Передноворічне повітря в квартирі Вікторії було густим від ароматів. У духовці доходила домашня буженина, на плиті парували овочі для салатів, а на підвіконні чекав свого часу той самий «особливий» горошок, який вона шукала у трьох супермаркетах. Віка поправила пасмо волосся, що вибилося з-під заколки, і глянула на годинник.

— Встигаю, — прошепотіла вона собі, усміхаючись відображенню у вікні.

Вона вже уявляла цей вечір. Два роки з Сергієм були різними, але вона вірила: сьогодні все зміниться. Він натякав на «сюрприз», він став таким уважним останнім часом… ну, принаймні, перестав бурчати на немитий посуд.

Двері клацнули. Сергій зайшов, пахнучи морозом і якимось новим, дуже дорогим парфумом.

— Ого, який аромат! — вигукнула Віка, вибігаючи в коридор. — Це мені подарунок?

Сергій навіть не подивився на неї, розв’язуючи шарф перед дзеркалом.

— Це собі, Вік. Треба ж на свято виглядати солідно. У «Брокарді» була акція, не втримався. А твій подарунок… он, у пакеті. Потім подивишся.

Він пройшов на кухню, заглянув у каструлі.

— О, холодець уже застиг? Гірчицю купила?

— Звісно, купила. Сергію, я забіжу до батьків на пів години? Мама просила завезти їй мої фірмові тарталетки, вони ж старенькі, самі вже не наготують стільки.

— Та йди вже, — буркнув він, витягаючи з холодильника шматок сиру. — Тільки не затримуйся, я не хочу сам Новий рік зустрічати.

Віка швидко накинула пальто, підхопила кошик із гостинцями й вибігла. Вона не бачила, як Сергій, ледве за нею зачинилися двері, дістав із антресолей велику спортивну сумку.

Дорога до батьків і назад зайняла рівно сорок хвилин. Віка була в піднесеному настрої: тато розповів анекдот, мама похвалила тарталетки. Вона підіймалася сходами, передчуваючи, як зараз одягне ту саму синю сукню, відкоркує ігристе…

Біля дверей вона зупинилася. Двері були не просто замкнені — вони здавалися якимись «мертвими».

У квартирі панувала тиша. Тільки холодильник гудів у кутку. Віка пройшла на кухню і завмерла. На столі, де ще годину тому стояли миски з нарізкою, панував ідеальний порядок. Тільки посеред скатертини лежала невелика картонна коробка і телефон, який спалахнув повідомленням.

Сергій: «Віко, не тримай зла. Я зрозумів, що нам не по дорозі. Я покохав іншу, її звати Аліна. Вона — мій ковток повітря. Я забрав свої речі і частину продуктів, щоб не бігати по магазинах першого числа. Твій подарунок на столі. Щасти в новому році».

Віка на неслухняних ногах підійшла до холодильника. Він був майже порожній. Сергій забрав усе: каструлю з холодцем, контейнери з олів’є, домашню буженину, дорогий сир і навіть пляшку ігристого. Він вигріб навіть майонез і пачку масла.

Вона відкрила коробку на столі. Там був набір керамічних форм для запікання. Найдешевших, із сірим дном.

— Форми… — прошепотіла вона. — Щоб я краще готувала. Для когось іншого.

Вона сіла прямо на підлогу в передпокої. Сльози самі покотилися по щоках, розмиваючи святковий макіяж. По телевізору в кімнаті почався якийсь мюзикл. Веселі люди співали про кохання, а Вікторія витирала обличчя кухонним рушником, який пахнув кропом і зрадою.

Наступного ранку місто дихало похміллям і тишею. Віка, з опухлими очима, наважилася подзвонити мамі. Їй просто потрібно було почути: «Ти ні в чому не винна».

— Алло, мамо… Сергій пішов. Забрав усе, навіть їжу.

На тому кінці дроту запала довга пауза. Потім почулося важке зітхання.

— Ну от, догралася, — голос матері був сухим і роздратованим.

— Що? Мамо, ти чуєш, що я кажу? Він мене покинув у новорічну ніч!

— А я тобі казала: чоловіка треба вміти втримати! Ти вічно на своїй роботі, звіти, папери… А чоловіку тепла хочеться, уваги. Мабуть, та Аліна йому це дала. Ти ж у нас горда, зайвий раз не підійдеш.

— Мамо, він виніс каструлю з холодцем з моєї хати! Яку увагу я мала йому приділити?

— Не сперечайся! Тобі скоро тридцять, Віко. Ти хоч розумієш, що це клеймо? Кому ти тепер потрібна з таким характером? Прогледіла щастя, тепер сиди й локти кусай.

Віка повільно поклала слухавку. Біль від зради Сергія був гострим, але слова матері стали тупою травмою, яка позбавила її останньої опори. Вона зрозуміла: у цьому світі вона зовсім одна.

Минуло десять місяців. Жовтень розсипав по парку жовте листя. Віка змінилася: вона підстриглася, змінила стиль одягу і отримала посаду керівника відділу. Вона навчилася готувати тільки для себе — маленькі, вишукані порції.

Одного вечора вона виходила з офісу, застібаючи пальто. Біля входу стояв чоловік. Коли він розвернувся, Віка мало не впустила сумочку.

Сергій. У тому самому пальті, але якесь воно було м’яте. У руках він тримав букет червоних троянд.

— Привіт, сонечко, — сказав він, намагаючись зробити свій голос оксамитовим.

— Що ти тут робиш? — Віка завмерла, відчуваючи, як усередині все стискається.

— Скучив. Весь цей час тільки про тебе й думав. Аліна… то була помилка. Вона дитина, Вік. Не вміє ні розмовляти, ні дім тримати. Не те що ти.

Він простягнув квіти.

— Бери, це твої улюблені. Ходімо додому? Я так хочу твого борщу. Пам’ятаєш, як нам було добре разом?

Віка подивилася на троянди. Вони здалися їй схожими на пластикові квіти з цвинтаря.

— Ми нікуди не підемо, Сергію. Забери свій віник.

Вона просто кинула букет на асфальт і швидко пішла до зупинки. Сергій не побіг за нею. Він лише крикнув навздогін:

— Я все одно тебе дочекаюся! Ти просто ображена, це мине!

Наступного ранку телефон розривався.

— Ти з глузду з’їхала! — кричала мати. — Мені Сергій дзвонив, плакав! Каже, ти квіти на землю кинула. Яка ж ти невдячна! Чоловік прийшов каятися, приніс себе на блюдечку, а вона принца чекає!

— Мамо, він не себе приніс, він приніс порожній шлунок і бажання жити в моїй квартирі безкоштовно.

— Не вигадуй! Він сказав, що усвідомив, яка ти цінна. Пробач його, чуєш? Бо залишишся стара діва з котами. Я онуків хочу, а не твоїх кар’єрних успіхів!

Віка відчула, як закипає лють.

— Знаєш що, мамо? Якщо він тобі так подобається — запроси його до себе і годуй його холодцем. А до мене не лізь.

Вона вимкнула телефон і вперше за багато років відчула не провину, а свободу.

Проте Сергій не відступав. Він став тінню. Кур’єри приносили в офіс цукерки, які Віка віддавала колегам. Він чекав її на кожному кроці. Зрештою, це стало нестерпно.

— Добре, — сказала вона йому по телефону. — Давай зустрінемося в кафе біля моєї роботи. Останній раз.

У кафе Сергій поводився так, ніби вони просто посварилися через невимиту чашку. Він замовив собі дорогий обід, впевнений, що Віка за все заплатить.

— Вікусь, я вже навіть речі зібрав. Друг, у якого я жив, одружується, просить звільнити кімнату. Тож я подумав — чого нам тягнути? Твоя квартира все одно стоїть напівпорожня…

— Ось воно що, — Віка відставила чашку з кавою. — Тобі просто ніде жити.

— Ну навіщо ти так грубо? — він спробував взяти її за руку. — Нам же було зручно. Ти готуєш, я створюю атмосферу. Я навіть ці твої форми для запікання зберіг!

Віка засміялася. Це був гучний, щирий сміх, від якого Сергій знітився.

— Атмосферу? Ти створив атмосферу вакууму в моєму холодильнику. Знаєш, що я зробила з твоїми формами? Викинула на смітник у ту ж ніч. Разом із твоїми речами, які ти забув.

Вона встала, поклала купюру на стіл.

— Жити тобі нема де? Спробуй зняти квартиру. Або йди до Аліни. А до мене більше не підходь. Ніколи.

Вона вийшла з кафе, відчуваючи, як холодний вітер б’є в обличчя. Сергій вискочив за нею.
— Ти не можеш так зі мною! Ти ж жінка, ти повинна прощати! Кому ти потрібна в тридцять років? Подивися на себе!

Віка прискорила ходу, але він схопив її за лікоть.

— Стій, я не договорив!

— Обережніше, ви так кудись запізнитеся, — раптом пролунав спокійний чоловічий голос.

Між Вікою та Сергієм виріс Максим. Віка знала його — він працював у сусідньому відділі програмістом. Завжди мовчазний, у незмінних джинсах, він здавався непомітним. Але зараз він виглядав як скеля.

— Допоможіть мені, будь ласка, — видихнула Віка, ховаючись за його плече. — Він не розуміє слова «ні».

— Чоловіче, які проблеми? — Максим спокійно подивився на Сергія.

— Це моя справа! Це моя… наречена! — вигукнув Сергій, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією.

— Це правда? — Максим повернувся до Віки.

— Ні. Це людина, яку я не бачила рік і не хочу бачити ніколи більше.

Максим знову повернувся до Сергія. Його голос став тихішим, але в ньому з’явився метал:

— Значить так. Зараз ти розвертаєшся і йдеш геть. Якщо я побачу тебе біля цього офісу ще раз — розмова буде в іншому місці і за інших обставин. Зрозумів?

Сергій подивився на широкі плечі Максима, потім на впевнений погляд Віки. Він плюнув на землю.

— Та йдіть ви обидва! Віко, ти ще приповзеш, коли зрозумієш, що нікому не потрібна, крім мене!

Коли його постать зникла за рогом, Віка нарешті змогла вдихнути.

— Дякую тобі… Максиме, так?

— Так. Вибач, що втрутився, просто бачив, як він тебе переслідує вже тиждень. Хотів підійти раніше, але не хотів здатися нав’язливим.

Він усміхнувся, і Віка вперше помітила, які в нього добрі очі.

— То це через нього у нас в офісі щодня безкоштовні цукерки? — пожартував Максим. — Давай я тебе підвезу додому. Мені все одно в той бік, я живу за дві вулиці від тебе.

Минуло ще два місяці.

З Максимом усе було інакше. Не було пафосних парфумів і обіцянок «золотих гір». Натомість був чай у термосі, коли вони гуляли засніженим парком. Була допомога з поличкою у ванній без десяти нагадувань. Було відчуття, що тебе чують.

Коли Віка розповіла мамі, що зустрічається з Максимом, та знову почала свою пісню:

— Програміст? Ну і що це за партія? Сергій хоч із лоском був, перспективний. А цей що? Будете на копійки жити. Сергій мені знову дзвонив, каже, він роботу знайшов…

— Мамо, — перебила її Віка. — Якщо ти ще раз згадаєш про Сергія, я покладу слухавку і не буду дзвонити місяць. Я щаслива. Вперше в житті мені не треба бути «зручною». Мені просто можна бути собою.

Мати замовкла, але Віка знала — вона не змінила думки. Для неї статус був важливішим за спокій доньки.

Напередодні наступного Нового року Віка знову готувала. Але цього разу вона не поспішала. Максим допомагав їй чистити овочі, вони сміялися, обговорюючи якийсь фільм.

— Вік, — Максим раптом відклав ніж і витер руки рушником.

— Що таке? Щось забули купити?

— Ні. Я просто подумав… — він дістав із кишені маленьку коробочку. — Минулого року в тебе забрали все. Я б хотів, щоб цього року ти отримала щось справжнє.

Він відкрив коробку. Там була каблучка. Проста, витончена, без зайвого пафосу, але вона сяяла яскравіше за всі вогні міста.

— Я не вмію говорити красивих промов, — ніяково усміхнувся він. — Але я точно знаю, що ніколи не заберу твій холодець. І ніколи не залишу тебе одну.

Віка плакала. Але цього разу вона не витирала сльози кухонним рушником. Вона відчувала теплі долоні Максима на своїх щоках.

Минуло три роки.

Віка стояла на кухні своєї нової, просторішої квартири. Маленька донечка Софійка намагалася «допомогти» мамі ліпити вареники, забруднивши борошном увесь ніс. Максим зайшов до хати з величезною ялинкою.

— Ого, яка красуня! — вигукнула Віка.

— Вибирав таку, щоб до стелі діставала, — засміявся він, цілуючи дружину.

Мама так і не прийшла на весілля. Вона продовжувала дзвонити і розповідати, як «бідний Сергій» страждає, змінивши вже третю роботу і п’яту орендовану квартиру. Вона так і не змогла прийняти вибір доньки, бо цей вибір не вписувався в її картинку «успіху».

Але Віка більше не шукала схвалення. Вона знала: справжнє кохання — це не дорогі парфуми і не вміння «пахнути успіхом». Це коли тебе не зрадять заради «ковтка повітря». Це коли в холодильнику завжди є місце для твого щастя, а в серці — місце для спокою.

А ті керамічні форми? Вони так і залишилися символом минулого життя, яке вчасно розбилося, щоб звільнити місце для справжнього дому.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.