fbpx

Відразу по приїзду додому я змінила свою поведінку. Сини з невістками в той же день збіглися до мене, на подарунки і гроші чекали. Гостинці я їм віддала, а вони дивляться на мене здивовано, бо чекають на італійський черговий транш, вони вже навіть на ці гроші планів набудували. А я їх розчарувала, кажу: “Від сьогодні забудьте про мої гроші. Тепер я заробляю лише на себе, а ви йдіть на свій хліб”

– Від сьогодні забудьте про мої гроші. Не дам більше нікому жодного євро, – заявила я своїм дітям відразу по приїзду.

Вони спочатку думали, що я так жартую, бо роками жили за мої євро, а коли побачили, що все серйозно, то встали з-за столу і сказали, що в такому випадку нам нема про що й говорити.

Я – заробітчанка. В Італії уже 17 років. Спочатку я додому майже не приїжджала, але відколи отримала документи, щорічно беру відпустку і їду додому.

Але з часом я стала помічати, що вдома мені не раді. Якщо колись я рвалася додому, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідної хати, то зараз швидше навпаки, їду з неохотою, побоюючись, що ще цікавого придумають мої «золоті» невісточки.

Минулого року, одна навіть в гості не запросила за місяць, а інша, яка зараз живе в моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла, навіть їсти мені не давала, готувала окремо від мене. Перші кілька днів трималася, а потім – відверто показувала, що я їм заважаю.

І це при тому, що обоє живуть на мої гроші, які я справно висилаю синам. А вони ще й поділитися ніяк не можуть. Все звинувачують мене, що одному (чи другому) дала більше.

Старший син Василь лишився на газдівстві, привів невістку додому. А молодшому, Любомиру, я збудувала нову хату. Обоє ніби влаштовані, мають житло, і все, що треба, і все це завдяки мені.

Та ні, їм завжди ще щось потрібно, і цьому їхньому “треба” нема кінця-краю. То гроші на ремонт їм треба, то нову машину, то на відпочинок, то дітям на якісь потреби.

Синів я ростила сама, бо стала вдoвою дуже рано. Вони були чемними, мені у всьому допомагали. Я сподівалася, що на старість буду мати від них неабияку підтримку. Саме заради них я в Італію і подалася.

Залишила я їх молодими парубками, сама поїхала кращої долі шукати. І знайшла. Робота в Італії дала мені можливість і себе забезпечувати, і дітям допомагати.

Заробляла я по тисячі євро в місяць і це були для мене дуже великі гроші. З ними доволі швидко наші справи пішли вгору. Сини поступили на навчання в місцевий університет. Добрі, гарні та гожі – я своїми соколами неабияк пишалася. То й помітили їх дві «спритні» дівчини з нашого села.

Закрутили хлопцям голови, та й досі крутять. Пересвaрилися одна з одною, синів пересваpили, до мене постійно якісь претензії. Все їм не так. Таких невісток маю, що й ворогу не побажаю.

Спочатку я намагалася вгодити усім, мирила їх постійно. А потім втомилася від усього цього і перестала.

Та вони каву, шоколадки і макарони, які я присилала, порівну поділити не могли: мовляв, у одного одна дитина, а в другого дві, то йому більше треба.

Розповіла я цю історію жінці, яка їхала зі мною в автобусі в Україну. Вона засміялася:

– Не ви одна така. Ми своїм дітям потрібні лише доти, поки даватимемо їм гроші. Такі собі “італійські банкомати”. Але знайте, скільки б ми не давали, все одно не вгодимо.

У неї, виявляється, дуже подібна історія. Але Марія (так звали цю жінку), виявилася мудрішою і за 15 років роботи в Італії купила собі однокімнатну квартиру в обласному центрі. Коли повернеться на Україну, щоб мала де голову прихилити.

З дітьми, які звикли жити «самі», зжитися швидше всього не вдасться. От і їде Марія у відпустку, впорядковувати собі своє українське гніздечко.

А я ще й додому не доїхала, як у мене з’явилося бажання знову повернутися в Італію і працювати. Але тепер уже «для себе».

Тож по приїзду я відразу змінила свою поведінку. Сини з невістками в той же день збіглися до мене, на подарунки і гроші чекали. Гостинці я їм віддала, а вони дивляться на мене здивовано, бо чекають на італійський черговий транш, вони вже навіть на ці гроші планів набудували.

А я їх розчарувала, кажу: “Від сьогодні забудьте про мої гроші. Тепер я заробляю лише на себе, а ви йдіть на свій хліб”.

Така постановка питання не сподобалася ні синам, ні невісткам, без грошей, виявляється, я їм не дуже потрібна. Та змінювати свого рішення я не збираюся, я і так занадто довго була доброю до них.

Одумалася я завдяки випадковій розмові з такою ж заробітчанкою, у всіх нас одна біда – ми занадто багато дбаємо про своїх дітей, і занадто мало про себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page