Олена завжди вважала себе щасливою людиною. Вона не прагнула багатств, не мріяла про розкіш — її щастя було простим: гарний чоловік, затишний дім і родина, з якою можна розділити радощі й тривоги. Коли вона виходила заміж за Віктора, майже все село говорило:
— Ну, тобі пощастило. Квартира своя в нього, двокімнатна! Та й хлопець непоганий.
Олена лише несміливо всміхалася. Для неї це не було «по щастю» — це був її вибір, серцем зроблений. Віктор був добрий, роботящий, і хоч інколи впертий, але справедливий.
Їхнє життя почалося в тій самій двокімнатній квартирі — простій, радянській, але своїй. Олена швидко перетворила її в дім: повісила фіранки з мереживом від мами, поставила на кухні квіти у горщиках, випрала й акуратно розсортувала весь Вікторів одяг.
Усе йшло нібито добре… до того моменту, коли в їхні стосунки поступово почала втручатися Ніна — сестра Віктора.
Ніна була повною протилежністю Олені. Модниця, легковажна, завжди в брендових речах, із манікюром, що блищав ніби лак із журналу. Вона могла за один сезон купити собі три пальта, а через місяць уже казати:
— Та то не тренд. Уже не носять.
Олена дивилася на це з легкою заздрістю, але доброю. Вона не звикла до надмірностей, бо росла в селі: батьки жили скромно, але завжди мали свою городину, картоплю, консервацію. І хоч самі не були багатими, вони завжди щось привозили дочці та зятю.
— Оленко, ось вам мішечок картоплі, ось помідори, огірочки, квасолька. Їжте на здоров’я, дітям буде, — казала мама.
Завжди з усмішкою, без натяку на те, що хтось комусь щось винен.
Батьки щиро любили Віктора — він допомагав на городі, ремонтував сарай, коли потрібно. І мама, і тато Віктора, до речі, теж мали добрі стосунки з ними. Та от сестра… сестра з часом почала показувати справжнє обличчя.
Перший раз Ніна принесла пакет речей через пів року після весілля.
— Оленко, дивись, я тут порозбирала шафу. Деякі речі майже не носила. Тобі підійдуть?
Олена розцвіла.
— Ой, дякую! Та навіщо ж ти… Я ж тобі нічим не віддячу.
— Та що ти, — махнула рукою Ніна. — Мені не треба.
Речі справді були гарні: пальто, сукні, взуття — хоч і не нове, але ще добротне. Олена складала все акуратно, носила з вдячністю.
Але щоразу, коли Ніна приходила на каву, її погляд був якийсь дивний — оцінювальний, поблажливий.
Наче мовчки говорив: «Ну що, село, носиш мої подарунки?»
Але Олена ніколи не задумувалась про це всерйоз. Вона не знала іншої реальності, окрім щирості.
Коли народилася їхня перша дитина — син Андрійко — історія повторилася.
Ніна прийшла з величезним пакетом дитячого одягу.
— Візьми, Олено, моєму вже не треба. Майже нові, — сказала вона з усмішкою.
Олена, щаслива, подякувала.
— Дуже дякую, Ніно. Це така допомога…
Вона не знала, що для Ніни це не допомога, а спосіб показати своє «я». Але Олена щиро дякувала, бо так її виховали.
Її батьки тим часом привозили все, як і завжди: картоплю, буряки, моркву, молоко, сметану, навіть м’ясо з дому.
Одного разу мама сказала:
— Знаєш, доню, головне — щоб вам добре було. Ти дивися, щоб ви не тягнули самі все на собі. Але ми ж родина, маємо допомагати.
Олена обняла її.
— Дякую, мамо.
Минуло кілька років. З’явилася друга дитина — донечка Оксанка. Олена вийшла з декрету на роботу: в магазин одягу, касиркою. Невелика зарплата, але для них це було значно.
Ніна все також приносила речі, але вже з ноткою зверхності:
— Ти ж поки не можеш дозволити собі бренди, — казала. — То бери, не стидайся.
Олена усміхалася й брала, щиро вдячна. Вона ніколи не думала, що за всім цим стоятиме такий холодний розрахунок.
Одного осіннього вечора, коли Віктор був на роботі, у двері подзвонили.
На порозі стояла Ніна — серйозна, без усмішки, з папкою в руках.
— Привіт, Олено. Нам треба поговорити, — сказала вона і пройшла в квартиру, навіть не чекаючи запрошення.
Олена здивовано поклала на стіл чашку чаю.
— Щось сталося?
— Так, — сказала Ніна, відкриваючи папку. — Я підрахувала, скільки речей я тобі дарувала за останні роки.
Олена розгублено моргнула.
— У сенсі… підрахувала?
— От дивись: пальто — шість тисяч, куртка — чотири. Чоботи — три п’ятсот. Сукні, светри, джинси — от тут усе записано. Загалом ти винна мені тридцять тисяч гривень, і це по-родинному.
Олена не вірила, що таке буває:
— Я… винна? Але ми ж… ми ніколи не домовлялись…
— Ти думала, я просто так роздаю брендові речі? — Ніна насмішкувато підняла брову. — Я ж не благодійний фонд.
— Але… ти ж сама їх приносила…
— То що? Я думала, ти будеш людиною і хоч щось компенсуєш. А тут дивлюся — ти вже працюєш, заробляєш. То час розраховуватися.
Олена зблідла.
— Але ж дитячі речі… вони зношені. Я не можу їх повернути. Їх уже немає.
— То й що? Гроші компенсують все.
— Ніно, — голос Олени затремтів. — Я не можу заплатити такі гроші. І ми ж ніколи так не домовлялися. Я думала… це по-родинному…
Ніна холодно зиркнула:
— Родина родиною, а гроші окремо. Отже, чекаю оплату до кінця місяця.
Коли прийшов Віктор, він знайшов Олену на кухні з червоними очима.
— Що сталося, люба?
Вона розповіла все. Кожне слово давалося важко.
Віктор з кожною хвилиною темнів обличчям.
— Вона… що? — його голос ледве стримував гнів.
— Сказала… що я їй винна тридцять тисяч…
— За мотлох? — він ударив кулаком по столу. — За її старі чоботи?!
Олена лише мовчки кивнула.
— А де вона зараз?
— Пішла. Але сказала, що повернеться завтра.
Віктор стиснув щелепи.
— Завтра? Значить, ми самі до неї підемо.
Наступного дня вони стояли перед дверима Ніни. Віктор постукав різко. Двері відчинилися.
— О, ви вже прийшли? — промовила Ніна з самовдоволеною усмішкою.
— Ми прийшли не віддавати тобі гроші, — холодно сказав Віктор і зайшов усередину. — А поговорити.
Ніна сіла, демонстративно закинувши ногу на ногу.
— Ну що ж, слухаю.
— Ти забула, — почав Віктор твердо, — скільки продуктів привозила моя теща. Роки підряд. Мішки картоплі, ящики консервації, м’ясо. І ніколи, чуєш, НІКОЛИ вона не взяла з тебе жодної гривні.
Ніна скривила губи.
— То інше…
— Ні, не інше. — Він говорив спокійно, але в голосі було таке залізо, якого Олена ніколи в ньому не чула. — Родина допомагає так, як може. Ти давала речі, мама давала продукти. І ніхто нікому нічого не винен.
Ніна мовчала.
— І ще. — Віктор нахилився вперед. — Якщо ти не вибачишся перед Оленою просто зараз, можеш забути дорогу в наш дім.
— Ти що, серйозно? — Ніна аж підскочила. — Це ж твоя жінка так тобі мізки промила?
— Це ти перетворилася на людину, якій дорога корисливість більше, ніж родина. І я такого в своєму житті не хочу. Так що вибирай: або вибачення — або двері зачиняються назавжди.
Повисла тиша. Гостра, важка, нестерпна.
Ніна мовчала хвилину. Потім — ще. А тоді нарешті сказала:
— Добре. Пробач, Олено. Я… перегнула.
Олена тихо відповіла:
— Пробачаю.
Але в серці вона відчула: назад усе вже не повернеться.
Коли вони вийшли з під’їзду, Віктор узяв дружину за руку.
— Вибач мені, — сказав він. — Що я раніше не бачив, як вона тебе принижує.
Олена посміхнулася крізь сльози.
— Головне — що зараз бачиш.
Віктор обійняв її.
— Я тебе нікому не дам образити. Нікому. Ти в мене золото. І ніякі брендовані ганчірки цього не змінять.
Олена вперше за всі роки відчула абсолютну захищеність.
І зрозуміла: родина — це не ті, хто приносить тобі речі. Родина — це ті, хто стоїть за тебе до кінця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
