В той день, ідучи вузенькою вулицею невеликого, але такого рідного села, Семен Петрович перемотував у старечих спогадах усе своє щасливе, як йому колись здавалося, життя: згадував свою дружину, яку так щиро кохав, маленьких онуків, яких люблячи старечими руками пригортав до себе… І на його сумних, вицвілих роками, очах зблискували скупі сльози. Але ж не так давно він був люблячим та турботливим чоловіком, чудовим та надійним батьком, якого поважали, прекрасним та мудрим дідусем.
З Олею, яка згодом стала його дружиною, вони були знайомі ще з дитинства, жили на одній сільській вулиці. А коли молоді побрались, Господь поблагословив їх гарненькою донькою Наталею. Семен був дуже хорошим та турботливим батьком, весь вільний час він проводив із дівчинкою, душі в ній не чув. За матеріалами
Не зогледілися молоді батьки, як їхня єдина донечка Наталя виросла і знайшла свого судженого, вийшла заміж за Михайла. Семен та Ольга прийняли зятя за рідного сина, віддавали йому свою батьківську любов, адже той зростав сиротою. Михайло у тестя з тещею, був, як у Бога за пазухою, почував себе наче вдома, а турботу з роками став сприймати, як належне.
А вже дуже скоро Семен та Ольга стали дідусем і бабусею. А потім Ольга вирішила поїхати за кордон на заробітки, бо хотіла забезпечити дітям багате життя. Щоб у них було все, щоб так важко, як вони з батьком не працювали.
І невдовзі на їхньому великому подвір’ї вже кипіла серйозна робота — будівельники зводили нову велику хату, усім сусідам на заздрість. Донька із зятем за домашніми клопотами навіть не помітили, як батько почав пити. Спершу потрошки, при нагоді з друзями чи на роботі, а з часом це переросло у звичку, за якою він перестав радіти життю та рідним.
Наталя вже поспішила все доповісти своїй матері. А та, в свою чергу, сказала, що чимсалими грішми, які вона заробляє і пересилає в село додому, відтепер буде розпоряджатися її зять Михайло. Почувши запах добрих грошей, які зять отримував регулярно від тещі грошей, зять узявся сам керувати будовою. У родині тепер він став головним, справжнім господарем. Михайло відразу купив собі новеньку іномарку — і сусіди днями витріщалися на неї, адже такої навіть в голови колгоспу не було.
А Семен жив сам у старенькій літній кухні, куди його справно переселив із хати «дорогий» зять. У Наталі з чоловіком виникали суперечки щодо Семена, бо донька щоразу захищала батька. Але правим таки залишався Михайло.
Минали нескінченні дні, і життя Семена з кожним днем ставало все нестерпнішим. Він не відчував підтримки від рідних людей дітей, жодного доброго слова не чув в свою адресу від найрідніших, хоча всі вони жили в обійсті, яке пристарався Семен, жили ще в його хаті, тут усе було його, кожен молот, кожне горня, яке вони з дружиною купували за свої копійки. Ольга взагалі перестала приїжджати додому, а про чоловіка й чути не хотіла. Люди переказували, що вже давно вона знайшла собі якогось чоловіка у чужім краю, їй і там добре.
Одного дня Семен прийшов додому вступив у суперечку із зятем Михайлом. Той, не довго думаючи, вигнав старого з його власного дому. Просидівши під воротами до самого вечора, Семен зустрів свою доньку Наталю, яка саме поверталася з роботи. В подробицях розповів їй все й попросив вибачення, що можливо був не правий в чомусь, обіцяв звернутися до лікарів, казав, що невидима сила тягне його до такого життя, а йому важко з цим впоратися, адже наче один залишився, без підтримки, присягався, що скоро здолає її, бо любить їх усіх, вони для нього найрідніші. Просив доньку не розлучати його з внуками, дуже вони йому дорогі.
Але того разу доньку ніби підмінили. Вона уже впевнено підтримувала позицію свого чоловіка Михайла і впевнено сказала батькові, щоби Семен не з’являвся більше на порозі їх будинку й не ставав причиною суперечок із її чоловіком, що їй вже це все набридло. Почувши це, батько лише мовив, що завжди любитиме їх — своїх дітей, розвернувся і пішов геть, сказав, що більше не буде нікому заважати.
Ідучи вузькою вуличкою такого рідного села, Семен тихенько говорив сам із собою: «Все життя я все робив задля щастя своїх власних дітей, нічого для них не шкодував… І якщо тепер заради їхнього щастя я маю піти зі свого власного будинку, то піду, нехай залишаються щасливими, адже життя, як терниста дорога, в один день можна втратити все…»
Христина КОТОВИЧ
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – besplatka
