Наважилася на заробітки Віра тільки тоді, як втратила чоловіка. Ні, він живий-здоровий, просто в один момент її коханий Богдан заявив, що більше її не любить і що у нього є інша.
Поїхала за кордон не так заради грошей, як заради того, щоб зменшити свій біль втрати, адже вона дуже любила свого чоловіка і не уявляла навіть, як без нього жити тепер.
Підсумок тих кількох років заробітчанства був несподіваним: її робота в Італії дозволила накопичити чималі гроші. Вона не змарнувала час – змінила себе зовні і внутрішньо, стала іншою, більш впевненішою в собі. Кожен день у чужій країні додавав їй сили і спокою.
Вона перестала носити одяг, що нагадував їй про важкі часи вдома, почала ходити по магазинах, вибирати стильні сукні, змінювати зачіски. Віра більше не була тією жінкою з сумними очима, яка завжди стояла осторонь. Вона стала впевненою жінкою, яка зовсім не схожа на ту, що залишала Україну сім років тому.
І ось тепер, коли вона повернулася додому, вона навіть не могла уявити, як сильно все змінилося, як змінилася вона сама.
Повернення додому завжди важке, і хоча Віра була готова до цього, її душа не могла обробити всю гаму емоцій, що накрила її, коли вона ступила на рідну землю.
Відчуття було якесь туманне, нейтральне. Вона вийшла з таксі на порозі свого дому – того самого, який колись був її домом, а тепер здавався чужим.
– Віро, це ти? – гукнула Надія, сусідка, з якою Віра виросла і неодноразово ділилася своїми мріями та переживаннями.
Надія обняла її, сміючись і плачучи одночасно. Вона вже давно чула, що Віра повертається, але не очікувала побачити її такою – красивою, змінившоюся до невпізнання.
Віра потрапила в атмосферу, яка була їй знайома, але одночасно чужа. Ось тут все залишилось, як було, а вона – ні. Вона посміхалася сусідці, але всередині все ще сиділа невидима тривога. Як жити далі, коли всі ці роки глибоко сховані спогади раптом спливають на поверхню?
– Як ти? Як ти себе почуваєш? – запитала Надія. Вона відразу помітила, що Віра не така, як раніше.
– Все нормально, просто трохи незвично. Це вже не моє. Можливо, я відвикла. Це буває, коли повертаєшся після довгої відсутності, – відповідала Віра, стараючись не показати своїх справжніх почуттів.
Надія, приглядаючись до неї, намагалася не торкатися важких тем. Але все-таки вона вирішила обережно запитати:
– Віро, а Богдан? Як він? Я чула, що він тепер вдівець… Ти не хотіла б побачити його?
Слова Надії застали Віру зненацька. Вона раптом зрозуміла, що повернення насправді буде не таким простим, як вона собі уявляла. Вона зустрінеться з усім тим, від чого тікала останні роки. Проте, не бажаючи видавати свій внутрішній стан, Віра холодно відповіла:
– Не згадуй про нього. Минуле – це минуле, – і додала в душі: «Що було – минуло».
Але Надія продовжила, щоправда з неймовірною тактовністю:
– Богдан тепер сам виховує доньку. Його дружини не стало. Він нещасний. Та й я чула, що він згадує тебе. І ти можливо все-таки подумаєш, адже не чужі ви одне одному?
Слова Надії прошили її серце. Віра не знала, що відчувати. Всі ці роки в Італії, намагаючись забути його, щоб вижити, аби не розвалитися на частини від розчарувань, тепер накрили її з головою. Спогади про Богдана, про їхні теплі розмови, про його сміх – усе це раптово повернулося. І тепер вона не знала, чи готова знову піти в цей вир, щоб змінити своє життя.
Кілька днів Віра ходила в роздумах. Вона не могла забутись, не могла йти далі. Але, зрештою, серце підказало їй, що повернутися до Богдана – це і є правильний шлях. Вона зрозуміла, що без нього таки жити не може.
Після кількох тижнів невизначеності Віра прийняла рішення і пішла до його будинку. Це була важке рішення. Вона зупинилася біля воріт, серце її застукало швидше.
Щось у повітрі стало неприродно тяжким.
Коли вона стояла на порозі, раптово двері відчинилися. Із темряви вийшла Олена Петрівна, мати Богдана. Вона була злегка схудла, з блідим обличчям, але її очі світлилися теплом.
– Віро, це ти? – Олена Петрівна обійняла її, не вірячи своїм очам. – Ти змінилася! Я чула, що ти приїхала. Що ж, нехай Богдан і я завжди будемо вам вдячні за те, що ти завжди була з ним. Ми тебе сильно недооцінювали тоді.
І ось цей момент став переломним для Віри. Вона відчула, що цей дім – не чужий. Тут її чекають, тут її любили, навіть якщо це не було очевидно в той час.
– Заходь, Віро, твоє повернення буде сюрпризом не лише для мого сина, але і для його маленької донечки, – додала Олена Петрівна.
– Вірочко, ти? – Богдан плакав, коли побачив свою першу дружину у них на порозі. – Я чекав на тебе. Пробач, якщо зможеш.
Маленька донечка Богдана солодко спала. А коли прокинулася, підійшла до Віри, притулилася, і запитала, чи не хоче та бути її мамо.
Сльози полилися з очей Віри. Вона вперше бачила цю дитину, але вже точно знала, що вона готова стати для неї найкращою мамою.
І Віра зрозуміла, що все, що відбулося, було не випадково. Вона була готова прийняти цей новий крок у своєму житті. І тепер у неї була нова мета: стати підтримкою для Богдана і його доньки, допомогти їм подолати труднощі, і стати одною щасливою родиною.
Тут її місце. Вона зрозуміла, що втрата не обов’язково повинна означати кінець, а може бути лише початком нового шляху. Вона таки спробує стати щасливою з Богданом, адже сама доля вирішила їм дати другий шанс.
А яка ваша думка? Ви б пробачили такого чоловіка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
