З нашого села жінки почали виїжджати в Італію ще 20 років тому, і завдяки заробіткам у них на подвір’ях виросли величезні будинки.

І дітям своїм заробітчанки дуже допомагають.

Я ж довго вагалася, наважитися не могла, але все ж, в 57 років вийшла на пенсію і поїхала теж заробляти євро.

У мене є дві доньки, обидві дорослі, заміжні, мають по двоє дітей, живуть окремо.

Своїх дітей я відразу попередила, що грошей висилати їм не буду, бо не для цього їду.

Тому у нас якось так відразу склалося, що кожен працює сам на себе, ні діти у мене нічого не просили, ні я у них.

Не знаю, добре це чи погано, але вже як є.

Я вдова, але з чоловіком я розлучилася ще задовго до того, як його не стало.

Переконала мене їхати в Італію моя сусідка Віра. Вона мене практично забрала, і з роботою допомогла.

Віра є заробітчанкою вже 18 років, всі зароблені євро вона справно додому висилала.

У сусідки є два сина, приблизно ровесники моїх дочок.

Для мене було дивним те, що діти Віри ніде не працюють – обидва сина сидять і чекають на заробітчанські гроші матері.

Але сама Віра нічого поганого в цьому не бачила, вона мені зізналася, що заради дітей і внуків на заробітки і поїхала.

Першою моєю роботою було доглядати літнього італійця. За це мені платили 800 євро в місяць.

Мови я не знала, але вона мені і не сильно була потрібна, бо 98-річний дідусь майже нічого не говорив.

На цій роботі я пропрацювала трохи більше року і за цей час я відклала собі 10 тисяч євро.

Просто я нічого не витрачала, бо за житло і за їжу мені, як бадантці, платити не треба було.

Про свої відкладені 10 тисяч євро я похвалилася Вірі, думала, вона порадіє за мене, але натомість я побачила, що сусідка засмутилася.

Це було видно з виразу її обличчя. Вона ж не відклала жодного євро, а все тому, що дітям все віддавала.

Коли не стало мого синьйора, я пішла доглядати 78-річну італійку, хороша така жіночка жвава, але мала проблеми з пам’яттю, вона була хвора, тому за нею треба було постійно дивитися.

Її діти пообіцяли мені зарплату 950 євро, і я погодилася.

І знову я почала збирати гроші.

За наступних 2 роки я відклала ще майже 20 тисяч євро, і вже аж тоді я поїхала додому і придбала квартиру для себе.

Але поки-що вдома я не залишилася, повернулася в Італію, щоб заробити собі на старість, щоб не стати в майбутньому тягарем для своїх дітей.

Дітям своїм я не допомагаю грошима.

Хіба що коли у когось з дітей чи внуків день народження, я висилаю по 100 євро, це мій подарунок, і на цьому все.

Віра постійно мене за це картала, вона просто не розуміє, як це – зовсім не допомагати своїм дітям.

Але нещодавно Віра змінила свою думку. Вона поїхала додому на Великдень і зрозуміла, що непотрібна своїм дітям.

Приїхала, і давай скаржитися на своїх синів і невісток. Каже, що в перший день всі зібралися, її гроші між собою поділили, а потім нікому до неї діла і не було, навіть не завжди кликали її їсти, а вона ж то всі гроші їм віддала.

Так і сиділа сама на лавці біля хати, бо навіть не мала з ким поговорити.

Тому повернулася назад на роботу, а мене попросила їй позичити хоча б 20 євро до зарплати.

Я дала їй 100, бо ж вона в свій час багато добра мені зробила.

Добре у неї серце, а її діти цим користуються.

Не знаю, чи навчить щось Віру ця ситуація, чи вона і далі відправлятиме дітям все зароблене.

Хочеться, щоб вона таки щось зрозуміла і змінилася.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.