Олена завжди вважала себе щасливою людиною. Вона не прагнула багатств, не мріяла про розкіш — її щастя було простим: гарний чоловік, затишний дім і родина, з якою можна розділити радощі й тривоги. Коли вона виходила заміж за Віктора, майже все село говорило:

— Ну, тобі пощастило. Квартира своя в нього, двокімнатна! Та й хлопець непоганий.

Олена лише несміливо всміхалася. Для неї це не було «по щастю» — це був її вибір, серцем зроблений. Віктор був добрий, роботящий, і хоч інколи впертий, але справедливий.

Їхнє життя почалося в тій самій двокімнатній квартирі — простій, радянській, але своїй. Олена швидко перетворила її в дім: повісила фіранки з мереживом від мами, поставила на кухні квіти у горщиках, випрала й акуратно розсортувала весь Вікторів одяг.

Усе йшло нібито добре… до того моменту, коли в їхні стосунки поступово почала втручатися Ніна — сестра Віктора.

Ніна була повною протилежністю Олені. Модниця, легковажна, завжди в брендових речах, із манікюром, що блищав ніби лак із журналу. Вона могла за один сезон купити собі три пальта, а через місяць уже казати:

— Та то не тренд. Уже не носять.

Олена дивилася на це з легкою заздрістю, але доброю. Вона не звикла до надмірностей, бо росла в селі: батьки жили скромно, але завжди мали свою городину, картоплю, консервацію. І хоч самі не були багатими, вони завжди щось привозили дочці та зятю.

— Оленко, ось вам мішечок картоплі, ось помідори, огірочки, квасолька. Їжте на здоров’я, дітям буде, — казала мама.

Завжди з усмішкою, без натяку на те, що хтось комусь щось винен.

Батьки щиро любили Віктора — він допомагав на городі, ремонтував сарай, коли потрібно. І мама, і тато Віктора, до речі, теж мали добрі стосунки з ними. Та от сестра… сестра з часом почала показувати справжнє обличчя.

Перший раз Ніна принесла пакет речей через пів року після весілля.

— Оленко, дивись, я тут порозбирала шафу. Деякі речі майже не носила. Тобі підійдуть?

Олена розцвіла.

— Ой, дякую! Та навіщо ж ти… Я ж тобі нічим не віддячу.

— Та що ти, — махнула рукою Ніна. — Мені не треба.

Речі справді були гарні: пальто, сукні, взуття — хоч і не нове, але ще добротне. Олена складала все акуратно, носила з вдячністю.

Але щоразу, коли Ніна приходила на каву, її погляд був якийсь дивний — оцінювальний, поблажливий.

Наче мовчки говорив: «Ну що, село, носиш мої подарунки?»

Але Олена ніколи не задумувалась про це всерйоз. Вона не знала іншої реальності, окрім щирості.

Коли народилася їхня перша дитина — син Андрійко — історія повторилася.

Ніна прийшла з величезним пакетом дитячого одягу.

— Візьми, Олено, моєму вже не треба. Майже нові, — сказала вона з усмішкою.

Олена, щаслива, подякувала.

— Дуже дякую, Ніно. Це така допомога…

Вона не знала, що для Ніни це не допомога, а спосіб показати своє «я». Але Олена щиро дякувала, бо так її виховали.

Її батьки тим часом привозили все, як і завжди: картоплю, буряки, моркву, молоко, сметану, навіть м’ясо з дому.

Одного разу мама сказала:

— Знаєш, доню, головне — щоб вам добре було. Ти дивися, щоб ви не тягнули самі все на собі. Але ми ж родина, маємо допомагати.

Олена обняла її.

— Дякую, мамо.

Минуло кілька років. З’явилася друга дитина — донечка Оксанка. Олена вийшла з декрету на роботу: в магазин одягу, касиркою. Невелика зарплата, але для них це було значно.

Ніна все також приносила речі, але вже з ноткою зверхності:

— Ти ж поки не можеш дозволити собі бренди, — казала. — То бери, не стидайся.

Олена усміхалася й брала, щиро вдячна. Вона ніколи не думала, що за всім цим стоятиме такий холодний розрахунок.

Одного осіннього вечора, коли Віктор був на роботі, у двері подзвонили.

На порозі стояла Ніна — серйозна, без усмішки, з папкою в руках.

— Привіт, Олено. Нам треба поговорити, — сказала вона і пройшла в квартиру, навіть не чекаючи запрошення.

Олена здивовано поклала на стіл чашку чаю.

— Щось сталося?

— Так, — сказала Ніна, відкриваючи папку. — Я підрахувала, скільки речей я тобі дарувала за останні роки.

Олена розгублено моргнула.

— У сенсі… підрахувала?

— От дивись: пальто — шість тисяч, куртка — чотири. Чоботи — три п’ятсот. Сукні, светри, джинси — от тут усе записано. Загалом ти винна мені тридцять тисяч гривень, і це по-родинному.

Олена не вірила, що таке буває:

— Я… винна? Але ми ж… ми ніколи не домовлялись…

— Ти думала, я просто так роздаю брендові речі? — Ніна насмішкувато підняла брову. — Я ж не благодійний фонд.

— Але… ти ж сама їх приносила…

— То що? Я думала, ти будеш людиною і хоч щось компенсуєш. А тут дивлюся — ти вже працюєш, заробляєш. То час розраховуватися.

Олена зблідла.

— Але ж дитячі речі… вони зношені. Я не можу їх повернути. Їх уже немає.

— То й що? Гроші компенсують все.

— Ніно, — голос Олени затремтів. — Я не можу заплатити такі гроші. І ми ж ніколи так не домовлялися. Я думала… це по-родинному…

Ніна холодно зиркнула:

— Родина родиною, а гроші окремо. Отже, чекаю оплату до кінця місяця.

Коли прийшов Віктор, він знайшов Олену на кухні з червоними очима.

— Що сталося, люба?

Вона розповіла все. Кожне слово давалося важко.

Віктор з кожною хвилиною темнів обличчям.

— Вона… що? — його голос ледве стримував гнів.

— Сказала… що я їй винна тридцять тисяч…

— За мотлох? — він ударив кулаком по столу. — За її старі чоботи?!

Олена лише мовчки кивнула.

— А де вона зараз?

— Пішла. Але сказала, що повернеться завтра.

Віктор стиснув щелепи.

— Завтра? Значить, ми самі до неї підемо.

Наступного дня вони стояли перед дверима Ніни. Віктор постукав різко. Двері відчинилися.

— О, ви вже прийшли? — промовила Ніна з самовдоволеною усмішкою.

— Ми прийшли не віддавати тобі гроші, — холодно сказав Віктор і зайшов усередину. — А поговорити.

Ніна сіла, демонстративно закинувши ногу на ногу.

— Ну що ж, слухаю.

— Ти забула, — почав Віктор твердо, — скільки продуктів привозила моя теща. Роки підряд. Мішки картоплі, ящики консервації, м’ясо. І ніколи, чуєш, НІКОЛИ вона не взяла з тебе жодної гривні.

Ніна скривила губи.

— То інше…

— Ні, не інше. — Він говорив спокійно, але в голосі було таке залізо, якого Олена ніколи в ньому не чула. — Родина допомагає так, як може. Ти давала речі, мама давала продукти. І ніхто нікому нічого не винен.

Ніна мовчала.

— І ще. — Віктор нахилився вперед. — Якщо ти не вибачишся перед Оленою просто зараз, можеш забути дорогу в наш дім.

— Ти що, серйозно? — Ніна аж підскочила. — Це ж твоя жінка так тобі мізки промила?

— Це ти перетворилася на людину, якій дорога корисливість більше, ніж родина. І я такого в своєму житті не хочу. Так що вибирай: або вибачення — або двері зачиняються назавжди.

Повисла тиша. Гостра, важка, нестерпна.

Ніна мовчала хвилину. Потім — ще. А тоді нарешті сказала:

— Добре. Пробач, Олено. Я… перегнула.

Олена тихо відповіла:

— Пробачаю.

Але в серці вона відчула: назад усе вже не повернеться.

Коли вони вийшли з під’їзду, Віктор узяв дружину за руку.

— Вибач мені, — сказав він. — Що я раніше не бачив, як вона тебе принижує.

Олена посміхнулася крізь сльози.

— Головне — що зараз бачиш.

Віктор обійняв її.

— Я тебе нікому не дам образити. Нікому. Ти в мене золото. І ніякі брендовані ганчірки цього не змінять.

Олена вперше за всі роки відчула абсолютну захищеність.

І зрозуміла: родина — це не ті, хто приносить тобі речі. Родина — це ті, хто стоїть за тебе до кінця.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.