергійною. Навіть у 87 років поралась по господарству, варила їсти, доглядала подвір’я. Але старість бере своє. Почала втрачати пам’ять, іноді не впізнавала рідних. Спершу то були поодинокі випадки, а тепер стало регулярним явищем. Її не можна залишати саму.
Синові Віри та його дружині це стало тягарем. Він подзвонив матері в Італію й прямо заявив:
– Мамо, повертайся додому, доглядай бабусю. У мене проблеми в сім’ї через це. Дружина не буде за нею доглядати, а в мене часу немає.
Віра розуміла сина. Але йому важко зрозуміти її. За двадцять років вона достатньо заробила, щоб повернутися. Але тепер її життя нарешті змінилося в кращу сторону.
Рік тому вона зустріла Роберто. Знайомство вийшло випадковим – у супермаркеті. Він допоміг їй дістати товар із верхньої полиці. Слово за слово – і між ними зародилося щось особливе.
Роберто – її ровесник, теж вдівець. Дітей немає, живе з немічним батьком, якого доглядає Віра. Вони разом гуляють парком, ходять у кав’ярні. Вперше за багато років Віра відчула себе не просто матір’ю і заробітчанкою, а жінкою, яку цінують.
І тепер вона стояла перед вибором. Повернутися додому, щоб доглядати маму, чи залишитися тут, у своєму новому житті?
Віра провела рукою по лавочці, ніби шукаючи відповіді в дереві. Серце рвалося додому. Але чи буде їй там добре?
Якщо вона повернеться, то змушена буде відмовитися від Роберто. Він не кине хворого батька, а їхати в Україну не хоче.
Але якщо вона залишиться тут, то як житиме з думкою, що її мама старіє й потребує догляду?
Віра підвела голову. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи небо в ніжно-рожеві відтінки.
– Господи, дай мені знак, що робити… – прошепотіла вона.
І в цю ж мить задзвонив телефон. На екрані висвітився номер сина. Віра глибоко вдихнула й натиснула кнопку «відповісти».
Син знову питав, коли її вдома чекати. Вона не знала, що відповісти, бо треба зробити нелегкий вибір між мамою і коханням.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
