Родину Віри і Павла знали в усьому районі. Павло Іванович все життя працював в органах влади, люди поважали і шанували його, часто зверталися до нього з особистими потребами, і чиновник чим міг, тим їм і допомагав.
Віра ж працювала медсестрою в місцевій лікарні. Одружилися вони ще студентами, Віра мріяла стати лікаркою, але в інститут не пішла, бо народила дитину, і тепер вже думала про сім’ю, а не про себе.
Павло, тим часом, активно рухався кар’єрними сходами вгору, і дружина, як могла, його підтримувала. На Павла всі з захопленням дивилися, він щодня був в чистій, випрасуваній сорочці і напастованому взутті.
Дбала про зовнішній вигляд чоловіка Віра. Любила вона його, і часто про себе забувала і про свої потреби, аби лише чоловікові було добре, адже він щодня до людей йде.
– Ой, Вірочко, не добре ти робиш, що чоловіка на п’єдестал поставила, а себе не цінуєш, – не раз попереджала Віру її мама. – У Павла твого крила виростуть, і випорхне він з сімейного гніздечка, а ти ні з чим залишишся. Запам’ятай, доню, люблять тих, хто сам себе любить.
Віра на слова мами не зважала. І в перукарню не пішла, коли мама сказала, що з дітьми посидить, а вона нехай іде і в порядок себе приведе, бо он, на роботі, які кралі біля Павла крутяться. Мама навіть гроші їй дала, щоб та собі нове вбрання прикупила, але Віра пішла в магазин, і купила чоловікові новий костюм.
– А що? Йому потрібніше, він між люди ходить, – виправдовувалася Віра. – А я вдома сиджу, навіщо мені прибиратися і прикрашатися?
Мама лише головою хитала, бо її життєвий досвід підказував їй, що не буде з цього добра.
І вона, як у воду дивилася. Бо одного разу прийшов Павло додому і повідомив, що давно любить іншу жінку. Мовляв, він сім’ї тримався, поки діти малими були, а тепер, коли діти виросли, він нарешті вирішив про себе подбати.
– Щасливим я хочу бути, розумієш? – сказав Павло.
Плакала тоді Віра, гірко плакала, бо ж намагалася все життя робити так, як Павлу буде зручно і добре, а в результаті виявилася йому непотрібною.
З усього майна, що у них було, Павло запропонував дружині лише невелику однокімнатну квартиру на околиці міста.
Минув час, біль трохи притих. Якось поверталася Віра з роботи і побачила чоловіка, дуже схожого на Павла, але це не міг бути він, бо він зроду не ходив в неначищених черевиках і в пом’ятій сорочці.
Але це таки був Павло. І пом’ята була у нього не лише сорочка, але і душа. Молода дружина не виправдала його сподівань в побутових питаннях, бо тепер чоловікові все доводилося робити самому – і сорочки прасувати, і взуття чистити.
Віра не знала, що сказати, бо не розуміла, як її рідний чоловік міг проміняти її, таку турботливу і люблячу дружину, на іншу, якій навіть не хочеться про нього дбати.
– Ну що, ти став щасливим? – запитала Віра колишнього чоловіка.
Павло не знав, що сказати, а лише винувато опустив голову.
– Пробач, я мав хоча б спробувати…
Олеся Біла.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
