У селі зупинка стала найпопулярнішим місцем, оскільки тільки там був найкращий доступ до мобільного зв’язку. Наталка і сама сюди щодня приходила. Для місцевих ця зупинка такий собі центр «світського життя» — себе показати, людей побачити. Дівчина теж довгенько чепуриться перед тим, як прийти туди. Телефонує подружкам із райцентру, обмінюється з місцевими приятельками новинами. Але і вдосталь наговорившись, дівчина додому не поспішає. Є в неї таємниця, про яку знають тільки вона, Наталя, і Він — так називає молодого чоловіка, імені якого дізнатися не встигла.
Все сталося місяць тому – вона, вчителька початкових класів, поверталася з оздоровчого табору, де працювала вихователем. До райцентру дісталася пізно, майже надвечір, і зрозуміла, що останній автобус вона вже втратила. Наталя присіла на лавці і спостерігала, як на містечко опускається вечір. Тож спочатку навіть не звернула уваги на великий чорний автомобіль, що безшумно підкотився й зупинився. За матеріалами.
— Дівчино, вам куди?
Наталя здригнулася від несподіванки:
— Ви це мені?
— Так.
— У Бугаївку…
— То сідайте…
Вона нерішуче підвелась і замешкалася: а чи сідати в машину до цього незнайомця?
А він, помітивши її вагання, заспокійливо мовив:
— Сідайте, не бійтеся. Доїдемо швидко і з комфортом. Давайте ваші сумки.
Водійські дверцята відчинилися, й з авто пружно вийшов високий молодий чоловік, забрав усі Наталчині сумки та пакети й акуратно склав у багажник.
— Дякую… — розгубилася дівчина.
Та вже хвилин через п’ять від її розгубленості не лишилося й сліду. Говіркий хлопець сипав жартами, розпитував, звідки їде, де живе, ким працює. Розповів, що сам їде у відрядження в сусідню область, якраз повз їхнє село.
— Значить, мені пощастило, — сказала Наталка. — Бо всім, хто їхав мимо, було не по дорозі.
— Можливо, це мені пощастило, — відповів водій. — Пощастило, що зустрів таку гарну дівчину. І буду вам дуже вдячний за номер вашого мобільного.
Після хвилини вагання Наталка продиктувала кілька цифр, якими взагалі не дуже квапилася ділитися зі сторонніми. Записав номер у свій мобільник.
— А ваше ім’я, будь ласка?
— Наталя. Але… село наше лежить у низині, зв’язок є тільки на пагорбах. На них треба спеціально виходити, щоб зателефонувати, тому навряд ви до мене додзвонитесь, — пояснила.
— Ну що ж, давайте домовимось, о якій годині вам зручніше приймати мій дзвінок. Коли ви виходите на пагорб, щоб комусь зателефонувати?
— Під вечір, десь о сімнадцятій…
— Домовилися. В цей час я вам і телефонуватиму.
Незнайомець підвіз Наталю до самого дому, весело попрощався і, різко розвернувши авто, помчав своєю дорогою.
Той день і змінив життя дівчини, бо відтоді у Наталки і з’явилася таємниця. Вона постійно чекала на дзвінок незнайомця, ім’я якого так і не встигла спитати, зате голос його впізнала б серед сотень. Вдома говорила, що йде дзвонити то подружкам у райцентр, то у відділ освіти, то хоче переговорити зі своїми колегами. Якось мимохіть подумала, що хлопець міг би і свій номер їй залишити, адже так було б зручніше — зателефонувала б і не чекала дарма. Тому що за місяць, який минув від їхньої зустрічі, він… так і не зателефонував. Наталя розуміє, що за цей час він, може, про неї вже й забув. Але продовжує виходити на пагорб — щовечора, саме о сімнадцятій…
Адже ще жевріє надія в серці дівчини – може, він загубив її номер, а, може, поїхав закордон, чи, можливо, він просто її перевіряє. Не знає Наталя, що й думати. Але цей випадок дав їй стимул – щодня вона чепуриться і йде на зупинку, а раптом – саме сьогодні станеться диво. Такі ми, жінки, любимо чекати дива.
Таїсія ЦЕГЕЛЬНА.
Фото ілюстративне – pinterest.
