— Твоя помічниця дзвонила. Передала привітання! — Голос Наталії прозвучав спокійно, навіть буденно, хоча в ньому відчувалася кришталева дзвінкість, що зазвичай передує грозі. Вона стояла біля кухонної плити, де у пательні тихенько шкварчало звичайне, знайоме м’ясо, запах якого, здавалося, був єдиною сталою річчю в їхньому житті.
Віктор застиг на порозі кухні. Двадцять років, проведених поруч, ціла спільна історія, мов старий, пожовклий фотоальбом, промайнули перед очима за якусь мить. Ключі, які він щойно збирався покласти на поличку, вислизнули з руки і впали на кахель, видавши глухий, неприємний стукіт, що врізався в тишу квартири, мов ніж.
— Ти про що? Яка помічниця? — Його голос ледь помітно тремтів, видаючи внутрішній неспокій, який гнітив його останні місяці. Він відчув, як звичний ґрунт зникає з-під ніг.
— Софія. Твоя нова адміністраторка, чи не так? — Наталія нарешті повільно обернулася, склавши руки на грудях. Поза була невимушеною, але очі говорили про щось зовсім інше. — Молода, здається, ледь за двадцять. Повідомила, що вже четвертий місяць. Вітаю, батьку!
У її погляді стояло таке глибоке, майже беззвучне розчарування, що Віктору захотілося просто зникнути. Або прокинутися. Так, це, напевно, просто дурний сон.
— Наталко, я все тобі поясню… — почав він, але слова застрягли у горлі важким, непідйомним каменем.
— Поясниш? — Вона ледь чутно засміялася, і цей сміх був гіршим за крик. — Що саме ти збираєшся пояснювати, Вікторе? Як ти “затримувався” на роботі, поки я ходила по лікарях, сподіваючись, що ми зможемо… щось змінити? Чи як ти водив за ніс мене, дружину, яка тобі довіряла?
Пательня на плиті почала шипіти голосніше, запах ледь підгорілого м’яса наповнив кухню. Наталія механічно простягла руку і вимкнула газ, ніби цей рух міг зупинити й усе інше — гіркоту, біль і відчуття зради, що розповзалося по кімнаті.
— Знаєш, що найбільш… принизливо? — Її голос став тихим, майже шепотом. — Я ж здогадувалася. Усі ці твої «раптові відрядження», пізні дзвінки, які ти намагався робити «пошепки»… Але я вірила. Як та остання, прости Господи, дурепа, вірила.
— Наталко, люба, послухай… — Віктор ступив до дружини, але вона різко підняла руку, немовби вибудовуючи невидиму, але міцну стіну між ними.
— Не підходь! — Сльози заблищали в її очах, але так і не скотилися. — Боже, як це… як несправедливо! Двадцять років — нанівець!
— Припини, — він спробував взяти себе в руки, але голос його все одно тремтів. — Давай поговоримо як дорослі люди. Це все… дуже складно.
— Складно? — Наталія знову засміялася, але тепер у цьому звуці лунали задавлені ридання. — Що тут складного? Ти завів стосунки з молодшою. Вона вагітна. А я… — голос зірвався, — я просто стара, неплідна жінка, так? Яка вже нецікава.
— Не смій так говорити! — Він усе ж таки зробив крок, спробував обійняти її.
Наталія вивернулася з його рук, наче обпечена. Наступної миті дзвінкий, хоча й стриманий, ляпас пролунав у тиші кухні.
— Іди, — прошепотіла вона, голос її був на межі. — Йди до неї. Якщо вона змогла дати тобі те, чого не вийшло у мене.
— Наталко…
— Прошу, залиш мене! — Вона схопила зі столу маленьку, декоративну вазочку (не сільничку, щоб пом’якшити ситуацію, але предмет, що асоціюється з домом) і опустила її на стіл, замість кидка, але з такою силою, що та задзвеніла.
Віктор відступив. У його голові промайнуло: «Все, кінець…»
— Я передзвоню, — пробурмотів він, відступаючи до дверей.
Наталія мовчки відвернулася до вікна. Її плечі дрібно тремтіли, ніби від раптового холоду, хоча в будинку було тепло.
Уже в передпокої, квапливо накидаючи плащ, він почув приглушене схлипування. Рука завмерла на ручці дверей. Але що він міг сказати? Яке виправдання було достатньо сильним для зради і розбитого життя?
Вхідні двері стукнули. У спорожнілій квартирі запанувала оглушлива тиша. Тільки настінний годинник — весільний подарунок їхніх кумів — розмірено цокав. Двадцять років цокав. Відраховував секунди їхнього спільного життя, яке щойно зупинилося.
Наталія повільно сіла на кухонний стілець. Вона подивилася на вазочку. «Це був подарунок від його мами…» — подумала вона і раптом заплакала, але не істерично, а з глибокою, пекучою гіркотою. Немов усе її життя, усі сподівання, щойно розсипалися на тисячі дрібних, невидимих уламків.
Телефон у кишені халата завібрував. Наталія дістала його тремтячими руками. Повідомлення від незнайомого номера:
«Вибачте. Я щиро не хотіла, щоб сталося таке горе. Софія».
— Як же підло, — прошепотіла Наталія, стискаючи телефон. — Маленька руйнівниця…
За вікном почав накрапати дощ. Перші краплі застукали по карнизу, немов хтось грав тиху, сумну мелодію.
Наталія встала, машинально взяла вологу серветку і витерла стіл. У голові крутилася божевільна думка: «А я навіть не запитала, кого вона чекає — сина чи доньку…»
Вона зупинилася. Дощ, цокання годинника — усе це зливалося в один безперервний потік, ніби життя тепер існувало лише в цих дрібницях. А більше нічого не лишилося.
Віктор сидів у машині, припаркованій неподалік від будинку Софії, і бездумно дивився на свій телефон. П’ятнадцять пропущених дзвінків від матері — звісно, Наталія вже подзвонила свекрусі. А мати завжди обожнювала невістку.
— І що тепер? — запитав він у свого відображення у дзеркалі заднього виду. Втомлений, змарнілий чоловік сорока п’яти років дивився на нього з осудом.
Телефон завібрував у руці. «Софія» — висвітилося на екрані.
— Так, Сонечко…
— Ти де? — Її голос тремтів, вона, здавалося, ось-ось розплачеться. — Я так налякалася… Вона була… дуже напориста!
— Хто? — не зрозумів Віктор.
— Твоя дружина! Приходила до мене в офіс, влаштувала емоційну розмову.
— Що?! — Він різко випростався. — Коли?
— Годину тому… — Софія схлипнула. — Вона говорила дуже голосно, що я зруйнувала вашу родину. Кинула мені на стіл… якісь папери. Вікторе, це були результати її обстежень. Ті, що стосувалися неможливості завагітніти.
Він зі стогоном опустив голову на кермо.
— Я не знала… — вела далі Софія. — Справді не знала, що у вас були проблеми. Думала, ви просто не хотіли дітей.
«А я знав, — промайнуло в голові Віктора. — Знала і все одно…»
— Приїдь, — попросила вона. — Мені самотньо і страшно.
— Вже їду, — коротко відповів він.
Віктор завів машину, але не встиг рушити з місця — телефон знову задзвонив. Цього разу мати.
— Так, мамо.
— Ах ти ж… невдячний! — у слухавці гримів її голос, сповнений болю. — Що ж ти накоїв, сину? Де твоя совість?
— Мамо…
— Мовчи! Наталку ледве заспокоїла, вона вся в сльозах. Стільки років вона була для тебе опорою, а ти? З недосвідченою дівчинкою зв’язався!
— Мамо, я…
— Я не хочу тебе бачити! — відрізала вона. — Поки не одумаєшся — не дзвони. І додому не приходь!
Вона поклала слухавку. Віктор опустив телефон на коліна. Було тихо, тільки мотор машини ледь чутно працював.
Він подивився на вікна будинку Софії. Вони світилися теплим, затишним світлом. Але туди він не міг. І нікуди не міг.
Віктор вимкнув запалювання. Машина зітхнула і затихла. І він залишився один у цій тиші, яка раптом стала такою гучною.
У трубці запікали короткі гудки.
— Що ж ти робиш… — прошепотів Віктор, злегка вдаривши кулаком по керму.
Телефон знову завібрував — повідомлення від Наталії:
«Документи на розлучення будуть готові протягом тижня. Свої речі можеш забрати на вихідних. Я поїду. Більше не дзвони. Наталія».
Він перечитав це кілька разів. Рядки не складалися у свідоме ціле. Розлучення. Кінець. Двадцять років. Крах. Усе зруйнувалося.
Тут же новий вхідний дзвінок — Софія.
— Ти скоро? Мені недобре…
— Вже виїжджаю! — відповів він, різко вивертаючи кермо, ніби хотів вирватися з цього кошмару.
Дощ посилювався, двірники ледь справлялися, місто розпливалося в сірих плямах на склі.
Телефон знову задзижчав у кишені — напевно, знову мати. Віктор навіть не став дивитися. Яка тепер різниця? Усе руйнується, а він не може зрозуміти, як це взагалі сталося.
Рік тому Софія прийшла в компанію стажисткою. Молода, така вся світла, з очима, сповненими надій… Дивилася на нього з тією самою захопленістю, як колись Наталія, у студентські роки. Потім був корпоратив, шампанське, випадковий дотик… І ось результат. Він пам’ятав, як виправдовувався перед дружиною, що зайнятий на роботі, а сам водив Софію ресторанами, купував їй квіти, закохуючись, ніби знову став молодим хлопцем. Знімав для зустрічей квартиру, як якийсь підліток, і дивився, як вона світиться від щастя, будує плани, мріє про майбутнє.
«Який же я був дурний», — думав він, вдивляючись у мокру дорогу. — «Зрілий, але такий нерозумний».
Телефон знову задзвонив.
— Що ж це… — Він схопив слухавку, не дивлячись на екран. — Софіє, я вже…
— Це не Софія, — промовила Наталія, і її голос був дивно спокійним. — Я зробила тест. Уявляєш? Я теж вагітна.
Усе навколо ніби завмерло. Різкий звук гальм. Темрява.
— Надмірне навантаження на серце, — сухо констатував лікар, з життєвою байдужістю. — Плюс черепно-мозкова травма. Стан стабільно важкий.
Наталія стояла біля вікна реанімаційної палати, дивлячись на Віктора, обплутаного дротами й трубками. Поруч сиділа Софія, її обличчя було заховане в долонях. З-під рук виривалися тихі, стримані схлипування.
— Не треба цих сліз, — процідила Наталія, не зводячи очей з чоловіка. — Тут не вистава.
— Вибачте… — Софія витерла очі, намагаючись не дивитися в бік Наталії. — Просто я… ми… дитина…
— Так-так, звісно, — Наталія ледь помітно скривила губи. — Дитина без чіткого майбутнього… Як іронічно. А я, схоже, без чоловіка. Ну, що ж, життя триває, правда?
— Ви… ви теж…? — Софія замовкла, дивлячись на ледь помітний округлий живіт Наталії.
— Теж «залетіла»? — Посміхнулася Наталія, але в цій усмішці не було радості. — Так. Двадцять років не виходило, а тепер — на тобі! Мабуть, від емоційного стресу.
У палаті тихо і розмірено попискував кардіомонітор. Дощ, як і останні три дні, стукав по шибках, нагадуючи, що за межами цього білого світу все ще йде звичне життя.
— Знаєш, — раптом промовила Наталія, не відриваючи погляду від нерухомого тіла чоловіка, — я його з першого курсу університету любила. Він тоді такий був скромний, інтелігентний… Усі дівчата жартували: «Що ти в ньому знайшла?» А я бачила, який він насправді…
Софія мовчала, смикаючи край лікарняної фіранки, ніби шукаючи там порятунку.
— Потім було весілля, — вела далі Наталія, ніби розмовляючи з порожнечею. — Кільця, фата, як годиться. Мама його навіть тішилася: «Каже, добра невістка буде». А я вийшла «з недоліком».
— Не кажіть так, — ледь чутно сказала Софія, її голос був тихий, як шелест вітру.
— А як казати? — різко обернулася Наталія, її погляд був проникливим. — Ти знаєш, скільки я лікарів обійшла? Скільки болючих процедур витримала? А він усе мені казав: «Не хвилюйся, рідна, і без дітей ми будемо щасливі…» Брехав. Просто брехав.
— Він любить вас, — сказала Софія, але слова не переконували навіть її саму. — Справді любить. Він завжди про вас говорив.
— Навіть коли він був… із тобою? — Наталія засміялася, сміх був хрипкий, злий, як гірке підтвердження розчарування.
Софія здригнулася, інстинктивно прикрила живіт руками, ніби намагаючись захистити дитину від цього болю.
— Я думала… думала, що у нас справжні почуття, — прошепотіла вона, дивлячись у підлогу. — Він був такий уважний, такий турботливий…
— А я, виходить, — із гіркою іронією протягнула Наталія, — заморожена кар’єристка? Неплідна, заклопотана жінка, так?
— Ні! Я не… — Софія замовкла, не знаючи, що сказати.
— Знаєш, що найсумніше? — Перебила її Наталія. — Я тебе майже розумію. Молода, закохана… Побачила успішного чоловіка, загубила голову. Я сама такою була. Тільки ось невдача — цей чоловік уже мій чоловік.
У палаті Віктор ледь помітно ворухнувся. Обидві жінки подалися вперед, але знову затихли. Це було надто швидко — життя і смерть в одному тілі, як на терезах, з одного боку яких висів їхній спільний світ.
— Що ми будемо робити? — запитала Софія, коли знову настала тиша.
— Що робити? — Наталія втомлено потерла перенісся. — Народимо. Обидві народимо. Буде у Віктора два спадкоємці… або спадкоємиці. Яка тепер різниця?
— А він? — запитала Софія, не в змозі стримати питання.
— А що він? — Наталія глянула на неї з гіркотою, як на дивну, але все ж таки частково близьку людину. — Якщо одужає — нехай вибирає. Хоча… — вона ледь помітно посміхнулася, — вибір у нього так собі: зріла жінка з історією, але надійний тил, чи молода коханка з новим життям.
— Я не вимагаю нічого… — почала Софія, намагаючись вирватися з цих слів, не давши їм зачепитися за серце.
— Ще як вимагаєш, — перебила її Наталія. — Усі ви чогось прагнете. Тільки ось що я тобі скажу, дівчинко… — Наталія подивилася на неї прямо в очі, вперше за весь час. — Я своє не віддам просто так. Двадцять років — це мій фундамент, розумієш? Двадцять років… А ти… ти просто зайшла на чужу територію. Це не твій шлях.
З-за спини м’яко кашлянула медсестра.
— Вибачте, але час відвідин закінчується.
— Так-так, звісно, — Наталія випросталася, обсмикнула сукню, начебто вона була зайвою в цьому місці. — Ходімо, молода мамо. Покажу тобі, де тут можна чаю випити. Нам із тобою ще довго тут бути.
Віктор прийшов до тями за тиждень. Коли розплющив очі, перше, що побачив, — це дружина, що сидить у кріслі біля його ліжка, з рукою, дбайливо покладеною на живіт. У голові промайнуло: «Як же я раніше не помічав?»
— Наталко… — Його голос був хрипкий, чужий, наче не його.
Вона здригнулася, очі розплющилися:
— З’явився, герою? — Її слова звучали з якоюсь легкою втомою, а не глузуванням. — А я вже думала, ти там, у кращому світі, з молодими янголами фліртуєш.
— Пробач…
— Не починай, — Наталія скривилася. — Тут був твій юрист. Квартиру я ділити не буду — можеш не хвилюватися. Машину теж залиш собі, тобі потрібніше. З роботи я вже звільнилася.
— Що? — Віктор спробував підвестися, обличчя і голос переповнилися тривогою. — Навіщо?
— Повертаюся в рідне містечко, до батьків, — її голос був спокійним, ніби вона говорила про щось звичайне. — Там повітря чистіше. Для дитини корисніше буде.
— Наталко, не треба…
— Треба, Вікторе. Треба, — вона вперше посміхнулася, і це було більше схоже на полегшення. — Знаєш, я тут стільки всього передумала, поки ти тут… відпочивав. Ти маєш рацію — я справді була нерозумна. Тільки не тому, що вірила тобі. А тому що боялася жити без тебе.
— Я тебе кохаю, — прошепотів він, ніби це слово могло щось змінити.
— Кохаєш… — вона кивнула, не дивлячись у його бік. — Мабуть. По-своєму. Як звичку, як частину життя. Але я не хочу бути звичкою, розумієш?
Вона встала, обсмикнула сукню:
— Софія заходила щодня. Плакала, казала, що відмовляється від усіх претензій на майно. Дурна ще… Я їй телефон хорошого лікаря залишила. І рієлтора — допоможе знайти квартиру просторішу. Все-таки з дитиною в одній кімнаті буде тісно.
— Ти… що? — Віктор не міг повірити своїм вухам, він розгублено дивився на дружину.
— А що таке? — Вона знизала плечима, ніби щойно сказала щось цілком нормальне. — Ми тепер в одному положенні. Смішно, так? Стільки років порожнеча була, а тут раптом одразу двоє. Мабуть, правда кажуть: біда не ходить сама. Але й радість приходить іноді разом.
За вікном гриміла гроза — перша весняна. Вона, здавалося, розривала цей день на частини.
— Не проводжай, — Наталія нахилилася, легко поцілувала його в лоба, наче це був останній і водночас звичайнісінький жест прощання. — Я вже викликала таксі. Речі відправила. Документи на розлучення підпишеш, коли одужаєш — куди тепер поспішати?
— Наталко…
— Знаєш, — вона зупинилась у дверях, повернувшись до нього. — Я ж справді тебе любила. До безтями, до тремтіння… А зараз ніби відпустило. Наче свіжого повітря ковтнула. Дякую тобі за це. І їй дякую.
Вона пішла, тихо причинивши двері. У палаті залишився легкий запах її парфумів — тих самих, які він дарував їй щороку на річницю весілля.
Віктор дивився у вікно, де весняна гроза змішувала дощ зі снігом. У мокрому березневому місті дві жінки носили під серцем його дітей. Два таких різних, але в чомусь схожих світи. Дві різні долі, одна спільна історія.
«Цікаво, — подумав він, — а діти дружитимуть? Чи теж усе життя будуть ділити… щось?»
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
