fbpx
Життєві історії
Віктор років два як розлучився з дружиною. Їй все залишив, а сам пішов з валізою. Став орендувати квартиру. Одного разу Віктор спускався з четвертого поверху і побачив між третім і другим біля батареї  якийсь чоловік сидить. Підійшов ближче і впізнав дядька Миколу, пенсіонера з одинадцятої квартири. Почав розпитувати, що сталося. Після тієї розмови Віктор купив собі квартиру за чужі гроші

Мені недавно товариш історію одну розповів. Я спочатку подумав, оце молодець, везе ж людям, а тепер сумніваюся – правильно він зробив чи ні.

Віктор, недавно поправив свій особистий бюджет незвичайним способом. Віктор років два як розлучився з дружиною. Їй все залишив, а сам пішов з валізою. Став знімати квартиру. Познайомився з усіма в під’їзді, і його там всі знають. За матеріалами

І ось, каже, спускаюся я одного разу з четвертого поверху і бачу, між третім і другим, біля батареї  якийсь чоловік сидить. Підходжу, каже, ближче і впізнаю дядька Миколу, пенсіонера з одинадцятої квартири:

– Дядьку Миколо, що трапилося? Ви чому тут, а не вдома?

Він і відповідає:

– Син вигнав.

Віктор, ясна річ, давай стукати в одинадцяту. Відкрив йому якийсь чоловік. Ну, Віктор усіма правдами-неправдами діда в його квартиру завів, сина попередив, щоб батька свого не чіпав і на роботу пішов. А через тиждень все, як під копірку повторилося. Віктор спускається по сходах вранці, а дядько Микола знову в пі’їзді сидить. Віктор знову давай стукати в одинадцяту, тільки цього разу йому ніхто не відкрив. А час піджимає – на роботу пора, спізнюється. Він цього дядька взяв і відвів до себе, а сам на роботу швидше.

Увечері прийшов з роботи, погодував старого і давай у нього випитувати – що і чому. Той розповів, що син ніде не працює, дружина вигнала його з дому. Ось він і прийшов до батька жити, хоча і не прописаний в квартирі. Спочатку нормально поводився, а потім осмілів і почав кінець світу влаштовувати. Вранці піде кудись, а ввечері приходить, ще й друзів з собою приводить. Пенсію забирає, а мені ні копійки не залишає. А поскаржитися нема кому.

Поговорили Віктор з дядьком Миколою в ту ніч, а на наступний ранок запропонував старому такий варіант.

– Давайте, – каже, –  так зробимо: я Вам будиночок хороший в передмісті знайду, а квартиру продамо, раз Ви в ній один господар і прописаних мешканців, крім Вас, там немає. Будете в заміському будиночку на природі жити-поживати в здоров’ї і спокої, а я Вас відвідувати буду і в образу не дам. Син навіть не дізнається, де ми Вас поселимо.

Дід Микола на Вікторову пропозицію погодився:

– Мені, – каже, – Вікторе, край. Я згоден. Бо тут мені життя нема.

Так і вирішили. Віктор в той же день подзвонив знайомому ріелтору, а той протягом двох тижнів все влаштував. Квартиру продали за 600 тисяч гривень, будиночок купили за 250. Будиночок хоч і невеликий, але з газом, водопостачанням і каналізацією. Дідові дав він ще 150 тисяч, решту залишив собі.

Віктор за ці два тижні, що купівлею-продажем займався, досить нервів собі потріпав. Сина з квартири виганяли. Ніяк не хотів виселятися, але у Віктора все по закону було оформлено. Він, перш ніж продавати квартиру, звозив діда до нотаріуса і отримав довіреність від нього. У ній все по закону було оформлено – має повне право, такий розпоряджатися нерухомим майном в інтересах старого-пенсіонера такого-то. Все по закону – комар носа не підточить.

Загалом, все задумане вийшло якнайкраще. Дядько Микола живе тепер в своєму будинку і ніхто йому не заважає, а Віктор собі теж квартиру купив. Взяв в банку кредит і купив однокімнатну квартиру. До того ж, Віктор дядька Миколу не забуває – всі вихідні у нього проводить: і продукти, і ліки йому купує. Не кидає старого. Тепер вони як батько з сином.

Але Віктору, мабуть, не дає спокою його совість. Совість у нього якась занадто совісна. У п’ятницю підійшов до мене і каже: «Підемо, Петре, ​​посидимо де-небудь ввечері. Поговоримо». Пішли після роботи в кав’ярню, посиділи. Він і розповів мені цю історію. Сумнівається він, що правильно зробив. Каже, що не треба було гроші брати. Каже, що на ці гроші треба було сина дядька Миколи лікувати. А то, каже, якось не по-людськи вийшло. Адже син у цій квартирі виріс. Це раніше і його будинок був. Я сказав Віктору, що марно він так мучиться. Син цей не заслуговує жалю, якщо батька свого на вулицю вигнав.

З п’ятниці вже три дні пройшло, а я все згадую цю історію. І теж сумніватися почав, щодо правильності цього вчинку. Може, дійсно, не треба було йому брати цих грошей? Може, просто так треба було допомогти старому? Хоча, він ці гроші заробив. Коротше, не знаю я, як правильно, як неправильно, теж заплутався. Непроста історія.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.