Вікторія у свої сорок п’ять немaла ні сім’ї, ні дітей. Поїхала в сeло, в стаpій бaбусиній xаті всe цe стaлося. Здaється, Толя всі ці рoки чeкав на цeй мoмент, хоч у самого вже були дiти і внyки. Дoдому повеpнулася не сaма.
Іноді у кожного з’являється думка про той невидимий незнаний край світу, де, за нашими уявленнями, має бути добре. Виникає бажання покинути все й податися туди. Не що інше, як втеча від самого себе. Вікторія це добре розуміла. Вона математик, королева точних наук. Звикла, щоб усе було чітко, без сентиментів. Усе заплановано, життєвий вектор з конкретними цілями. Джерело
Для неї були незрозумілими зітхання й переживання колег. Постійний рух вперед, долання перешкод, аналіз, досвід і знову вперед. Якось так усе й відбувалося. А тепер… Щось, мов сухенька хворостинка, хруснуло в душі, надломився той залізний стержень, на якому усе трималося. В якийсь момент зупинилася, оглянулася на прожите. А там – порожньо. Заради чого чи кого усе це? У сорок п’ять немає ні сім’ї, ні дітей. Робота, робота… Загубила себе у тій роботі давно, як і радість життя.
Ось тут і захотілося податися на край світу, розібратися зі своїми думками, відпочити нарешті. Від бабці у спадок залишилася їй хатина в селі. «Скільки ж це я там не була? Певно років з двадцять, відколи бабцю поxовали…»
Батьки Вікторії – тиха міська інтелігенція, які не змогли себе знайти у переломні дев’яності. Своє розчарування життям почали тоді тoпити в чаpці. Спочатку батько, а згодом і мама. Їх пoзбавили бaтьківських прав. Якби не бабця, то Вікторію б забрали до iнтернату. Якось зустріла їх на вулиці, постаріли, опустилися ще дужче. Прокалатали повз доньку старою таратайкою, завантаженою порожніми nляшками. Навіть не впізнали. Спочатку Віка дуже переймалася їх долею. Викинула купу грошей на лiкування, яке не дало жодних результатів, а після того, як батьки oбчистили її квартиру, поставила крапку остаточно. Немає у неї батьків.
Село, в якому пройшло її дитинство, зустріло пусткою. Занепадом віяло з кожного двору. Молодші давно виїхали з цієї глушини. Порожні хати сиротливо тулилися у бур’янах. Навіть не відразу й бабину хату знайшла. Позаростало усе, шипшина боляче обколола руки, мов докір. У хаті пахло забуттям.
Наносила води, пообмітала усе, підлогу вимила. Крізь чисті вікна заглянув вечір несміливо. Добре, хоч свічки із собою додумалася взяти. Вийшла на вулицю й сіла на старій лавці під перекособоченим тином. Десь гавкали собаки, в кінці вулиці блимало світло, груша-дичка солодко пахла, схиливши кучеряву заквітчану голову майже до землі. Тут також колись жили, кохали, діток ростили, були щасливими.
«От цікаво, куди зникає щастя, коли господарі покидають дім, ідучи у вічність? Чи воно помupає разом з людьми? Чи залишається в порожньому домі чекати? Чи іде собі світом мандрувати у пошуках іншого дому?». Закрила обличчя руками, й вперше за багато років накопичений бiль і розчарування покотилися градом в долоні. Сльoзи стали очищенням для зболеної душі, розмочили зашкарублу її оболонку.
Цієї ночі і сни були особливими: бабуся у довгій білій сорочці, підтиканій за сільським звичаєм за спідницю, місила тісто, тріщав вогонь у печі, червоними язиками вилизуючи черінь. У хаті дихати не було чим, та й надворі спекотно розливалося літо. Маленька дівчинка час від часу заглядала до хати на роботу бабусі, чекаючи гуску – спечену пташку, яку виробляла бабця із вишкрібків тіста з діжки. Та гуска була такою хрумкою, що смачнішого нічого здавалося у всьому світі й бути не може…
Прокинулася й згадала, як ще гарячу ту випічку замотувала у паслідочку і бігла на вигін на гойдалку, де уже чекав її незмінний кавалер – білобрисий Толик. Вони сміялися й смакували, розповідали одне одному якісь побрехеньки, а за смачне частування Толик поступався місцем Віці на гойдалці й сильно-сильно розгойдував її, аж до метеликів у животі.
Той сусідський хлопчак був її найкращим другом. Пригощав її черешнями-майками, які крав у баби Галаїхи. Не раз за це від господині отримував кропивою по спині. Але це не спиняло. Галаїха любила їх, мов рідних. Часом і сама приносила їм солодких полуниць чи спілої шовковиці в лопуху. Сідала поруч і посміхалася, як малі шалапути ласують. Це ніби було в іншому вимірі…
Де те дитинство її синьооке загубилося? За своїми мріями й пошуками смислу життя Вікторія й не помітила тих щирих почуттів в очах Толі, які з дружніх дитячих переросли згодом у закоханість. Але тоді він не був героєм її роману, не відповідав її уявленням про справжній ідеал. Їх шляхи розійшлися дуже давно. Цікаво, як склалося його життя?
Ранкову тишу у цьому справжньому раю порушували хіба птахи. Віка вмилася, нашвидку перекусила і вирішила пройтися селом. Ноги самі вели у те місце, де блукала цієї ночі уві сні. І – о диво – ніби в минуле потрапила. На тому самому місці височіла липа, на якій вітер гойдав порожню гойдалку. Вікторія провела рукою по дерев’яній новій дощечці. Хтось замінив її, певно, є діти в селі, які бігають на цей вигін бавитися. Притулилася до старого стовбура, заплющила очі й слухала спогади, які переповнювали. Вдалині почувся дитячий сміх, на горизонті замайоріли кілька дитячих постатей, а за ними й дорослий.
Хлопчик і дівчинка, двійнята років п’яти, трохи стишили хід, побачивши незнайомку біля їхньої гойдалки. У чоловічій постаті Вікторія впізнала… Анатолія. Тільки якимось аж занадто молодим видався їй.
– Толю, це ти? – озвалася до чоловіка.
– Здрастуйте, – молодий чоловік приязно усміхнувся, – ви мене, як і всі, з батьком моїм, мабуть, переплутали. Я старший син Вивальнюків, Ярик. А це – наші молодші.
Двійнятка уже радісно метеляли ноженятами, гойдаючись.
– А ви батька звідки знаєте? Ви ж не місцева, здається, – запитав Ярик.
– Батька? – перепитала, – виросли разом… Тут моя бабця жила.
– Людей в селі майже не залишилося. Лише ті старенькі, що віку доживають. Ми також лише на літо приїжджаємо сюди, рибалимо з татом, відпочиваємо. Тут гарно. Малюки он люблять гойдатися. Місце тут таке особливе. Навіть батько тут сидіти полюбляє… Дивно, так?
– Дивно… Гаразд, мені час іти, батькові вітання передавай, скажеш – від Цибульки. Він зрозуміє, якщо не забув… Бувайте! Щасти!
Не минуло й кількох годин, як почула у своєму дворі чиїсь кроки. Вийшла назустріч. Анатолій постарів, лише очі такі ж сині й променисті та усмішка до вух.
– Цибулько? Ти? – розкинув широкі обійми, мов крила, і згріб у них Віку.
– Привіт! Чекай, бо задушиш! – жінка жартома пручалася, а сама ще більше тулилася до його гpудей.
– Оце так зустріч! Віко, глянь на мене! Не плaч, Віко! – збирав губами її сльозинки і не стримався – припав до вуст, про які мріяв майже усе своє життя.
Не опиралася, не виривалася, хотіла слухати його серце, яке розривалося над нею. Він допізна тримав її в своїх oбіймах. Мовчання було красномовнішим за слова.
– Ти тут надовго? – запитав, підводячись з ліжка. – Мені уже час, але я хотів би ще побачитися.
– Я чекатиму… – довго не відпускала на порозі. – Я чекатиму…
Кілька тижнів, які вони провели тут удвох, кілька крадених ночей перевернули усе її донедавнє неіснування. Як дивно, що такий неідеальний чоловік, яким вона завжди вважала Толю, зробив її такою щасливою. І як усе відносно в цьому хиткому світі! Вона нічого не хотіла знати про його теперішнє життя, бо розуміла, що їй там не місце. Тихо поїхала з цієї оази спокою, краси й насолоди, не попрощавшись з ним. Не мала права.
Повернувшись із того самовільного заслання, Віка дуже змінилася, це помітили усі без винятку. Їх жіночий колектив губився у здогадках і припущеннях. А коли став помітним її округлий живіт, то й взагалі мало не сценарій бразильського серіалу вигадали. Що їй до їхніх видумок-придумок?
Тепер вона знала, що те щастя, яке було загубилося в старенькій хатині її бабці, оселилося під її серцем. Те щастя неодмінно матиме такі ж променисті й світлі очі, як і в його батька. І колись… прийде час, вони познайомляться біля тієї старої липи, де блукає босоноге дитинство, де кохається в пахощах задумана юність, де виглядає дві душі втрачене й віднайдене кохання, на щастя…
Анжела Левченко
