«Для когось шлюб — це таїнство, а для когось — вдалий бізнес-план, у якому батьки грають роль безвідсоткових кредиторів», — подумала Віра Миколаївна, стоячи перед зачиненими дверима квартири, де ще хвилину тому вона була сторонньою особою.
Вона почула цей сміх ще на сходовому майданчику. Голосний, нестримний, з тими характерними нотками захмелілої вседозволеності, які неможливо сплутати ні з чим. Віра Миколаївна поправила хустку, перехопила важку банку з домашніми огірками й натиснула на дзвінок. Двері квартири, яку вона справно оплачувала синові останні чотири роки, відчинилися не одразу.
На порозі з’явилася Оксана. У білій сукні, з розпатланим волоссям і букетом, який уже почав в’янути. Її погляд був туманним, а посмішка — кривою.
— Віро Миколаївно? — Оксана гикнула, спираючись на одвірок. — А ви… ви чого тут? Без попередження?
За її спиною вирувало життя. Накритий стіл вгинався від наїдків, пляшки ігристого виблискували в променях вечірнього сонця, а під стелею погойдувалися золотисті кульки. Її син, Андрій, стояв біля вікна в новенькому синьому костюмі. Він обіймав якусь дівчину за плечі й щось захоплено розповідав, розмахуючи келихом. Гості вибухнули черговим нападом сміху.
— Я ось… огірки принесла, — Віра Миколаївна автоматично простягнула банку, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі. — Ви що… розписалися?
— Ага, сьогодні вранці, — Оксана недбало махнула рукою, навіть не запрошуючи свекруху всередину. — Ну, ви ж розумієте, ми вирішили просто, у вузькому колі. Камерне таке свято, без зайвого пафосу.
«Вузьке коло» налічувало дванадцять осіб. Віра Миколаївна окинула їх поглядом професійної господині. Дванадцятеро людей за столом, на який вона лише вчора переказала значну частину своїх заощаджень. Наречена була в сукні, яку вони купували разом місяць тому — тоді Оксана плакала, що «це сукня її мрії», а Віра Миколаївна віддала останні відкладені на зиму гроші, щоб порадувати майбутню невістку. Усе це відбувалося у квартирі, за яку жінка щомісяця платила майже всю свою пенсію, заощаджуючи на ліках та купуючи собі найдешевше взуття на розпродажах.
— Вітаю, — тихо сказала Віра Миколаївна.
Вона розвернулася і пішла до ліфта. Ніхто не вибіг за нею. Ніхто не гукнув: «Мамо, почекайте, сідайте з нами!». Двері за спиною зачинилися миттєво і щільно, ніби господарі боялися, що вона передумає і захоче забрати свій шматок весільного торта.
Тиждень Віра Миколаївна жила в стані дивного заціпеніння. Вона не телефонувала Андрію, не писала Оксані й, уперше за чотири роки, не переказала гроші на банківську картку власника орендованої квартири. Вона просто сиділа на своїй маленькій кухні, пила чай і дивилася на стару яблуню під вікном. Усередині було порожньо. Та порожнеча була не болісною, а радше схожою на тишу після затяжного шторму.
Дзвінок пролунав на восьмий день. Точно в той час, коли зазвичай відбувалися розрахунки з орендодавцем.
— Віро Миколаївно, у нас проблеми, і ви про це знаєте, — голос Оксани в слухавці був сухим, без жодного натяку на привітання чи вчорашню вдячність. — Ви забули переказати гроші за житло. Господиня вже обірвала телефон, нам сьогодні крайній термін платити. У нас борги, витрати на свято… Ви ж розумієте.
— Я не забула, — спокійно відповіла Віра Миколаївна. — Я просто вирішила більше не переказувати.
На тому кінці запала важка, густа пауза. Потім голос Оксани став на тон вищим:
— Як це — не переказали? Ми на вас розраховуємо! Ви що, хочете, щоб ми на вулиці опинилися? Андрію, йди сюди! Твоя мати, здається, зовсім з розуму вижила!
— Більше грошей не буде, — повторила жінка і натиснула на червону кнопку відбою.
Її руки тремтіли так, що вона ледь вцілила телефоном у стіл. Вона підійшла до холодильника й подивилася на старий магнітик — Андрій у першому класі, з величезним букетом гладіолусів і беззубою усмішкою. Вона зняла його й повільно поклала в далеку шухляду столу. Дивитися на це «минуле» було нестерпно.
Десант «турботи»
Вони з’явилися через два дні. Без попередження, просто виникли під дверима, наполегливо калатаючи в замок. Віра Миколаївна відчинила, бо звикла за десятиліття бути відкритою для сина.
У коридор увалилися троє: Андрій, Оксана та незнайомий чоловік років п’ятдесяти в добротному пальті та з дорогою папкою в руках. Чоловік зробив крок вперед першим.
— Віктор Семенович, правовий консультант, — представився він холодним, поставленим голосом. — Віро Миколаївно, нам потрібно серйозно поговорити про ваше майбутнє.
Вони пройшли до кімнати, не знімаючи взуття. Оксана одразу всілася на диван, по-господарськи оглядаючи сервант, а Андрій став біля вікна, уникаючи погляду матері.
— Мамо, ми дуже за тебе переживаємо, — почав Андрій, і в його голосі вона вперше почула не синівську любов, а завчений сценарій. — Останнім часом ти поводишся дивно. Забуваєш про зобов’язання, не відповідаєш на дзвінки. Віктор Семенович каже, що такі зміни в поведінці у вашому віці — це тривожний сигнал. Потрібно підстрахуватися.
— Підстрахуватися — це як? — Віра Миколаївна присіла на краєчок стільця, відчуваючи, як серце починає збиватися з ритму.
Юрист розклав на столі папери.
— Це довіреність на управління майном і банківськими рахунками. Стандартна процедура для людей похилого віку, які мають значні активи, але можуть мати труднощі з їхнім адмініструванням. Ви підписуєте — і Андрій Вікторович бере на себе всі клопоти: оплату комунальних, розпорядження вкладами, питання нерухомості. Для вашої ж безпеки, щоб сторонні люди не скористалися вашою… вразливістю.
Віра Миколаївна глянула на текст. Слова «повний доступ», «право продажу», «розпорядження на власний розсуд» кололи очі. Вона згадала про гроші від продажу батьківського паю на Черкащині — ті кошти, які її покійний чоловік роками зберігав, щоб забезпечити їй гідну старість. За останні чотири роки вона вже витратила на забаганки сина суму, за яку можна було купити невелику квартиру. Решта ж лежала недоторканою в банку. І ось вони прийшли по фінальний куш.
— Я не буду це підписувати, — сказала вона твердо.
Андрій різко розвернувся: — Мам, ти не розумієш! А якщо ти завтра впадеш? Якщо захворієш і не зможеш навіть підпис поставити? Хто буде платити за лікування? Хто буде доглядати?
Оксана не витримала і схопилася з дивана:
— Віро Миколаївно, та досить уже ламати комедію! Ми чотири роки терпіли ваші приїзди з сумками, ваші повчання, ваші нескінченні поради про те, як нам жити! Ви думаєте, нам було приємно? Андрій через ваші «подачки» нормальну роботу не шукав, бо ви й так усе оплачували! А тепер, коли ми нарешті створили сім’ю, ви вирішили показати характер? Це ваша «материнська любов»?
Віра Миколаївна дивилася на сина. Він мовчав. Його плечі були напружені, він вивчав візерунок на підлозі, поки дружина поливала брудом його матір. Він не сказав: «Оксано, замовкни». Він просто чекав, поки вона «дотисне».
— Йдіть звідси, — тихо сказала Віра Миколаївна. — Усі троє. Зараз же.
— Ви ще пошкодуєте, — Оксана схопила сумку. — Ми подамо заяву на медичну експертизу. Визнаємо вас недієздатною через суд. Побачимо, як ви заспіваєте, коли вас почнуть перевіряти профільні фахівці!
Юрист мовчки згріб папери. Андрій пройшов повз неї, навіть не зачепивши поглядом. Тільки біля самих дверей обернувся: — Ти сама це почала. Ми б тебе не покинули. А ти нас перша зрадила.
Двері грюкнули так, що в серванті задзвеніли келихи.
Наступного ранку Віра Миколаївна була в банку ще до відкриття. Менеджерка, молода дівчина з втомленими очима, уважно вислухала жінку.
— Розумію вашу ситуацію, — кивнула вона. — Зараз ми встановимо додатковий захист. Будь-які операції — тільки за вашої особистої присутності з паспортом. Жодних онлайн-довіреностей чи віддаленого доступу. Також я б радила вам звернутися до одного адвоката, вона саме спеціалізується на таких… сімейних конфліктах.
Адвокатка, пані Олена, прийняла її по обіді. Це була жінка зі сталевим поглядом, яка не терпіла зайвих емоцій.
— Типова історія про «золоте теля», — резюмувала вона, вивчивши документи. — Значить так: збирайте всі чеки, квитанції, виписки за чотири роки. Усе, що підтверджує, що ви утримували сина. Це буде наш доказ того, що ви не «недієздатна», а надміру щедра мати, якою користувалися. І перше, що зробите сьогодні — змініть замок. У них є ключі?
— Так, — прошепотіла Віра Миколаївна.
— Викликайте майстра негайно.
Надвечір у дверях стояв новий замок із надійним механізмом. Віра Миколаївна стояла в коридорі, слухаючи, як металево клацає засув, і відчувала, що її дім знову стає її фортецею. Це не була радість. Це було відчуття безпеки, змішане з гірким присмаком полину.
Повістка прийшла через два тижні. Андрій та Оксана таки подали позов про визнання її недієздатною.
День засідання був сірим і дощовим. Віра Миколаївна сиділа в кутку зали поруч із Оленою. Навпроти сидів Андрій з Оксаною. Юрист Віктор Семенович щось шепотів їм на вухо, розкладаючи теки. Оксана виглядала впевненою, вона навіть посміхнулася Вірі Миколаївні — тією самою посмішкою, якою хижак дивиться на загнану здобич.
Суддя, жінка з суворим обличчям, почала засідання.
— Позивачі, обґрунтуйте ваші вимоги, — сухо наказала вона.
Віктор Семенович підвівся: — Ваша честь, ми маємо справу з різким погіршенням когнітивного стану літньої жінки. Вона припинила виходити на зв’язок, відмовилася від фінансової підтримки родини, яку здійснювала роками, почала виявляти ознаки параної — змінила замки, відгородилася від єдиного сина. Ми вважаємо, що вона перебуває під впливом сторонніх осіб або страждає на вікові розлади.
— Чи є медичні підтвердження? — запитала суддя.
— На жаль, відповідачка відмовляється від обстеження, що саме по собі є підозрілим.
Олена, адвокатка Віри Миколаївни, піднялася з місця: — Ваша честь, дозвольте надати докази. По-перше, висновок незалежної психіатричної експертизи, яку моя клієнтка пройшла добровільно за день до позову. Висновок: повна дієздатність, високий рівень критичного мислення.
Вона підійшла до столу судді та поклала товсту папку.
— По-друге, ось виписки з банківських рахунків за чотири роки. Віра Миколаївна перерахувала позивачеві суму, що перевищує два з половиною мільйони в узагальненому еквіваленті. Ці кошти йшли на оренду житла преміум-класу, дорогі гаджети, відпустки та, нарешті, на весілля, на яке позивач навіть не запросив свою матір. Ми стверджуємо, що цей позов — це спроба рейдерського захоплення майна літньої жінки після того, як вона припинила бути «грошовим мішком».
Оксана схопилася з місця, її обличчя почервоніло: — Це все брехня! Вона сама нав’язувала ці гроші! Вона нас купити хотіла!
— Сядьте, — голос судді був тихим, але від нього в залі стало холодно. — Рішення буде за десять хвилин.
Коли було оголошено відмову в задоволенні позову, Оксана першою вилетіла із зали, навіть не глянувши на чоловіка. Андрій затримався. Він подивився на матір, яка стояла біля вікна, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на каяття, але воно швидко згасло під тиском роздратування.
Минув місяць. Віра Миколаївна сиділа на балконі й пила каву. Раніше вона дозволяла собі лише найдешевший сурогат, а тепер купила якісні зерна. Аромат розливався квартирою, створюючи відчуття затишку.
Зателефонувала сусідка, пані Зіна.
— Віро, ти чула? Твоїх «молодят» виставили з квартири. Господиня не стала чекати, поки вони борги віддадуть — виселила за один день. Кажуть, Оксана так кричала на Андрія під під’їздом, що всі сусіди збіглися. Називала його «матусиним синочком» і «нікчемою». Тепер вони переїхали до її батьків у село. А там теща — не ти, вона Оксану швидко до городу приставила. Кажуть, тепер Андрій на двох роботах працює, бо тесть сказав: «У моїй хаті дарма їсти не будуть».
Віра Миколаївна поклала слухавку. Вона не відчувала радості. Лише глибоке, спокійне усвідомлення того, що справедливість іноді буває жорсткою, але необхідною.
Вона відкрила шухляду, дістала ту саму фотографію сина-школяра. Подивилася на неї довго. Потім взяла ножиці й акуратно розрізала знімок навпіл. Не від люті, а просто тому, що того хлопчика з гладіолусами більше не існувало. Його заступив дорослий чоловік, який обрав не матір, а комфорт за її рахунок.
Вона почала жити для себе. Записалася в гурт з вивчення англійської при територіальному центрі — просто щоб тренувати пам’ять. Почала ходити в театр на денні вистави. Познайомилася з Тамарою, жінкою зі схожою долею.
— Знаєш, — сказала якось Тамара, коли вони гуляли парком. — Ми ж самі їх такими зробили. Думали, що любов — це давати все, нічого не вимагаючи натомість. А виявилося, що любов без кордонів перетворюється на самогубство.
Віра Миколаївна кивнула. Вона заплатила за цей урок неймовірно високу ціну, але тепер нарешті знала її справжню вартість.
Одного вечора, коли вона поверталася з бібліотеки, вона побачила Андрія біля під’їзду. Він виглядав кепсько: схудлий, у пом’ятій куртці, з темними колами під очима.
— Мамо, можна поговорити? — голос його звучав глухо.
Віра Миколаївна зупинилася, але не підійшла близько.
— Андрію, про що?
— Оксана… вона пішла. Знайшла когось «перспективнішого». Сказала, що я нездара. Я зараз живу в гуртожитку, на роботі проблеми. Мам, я все зрозумів. Я був ідіотом. Вибач мені. Будь ласка… дозволь мені пожити у тебе трохи, поки я на ноги стану.
Віра Миколаївна дивилася на сина і бачила в його очах не каяття, а той самий розрахунок. Він прийшов не до матері. Він прийшов до безкоштовної їжі, чистої постелі та грошей, які знову вирішать його проблеми.
— Знаєш, Андрію, — сказала вона спокійно. — Пробачити — це не означає повернути все, як було. Я тебе прощаю як людину. Але як сина… того сина в мене більше немає. Ти намагався зробити мене неосудною, щоб забрати мої гроші. Ти викреслив мене зі свого життя в день свого весілля. Тепер я просто живу за твоїм сценарієм — у вузькому колі. І в цьому колі для тебе місця немає.
Вона обійшла його, увійшла в під’їзд і зачинила за собою двері.
Піднявшись додому, вона налила собі чаю. У квартирі було тихо. Вперше за довгі роки ця тиша була не самотністю, а справжньою, вистражданою свободою. Вона відкрила блокнот свого покійного чоловіка на першій сторінці.
«Віро, ці гроші для тебе. Щоб ти нічого не потребувала. Живи собі. Ти заслужила».
Вона провела пальцями по рядках і вперше за довгий час посміхнулася — щиро і легко. Дорогий урок закінчився. Почалося життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
