Осінній Львів зустрів Ганну Миколаївну пронизливим вітром та дрібним дощем, який містяни називали “мжичкою”.
Вона поверталася з нічної зміни в обласній лікарні.
Руки відтягували важкі пакети: домашній сир, свіжий хліб та ліки для тітки.
Ганна працювала медсестрою вже двадцять років, і її звички були відточені до автоматизму — спочатку подбати про інших, а потім, якщо залишиться час, про себе.
Піднявшись на третій поверх старої “сталінки”, вона здивовано зупинилася.
Двері квартири №12 були напіввідчинені.
З коридору долинав дитячий сміх і незвичний запах солодких парфумів, який зовсім не пасував цій оселі, де зазвичай пахло валеріаною та лавандовим милом.
Ганна штовхнула двері коліном.
Те, що вона побачила, змусило її серце завмерти.
У передпокої, де завжди панував ідеальний лад, тепер панував хаос.
На антикварному столику валялися розкидані іграшки, чужі кросівки брудною плямою виділялися на світлому килимі, а в кутку стояла величезна валіза.
— Вікторіє? — Ганна випустила пакети.
Одне яблуко викотилося з паперового згортка і зупинилося біля ніг молодої жінки, що вийшла з вітальні.
Вікторія, далека родичка Ганни по материнській лінії, виглядала бездоганно.
На ній був дорогий кашеміровий костюм, а волосся було вкладене волосина до волосини.
Поруч крутився маленький Данилко, зосереджено тицяючи пальцем у екран планшета.
— О, Ганнусю, а ти чого так рано? — Вікторія посміхнулася, але ця посмішка була холодною, наче крига на замерзлому ставку. — Заходь, не стій на порозі. Хоча, мабуть, тобі краще було б спочатку зателефонувати.
— Що тут відбувається? — голос Ганни здригнувся. — Чому твої речі в квартирі тітки Софії?
Вікторія неквапливо дістала з кишені складений аркуш паперу і простягнула його Ганні.
Це був офіційний документ — договір дарування, завірений нотаріусом два місяці тому.
На папері чітко виднівся підпис тітки Софії — той самий знайомий похилий почерк, який Ганна бачила на вітальних листівках щороку.
— Тітка подарувала квартиру мені, — спокійно вимовила Вікторія. — Тепер я тут законна господиня. А ти сама розумієш, Ганнусю, нам із Данилком тут затісно буде, якщо ти й далі будеш тут господарювати. У мене іпотека, борги, дитина без власного кутка. А ти жінка вільна, зі своїм Сергієм якось прилаштуєтесь на знімних квартирах. Ви ж до цього звикли.
Ганна відчула, як земля вислизає з-під ніг.
П’ять років.
П’ять виснажливих років вона щодня, без вихідних та свят, приїжджала сюди. Вона виходжувала тітку після недуги, міняла постіль, готувала дієтичні супи, купувала дорогі препарати на свою скромну зарплату.
Вікторія ж за цей час з’явилася лише раз — на Великдень, принесла паску з супермаркету і через п’ятнадцять хвилин втекла, посилаючись на “термінові справи”.
— Де тітка Софія? Мені треба її побачити! — Ганна кинулася до спальні, але шлях їй перегородив Михайло, чоловік Вікторії. Високий, мовчазний чоловік із важким поглядом просто став у дверях, схрестивши руки.
— Софія Петрівна відпочиває, — сухо сказав він. — Вона стомилася від твого постійного галасу і опіки. Сама просила, щоб її не турбували.
— Вона не може спати о другій годині дня! — вигукнула Ганна. — Я знаю її режим краще за вас усіх! Вона завжди о цій порі читає газету або дивиться новини!
— Тепер у нас інші правила, — втрутилася Вікторія, підхоплюючи сина на руки. — Тітці потрібен спокій. Вона сказала, що ти її просто зацькувала своєю нав’язливістю. Кожного божого дня лізеш зі своїми порадами, вчиш її жити. Вона хоче тиші.
Ганна відсахнулася. Як тітка могла таке сказати?
Невже всі ці вечори, коли вони разом пили чай і згадували минуле, були брехнею?
— Я хочу почути це від неї самої!
— Не сьогодні, — Михайло м’яко, але дуже наполегливо взяв Ганну за руку і виштовхнув у коридор. — Ми зараз облаштовуємося. Приходь через тиждень, може, вона захоче з тобою поговорити.
Двері зачинилися з гучним клацанням замка.
Ганна залишилася стояти в холодному під’їзді, дивлячись на старе поштове відділення на першому поверсі.
Сльози застилали очі.
Вона згадала, як продала свою єдину цінність — материнські золоті сережки — щоб оплатити курс реабілітації для тітки Софії.
Згадала, як Сергій, її чоловік, мовчки погоджувався на чергову вечерю з порожніх макаронів, бо всі гроші пішли на лікування “рідної людини”.
— Це не може бути правдою, — прошепотіла вона в порожнечу під’їзду.
Зі своєї квартири визирнула пані Марія, сусідка-пенсіонерка, яка завжди все знала про всіх мешканців будинку.
— Ганнусю, серденько, що сталося? Ти сама на себе не схожа.
— Пані Маріє, тітка, вона віддала квартиру Вікторії. Сказала, що я їй набридла.
Старенька похитала головою, її очі заблищали від жалю.
— Ох, дитино, я бачила, як вони тут крутилися останні два місяці. Приїжджали на дорогих машинах, якісь папери носили. Софія Петрівна плакала, я сама чула крізь стіну. А та молода їй усе торочила: “Тітко, Ганна тепер багата, вона виграла в лотерею, їй ваша квартира не потрібна! А ми з дитиною на вулиці опинимося!”
Ганна похолола. Лотерея? Багата? Вона ледве зводила кінці з кінцями!
— Яка лотерея, пані Маріє? Я кожну зайву зміну беру, щоб вижити!
— Ось і я кажу — обдурили вони стареньку. А потім телефон у неї забрали. Мовляв, зламався. Я намагалася зайти, провідати, так цей Михайло мене навіть на поріг не пустив. “Спить”, каже.
Ганна відчула, як усередині прокидається щось міцне і холодне.
Це не була просто образа — це була лють за розтоптану справедливість.
— Дякую, пані Маріє. Ви мені дуже допомогли. Я цього так не залишу.
Ганна влетіла в їхню крихітну орендовану однокімнатку на околиці міста.
Сергій саме збирався на нічну зміну в депо. Побачивши дружину в такому стані, він відставив горнятко з чаєм.
— Ганнусю, що трапилося? На тобі лиця немає.
— Все закінчилося, Сергію! — вона впала на стілець, навіть не знявши плаща. — Тітка Софія підписала дарчу на Вікторію. Нас виставили за двері, як непотрібне сміття!
Сергій мовчав кілька хвилин, перетравлюючи новину.
Його обличчя, порізане глибокими зморшками від важкої праці, стало суворим.
— Як це “підписала”? Ти ж п’ять років була для неї як донька. Коли вона не могла встати з ліжка, де була та Вікторія? Де був її Михайло?
— Вони брехали їй! — Ганна почала ходити по кухні, заламуючи руки. — Сусідка каже, що Вікторія наплела їй, ніби я розбагатіла і забула про неї. Вони скористалися тим, що тітка стала забудькуватою. Вони ізолювали її, Сергію! Забрали телефон, не пускають нікого!
— Це ж не норма, — тихо сказав чоловік. — Треба йти в поліцію.
— Юрист на роботі сказав, що дарчу оспорити майже неможливо, якщо людина була при здоровому глузді. А Вікторія підготувалася — у неї є висновок спеціаліста, що тітка Софія була в нормальному стані два місяці тому. Уявляєш, як вона все прорахувала? Поки я бігала по лікарнях за рецептами, вона возила її по приватних клініках за довідками!
Сергій обійняв дружину за плечі.
— Ми щось придумаємо. Не може бути, щоб зло так просто перемогло.
— Вітя, вона сказала, що я “невдаха”. Сказала, що я п’ять років витратила на супчики даремно, бо треба було документи оформлювати, а не любов проявляти.
Ганна заплющила очі.
Перед нею постали картини минулого: як вона вчила тітку знову тримати ложку, як вони раділи першим крокам після недуги, як разом вибирали квіти на підвіконня.
Невже все це тепер належало тій, хто оцінював людське життя лише квадратними метрами?
Наступного ранку Ганна знову була біля будинку тітки.
Вона не могла працювати, не могла спати. Вона чекала.
Близько другої години Вікторія вийшла з під’їзду з Данилком.
Вони сіли в таксі і кудись поїхали. Михайло залишився вдома — Ганна бачила його силует у вікні.
Вона зрозуміла: це її шанс. Але Михайло не пустить її просто так. Треба було діяти інакше.
Ганна піднялася на поверх і подзвонила в двері навпроти.
— Пані Маріє, мені потрібна ваша допомога. Зараз Вікторії немає. Ми маємо змусити Михайла відчинити двері.
Старенька сусідка хитро підмигнула:
— Знаєш, дитинко, я в молодості в театрі грала. Зараз ми йому таку виставу влаштуємо, що він сам пороги оббиватиме.
Ганна почала голосно стукати в двері тітки Софії, супроводжуючи це криками:
— Михайле! Відчиняй! Я викликала поліцію і службу опіки! Сусіди вже підписують заяву про ваші дії!
Пані Марія втрутилася своїм дзвінким голосом:
— Так-так! Я все бачила! Ви її продуктів не купуєте! Я вже на гарячу лінію мерії подзвонила!
Двері різко відчинилися. Михайло виглядав розгубленим.
Він не очікував такого тиску з боку “мирних сусідок”.
— Що за крик? Яка поліція? — він намагався говорити впевнено, але голос здригнувся.
— Пусти її до тітки! — пані Марія наступала на нього з ціпком. — Або зараз тут буде весь під’їзд і журналісти! Я знаю, куди дзвонити!
Михайло відступив. Ганна, не чекаючи запрошення, проскочила повз нього і побігла до далекої спальні.
— Тітко Софійко! Рідна!
Кімната була занурена в напівтемряву.
Тітка Софія сиділа в кріслі, загорнута в стару ковдру.
Вона здавалася меншою, ніж два тижні тому.
Обличчя було блідим, а погляд — сумним.
— Ганнусю? — старенька простягнула тремтячу руку. — Ти прийшла? А мені казали, мені казали, що ти в Канаду поїхала, бо спадок великий отримала, що ти мене покинула.
Ганна впала на коліна біля її ніг, стискаючи холодні руки.
— Яка Канада, тітонько? Я кожного дня дзвонила! Я під дверима стояла! Вони не пускали мене! Вони обманювали вас!
Тітка Софія заплакала. Це були тихі, гіркі сльози розчарування.
— Телефон. Віка сказала, що він згорів, що ремонт дорогий. Я так чекала, Ганнусю. Я думала, що стала нікому не потрібна.
Ганна підвела голову і побачила Михайла, який стояв у дверях.
— Де її телефон? — запитала вона крижаним тоном.
— Я не знаю, він справді зламаний.
— Брешеш! — Ганна підхопилася, підійшла до комода і почала переглядати речі. У шухляді, під купою паперів, вона знайшла стареньку “Нокію” тітки. Натиснула кнопку — екран засвітився. Батарея була майже повною. — Він працює! Ви просто вимкнули звук і сховали його!
У цей момент до квартири повернулася Вікторія.
Побачивши Ганну в спальні, вона зблідла, а потім її обличчя перекосилося від люті.
— Як ти сюди потрапила?! Михайле, чому вона тут?!
— Вона сама зайшла! — виправдовувався чоловік.
— Геть звідси! — Вікторія підлетіла до Ганни. — Це моя власність! Я зараз викличу кого потрібно!
— Викликай! — Ганна не відступила ні на крок. — Викликай кого хочеш! Але спочатку поясни тітці, чому ти брехала про мій виграш? Чому ховала телефон? Чому тримала її в темряві?
Тітка Софія раптом підвелася.
Вона була слабкою, але в її поставі знову з’явилася та колишня гідність вчительки української мови, яку поважало все місто.
— Вікторіє, — голос старенької звучав тихо, але твердо. — Я все почула. Ти скористалася моєю слабкістю. Ти вкрала мою довіру.
— Тітко, ви що?! — Вікторія одразу змінила тон на плаксивий. — Я ж для вас стараюся! У Данилка недуга, нам потрібні умови. Ганна виживе, а ми — ні!
— Умови не будуються на брехні, — відрізала Софія Петрівна. — Ганнусю, допоможи мені. Я хочу встати.
Вікторія зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю.
— Нікуди ви не підете! Документи вже оформлені! Квартира моя! Можете скаржитися хоч самому Господу Богу!
Вікторія стояла посеред вітальні, важко дихаючи. Її бездоганна маска «турботи» нарешті тріснула, оголивши справжнє обличчя — жадібне.
Вона міцно стиснула кулаки, дивлячись на Ганну з такою ненавистю, ніби та була не родичкою, а найзапеклішим ворогом.
— Ти думаєш, що перемогла? Ти витратила п’ять років на миття підлоги та варіння вівсянки, а я витратила два тижні на юристів. Договір дарування — це не заповіт, його не можна скасувати просто тому, що ти передумала! Тітка Софія була при пам’яті? Так. Нотаріус підтвердив? Так. Усе інше — твої емоції!
Тітка Софія, спираючись на тонку руку Ганни, повільно опустилася на край ліжка.
Її плечі здригалися від тихого плачу.
— Віко, дитино, — прошепотіла старенька. — Я ж вірила тобі. Я ж думала, що ти справді хочеш допомогти Данилкові. Навіщо ж ти про Ганнусю такі речі казала? Вона ж мені рідніша за всіх.
— Тому що вона — перешкода! — відрізала Вікторія, не зважаючи на сльози старої жінки. — Вона б ніколи не дозволила мені отримати цю квартиру. Вона б тримала вас тут до останнього, аби тільки здаватися святою. А мені квартира потрібна зараз! Михайле, виведи її звідси!
Михайло зробив крок уперед, але Ганна виставила руку.
— Не треба. Я піду сама. Але знай, Вікторіє: ти зробила велику помилку. Ти вважаєш, що папірець із печаткою — це найвищий закон. Але ти забула, що закон має і зворотний бік.
Ганна допомогла тітці лягти, пообіцявши повернутися завтра, і вийшла з квартири.
На сходах її чекала пані Марія.
— Що там, Ганнусю? Вигнали?
— Поки що так, пані Маріє. Але я маю один план. Мені потрібно, щоб ви ще трохи поспостерігали за ними. Особливо за тим, як вони поводяться з тіткою, коли Вікторія думає, що її ніхто не бачить.
Весь наступний тиждень Ганна не виходила з юридичних консультацій.
Вона майже не спала, її очі почервоніли від утоми.
Сергій допомагав як міг — він знайшов через знайомих адвоката, який спеціалізувався на справах щодо літніх людей.
Адвокат, чоловік на ім’я Артур, уважно вислухав історію.
Він пояснив, що ситуація складна, але він спробує знайти вихід.
Тим часом у квартирі №12 ситуація ставала важкою. Вікторія, отримавши бажане, зовсім перестала прикидатися.
Данилко постійно галасував, Михайло приводив друзів, вони сиділи на балконі.
Старенька майже не виходила зі своєї спальні.
Одного вечора пані Марія зателефонувала Ганні.
— Ганнусю, приїжджай негайно! Вони поїхали на день народження до друзів, а Софію Петрівну зачинили в квартирі саму! Вона стукає в стіну, але дуже тихо!
Ганна примчала через п’ятнадцять хвилин.
Вона не стала дзвонити Вікторії.
Натомість вона викликала поліцію, заявивши, що в квартирі перебуває людина, якій складно.
Коли відкрили двері, вони знайшли Софію Петрівну у непростому стані.
Вона намагалася дійти до кухні, щоб випити води, але впала.
Пляшка з водою була порожньою. У квартирі було холодно, вікна були відкриті на провітрювання.
— Тітонько, я тут. Усе буде добре.
Коли через годину повернулися Вікторія з Михайлом, вони застали в квартирі не тиху стареньку, а поліцію, лікарів швидкої допомоги та розлючених сусідів.
— Що це таке?! — закричала Вікторія. — Хто вам дозволив ламати двері? Це моя приватна власність!
— Громадянко, заспокойтеся, — сказав статний чоловік у формі. — Ми отримали виклик. Ми виявили Софію Петрівну в недоброму стані. Ви залишили її без нагляду. Зачинили двері.
— Це моя тітка! Я маю право.
— Ви маєте обов’язки. А зараз ми задокументуємо стан приміщення. Тут немає жодного продукту, придатного для харчування літньої людини після недуги. Лише напівфабрикати та пляшки.
Це стало переломним моментом. Ганна подала позов до суду.
Завдяки розголосу та свідченням пані Марії та інших сусідів, справа набула розголосу.
Але Вікторія не збиралася здаватися.
Вона найняла дорогого адвоката, який намагався виставити Ганну «мисливицею за спадком», яка спеціально підлаштувала усе.
Судові засідання тягнулися важко.
Софія Петрівна була надто слабкою, щоб бути присутньою, тому її свідчення записували на відео.
— Я підписала той папір, бо боялася залишитися зовсім одна, — говорила старенька на відео, витираючи сльози хусточкою. — Віка сказала, що Ганна мене ненавидить, що вона хоче здати мене в будинок для літніх людей. Я була в розпачі. Я не знала, що це неправда.
Найважчим був момент, коли Вікторія в залі суду почала кричати на Ганну:
— Ти просто заздриш! Ти завжди була ніким, яка нічого не досягла! Ти хочеш забрати в моєї дитини дах над головою! Ти не про тітку думаєш, а про те, скільки коштує цей антикваріат у вітальні!
Ганна встала. Вона виглядала дуже спокійною, незважаючи на те, що всередині все палало.
— Вікторіє, мені не потрібен антикваріат. Мені не потрібні квадратні метри ціною життя рідної людини. Ти кажеш про свою дитину, але чомусь забуваєш, який приклад ти їй даєш. Ти вчиш Данилка, що старість — це сміття, яке можна викинути, коли отримаєш від нього те, що хочеш. Але пам’ятай: колись ти теж станеш старою. І Данилко буде діяти за твоїм сценарієм.
У залі суду запала тиша. Навіть суддя на мить перестав писати.
Через три місяці суд виніс рішення: визнати договір дарування недійсним.
Крім того, на Вікторію та Михайла наклали штраф за неналежне виконання обов’язків по догляду.
Вікторія з’їхала з квартири тітки Софії вночі.
Вона залишила після себе бруд, розбитий посуд і порожнечу. Вона навіть не зайшла до лікарні попрощатися.
Ганна та Сергій власноруч вимили кожен куточок квартири.
Вони викинули старі речі, які нагадували про перебування Вікторії, і принесли квіти — улюблені тітчині білі лілії.
Коли Софію Петрівну виписали з лікарні, Ганна завела її в квартиру сама.
Старенька довго дивилася на вікна, на знайомі штори, на Сергія, який саме розпаковував сумки з продуктами.
— Ганнусю, — старенька взяла її за руку. — Вибач мені. Я була такою нерозумною. Старість робить нас не лише слабкими, а й сліпими.
— Нічого, тітонько. Головне, що ми вдома. Тепер усе буде інакше.
Але чи не мала б тітка переписати дарчу на Ганну, коли вона доглядає її? Чому вона цього не робить?
Ганні соромно говорити про це. Але хіба тітка не мала б віддати її свою квартиру по-людськи?
Фото ілюстративне.
