-Вiдпусти мене, я тут зaдихaюся. Я вже кілька років коxаю iншу жiнку. Спочатку історія Оленки нагадувала романтичну казку, а зараз вона просто не вірить у те, що каже її Віктор.
Вже 2 роки Олена живе і працює в Чехії. Не можна сказати, що щаслива, але нарешті знайшла спокій.
А вдома на неї чекають її діти, яких вона залишила з своєю старенькою мамою. Андрійко, йому зараз 13 і Сніжана, 10-ти річна дівчинка. Діти – це все для Оленки. Саме заради них вона і подалася на чужину. Щоб хоч у них було життя краще, ніж у неї.
Оленка росла в невеличкому селі без батька, тому завжди дівчинці усього бракувало. Вона завжди мріяла, що виросте – і у неї буде все.
Працювати почала рано, з 19-ти років, треба було допомогти мамі. Поїхала в обласний центр на роботу.
Коли вона зустріла кохання всього свого життя, їй було лише 20. Про такі романтичні історії пишуть лише в книжках. А це все відбулося з нею, якби тільки знати, чим усе це закінчиться.
На роботі, де працювала Оленка, дівчата компанією збиралися на море, і дівчину з собою кликали. Та довго відмовлялася, бо ж треба гроші заробляти, а не тратити. Та аргумент, що їй уже 20, а вона жодного разу не бачила моря, переміг.
За три дні до від’їзду, Оленка гуляла вечірнім пляжем одна, роздумуючи над життям. Задумавшись, дівчина зачепилася через перешкоду і впала. До неї відразу кинувся випадковий перехожий допомогти.
Це був місцевий хлопець. Молоді люди відразу познайомилися і той весь вечір провели разом. І так ще 2 дні вони не розлучалися.
Ці три особливі дні змінили її життя назавжди. Дівчина змушена була повертатися додому.
Пів року вони писали листи один одному. Дзвінки теж були, але рідко (мобільних телефонів тоді ще не було). Це був найромантичніший період в житті Оленки. Вона була найщасливішою, і водночас, найнeщaснішою: знайти своє кохання і не бути разом.
Щодня плакала, вірила і дуже багато молилася. І Бог почув її молитви.
Через пів року, 31 грудня, в її двері постукали. Дівчина відчинила, і очам не повірила: це був він, Віктор.
-Я приїхав до тебе назавжди. Не можу без тебе, – сказав Віктор. Це були саме ті слова, які Оленка найбільше мріяла почути.
Вони одружилися і були найщасливішими. 11 років Віктор був ідеальним чоловіком. Коли наpодився син, він готовий був носити Оленку на руках. А коли вона йому ще й донечку подарувала – почав будувати будинок. Це мав бути будинок їхніх мрій, в якому мало жити щастя. Та життя розпорядилося трохи інакше.
В той вечір Оленка прийшла дуже втомленою з роботи. А ще голова розривалася від думок, Віктор дуже хотів третьої дитини. А Оленка, не те, щоб не хотіла, просто вона лишень недавно вийшла на роботу, діти трохи підросли, не хотілося знову у всі ці «пеленки» влазити. Та й гроші були потрібні, бо будинок, який вони будували, вимагав багато коштів.
Віктор вже кілька днів ходив сам не свій. Оленка думала, що це через дитину. І ось Віктор наважився:
-Оленко, присядь. Нам треба поговорити.
Від його холодного тону в Оленки перехопило дух.
-Відпусти мене, я тут задихаюся. Я вже кілька років коxаю iншу жiнку.
Оленка відмовлялася вірити у те, що чула.
Та Віктор не жартував. На наступний день, 30 грудня (яка іронія долі), він зібрав свої речі в машину і поїхав, поїхав назавжди. Залишив її, своїх дітей і недобудований будинок.
Два тижні Оленка не вставала з ліжка, у неї була дуже висока температура. Крізь сон вона чула, як її діти говорили:
-Мамо, а куди поїхав тато? Як він міг нас залишити?
Оленка не знала, що відповісти дітям, тому мовчала. Отак казка її життя перетворилася в жaх.
Як жити далі. Для початку, треба було себе зібрати до купи. На це пішов майже рік.
А потім подзвонила подруга і запропонувала роботу в Чехії. Треба було погоджуватися, бо будинок недобудований, та й дітей треба ставити на ноги.
Спочатку було важко, не так робота, як розлука з дітьми. Та потім – звиклося. Дітки молодці, допомагають бабусі і вчаться добре, аби лиш мамі було легше.
А нещодавно вона зустріла Даніеля. У нього дуже подібна історія, дружина його залuшила, позбавивши спілкування з рідними дітьми. Схожі історії їх дуже зблизили, і хто знає, що з цього вийде.
Віктор подзвонив вперше за два роки.
-Оленко, я знаю що завинив перед тобою і перед нашими дітьми. У мене народився син, але він дуже xворий, і він ні в чому не вuнний. Мені дуже потрібне ваше прощення, а ще, якщо можеш, молися за нього.
Олеся Біла
