Зростаючи у дружній родині, де батьки люблять і поважають одне одного, Людмила і сама мріяла про таку ж сім’ю. Її мати все повторювала, що милішого краю, як їхнє село, немає, і що «Де народився, там і згодився». Тому Людмила і не збиралася нікуди їхати, але подруга Марійка трохи змінила її життєві плани.
– Людмило, подумай, ти тут пропадеш, зачахнеш. Ось я після школи в медичний поступатиму, лікарем стану. І ти гайда зі мною до міста. Бодай освіту матимеш, а в село завжди встигнеш повернутися. За матеріалами.
Ось так і поїхали подруги шукати кращої долі. Місто нагадувало дівчині мурашник – люди постійно кудись поспішали. Пригадалися слова мудрої бабусі: «В місті, як у тісті, а без грошей нема що їсти». Марії до медичного потрапити не вдалося, вирішила спробувати наступного року. А Людмила пішла на курси перукарів.
Людмилі з роботою пощастило зовсім несподівано. Після закінчення курсів вона прогулювалася центром міста і побачила вивіску з назвою салону. Дівчина набралася сміливості й увійшла.
– Раді вас бачити, – зустрів її адміністратор. – До якого майстра записані?
– Добридень. Я не до майстра. Я сама… майстер… І дуже хочу у вас працювати.
Адміністратор зробив великі очі:
– А ви домовлялися про зустріч, вас чекають, ви від кого?
– Я… ні від кого…
– Ну, добре, проведу вас до власниці салону. Господинею виявилася приємна жінка з красивими сірими очима.
– Взагалі вакансій у нас немає. Але скажу відверто, твоя сміливість мені до вподоби. Беру на випробувальний термін. А там побачимо.
Наступного дня дівчина вже працювала. Андрій був її першим клієнтом, який став не просто постійним відвідувачем салону, а й залицяльником. Їхні стосунки розвивалися стрімко, і Людмила не сумнівалася, що справа йде до весілля. Але чоловік на її почуття відповів зрадою. Мати тоді просила Людмилу повертатися в село, але дівчина вирішила залишитися.
Вочевидь, від самотності вирішила вступити на заочне відділення до педагогічного вузу. Минуло довгих три роки, поки оговталась і стала помічати навколо себе чоловіків. Одного разу до неї підійшов хлопець:
– Можна познайомитись з такою чарівною панянкою?
Борис вчився у цьому ж вузі, тільки на два курси був старшим і якраз писав дипломну роботу, а за якийсь час запропонував:
– Людо, виходь за мене заміж.
Наприкінці літа зіграли скромне весілля. І Людмилі здалося, що вона стала щасливою. Але…
– Напевне, нам не варто поспішати з дітьми, – через півроку заявив чоловік.
– Чому? – дивувалася дружина.
– Ми ще зовсім молоді. Може, за кордон поїдемо.
Їй зовсім не хотілося нікуди виїжджати. Так минуло ще два роки. Людмила пішла працювати до школи. Все просила чоловіка народити дитину, а він відтягував. Тепер вони часто сварилися. А Люду не покидали погані думки, що вона вже ніколи не стане матір’ю. Однієї суботи зібрала речі й поїхала до мами. Борис навіть не запитав, коли повернеться. Пригорнулася до матері і відразу зрозуміла, що більше ніколи не поїде з рідної хати. А ввечері захворіла корова і викликали ветеринара.
– В гості приїхала, Людмило, чи як? – дивився на неї Микола.
– Назовсім, у місті добре, а вдома найкраще, – впевнено відповіла.
Микола був вдівцем з двома дітлахами. Як казали про нього односельці: «Вдовець — дітям не отець, бо й сам круглий сирота». Чоловік після того вечора ледь не щодня заходив у гості. Казав – оглянути корову. Та зрозуміло було, що приходив до Людмили. Вона зовсім скоро оформила розлучення і переїхала до Миколи, якого щиро покохала. Тепер у них дружна сім’я і троє слухняних діток – двоє синів чоловіка і одна спільна донечка.
Рідна сторона таки подарувала Людмилі чоловіка і діток, а з ними і щастя…
Оксана ВОЛОШИНА.
Фото ілюстративне – ciudad.
