– Це твоя справа, мамо, роби як знаєш, але я б його не прийняла назад, – каже мені моя донька Люба.
Мова йде про її батька, мого колишнього чоловіка, який залишив нас просто без засобів існування, коли йшов від нас до своєї нової пасії.
Донька наша якраз школу закінчувала. Ми збиралися на випускний. Я бачила, що чоловік не в настрої, але не могла зрозуміти, що сталося.
Я раділа, що донька наша такою красунею і розумницею виросла, і чоловік радів, що виросла, нарешті, бо тепер він без проблем міг піти з сім’ї.
Відразу на наступний день Олег сказав, що нам треба серйозно поговорити.
– Я йду від тебе. Донька вже доросла, так що тепер я вільний, – сказав Олег.
Мені перехопило дихання, серце у грудях то калатало, то зупинялося, на якусь мить мені здалося, що я втратила зв’язок з реальністю.
– Що ти таке кажеш? А як же я? Як наша Люба? – стала я плакати.
– Люба вже доросла, – сухо сказав чоловік. – Я Ларисі обіцяв, що піду з сім’ї, як донька виросте. Вона і так надто довго мене чекала.
З’ясувалося, що у мого чоловіка роман на стороні триває вже багато років, але він залишався в сім’ї заради дитини.
Мені, як жінці, теж дуже прикро було таке чути, адже чоловік прямо мені сказав, що жив зі мною лише через дитину.
Я тоді всі свої очі виплакала, і якби не донька, то я навіть не знаю, що б я робила.
Люба мене заспокоювала, що ми якось проживемо і без нього, от лише я не розуміла – як?
При розлученні чоловік забрав половину будинку, так що там стали жити чужі люди, яким він продав свою частку. Не знехтував Олег нічим, навіть посудом, коли йшов, то пакував у валізи і ложки і каструлі.
Я тоді наважилася в Грецію на заробітки їхати. В селі я була медсестрою, і всім людям допомагала, коли хто просив навіть вночі прибігти до якоїсь літньої людини чи до дитини – я ніколи не відмовляла.
І сусідка, яка вже була заробітчанкою, мені порадила теж їхати, сказала, що я з своїми навиками медсестри швидко знайду роботу.
Люба стала студенткою, житла як такого у нас не було, бо жити в одній хаті з чужими людьми, навіть якщо у нас два різні входи, було не зовсім приємно, тож я поїхала у Грецію заробляти на нове житло для себе і для доньки.
Не було мене вдома майже 20 років. За цей час я доньці квартиру купила. А собі будинок новий збудувала.
А ту частину я теж продала, щоб мені нічого не нагадувало про колишнього чоловіка і про те, як підло він зі мною вчинив.
Зараз мені 60 років. Я вже вирішила, що залишуся вдома, бо кращі роки свого життя я на чужині провела. Внуки виросли без мене. Таке враження, що життя пронеслося як мить.
Донька мене вже давно просила вдома залишатися, от я і прийняла це рішення. Та й грошенят я собі теж трохи підскладала, так що я точно не пропаду.
І тут в моє життя знову повертається Олег. Його дружини не стало, і її родичі показали йому на вихід. Спільних дітей у них не було, тож його нема кому прихистити.
– Я – твій чоловік, і у нас є спільна дочка, спільні онуки – нагадав мені Олег. – І будинок у тебе дуже великий, місця вистачить, – каже. – І в неділю у церкву приємніше з чоловіком піти, ніж самій, і біля хати чоловіча рука пригодиться.
Про церкву він згадав пізно, як і про внуків, яких він ніколи не бачив. Та я вирішила піти йому назустріч, і дала можливість кілька місяців пожити у мене, поки він собі щось не знайде.
– Я б його ніколи не прийняла. Навіщо ти це зробила? – питає мене донька.
– Щоб він зрозумів, що він втратив, – кажу. – А розбитої вази ніколи не склеїш.
А що б ви зробили на моєму місці? Як би повели себе в цій ситуації?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
