Ніч за вікном була густою, наче вишневий кисіль. Вона огортала невеликий будинок, проникаючи в кожну шпарину холодним подихом ранньої весни. Олена здригнулася уві сні. Їй снилося щось дивно знайоме — запах свіжоскошеної трави, сонце, що лоскоче щоки, і мамин сміх, легкий, як пух кульбаби. Але раптом сонце почало бліднути, а замість сміху пролунав важкий, гнітючий звук, від якого затремтіли шибки.
— Олено! Ти де там? Спиш, чи що? Чоловік повернувся, а в хаті хоч шаром покоти! Де вечеря, я питаю?
Голос Петра прорізав тишу, наче гостра коса. Олена розплющила очі. Серце калатало десь у самому горлі. Вона на мить забула, де знаходиться, і чому її тіло так нестерпно ниє, наче кожна кісточка налилася свинцем. Сон відлетів, залишивши по собі лише гіркий післясмак розчарування.
З кухні долинув дзвін розбитого посуду. Це не був просто звук — це був крик болю її серця. Ще одна тарілка зі старого сервізу, єдиного, що залишилося від батьківської хати, припинила своє існування.
— Вже йду, Петре… — тихо промовила вона, хоча знала, що він її не почує через свій галас.
Олена спробувала піднятися, але ноги не слухалися. Останній місяць вона працювала у дві зміни в ательє. Пальці були поколоті голками, спина не розгиналася, а очі постійно сльозилися від напруження. Вона шила весільні сукні — пишні, білі, сповнені сподівань на щастя. Кожен стібок був чиєюсь надією, яку вона старанно вплітала в мереживо, поки її власна надія танула, як весняний сніг під брудними чоботами.
Вона встромила ноги в капці й підійшла до дзеркала. У слабкому світлі нічника на неї дивилася жінка, якій ще не було й тридцяти, але в чиїх волошкових очах оселилася вічна втома. Колись Петро казав, що ці очі — як небо перед грозою, глибокі та магічні. Тепер вони нагадували вицвілий ситець.
— Пробачте мені, мамо, тату… — прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу.
На кухні знову щось гупнуло. Олена зібрала залишки сили волі в кулак, розправила плечі, намагаючись сховати свій страх глибше, і вийшла з кімнати.
На кухні панував хаос. Петро сидів за столом, спершись на нього важкими руками. Його погляд був каламутним, розсіяним. Від нього віяло тим специфічним, терпким запахом «веселощів», який Олена навчилася впізнавати за версту. Він не був злим за своєю природою, але коли «туга» знаходила на нього, він ставав некерованим, наче весняна повінь, що руйнує береги.
— О, з’явилася… — він спробував сфокусувати погляд на дружині. — Що ти на мене так дивишся? Наче я злочинець якийсь. Я працював! Я втомився! Маю я право відпочити з хлопцями?
— Маєш, Петре, маєш… — Олена почала мовчки збирати уламки тарілки з підлоги. Кожен рух завдавав болю. — Але ж можна було хоча б посуд не бити. Це ж пам’ять.
— Пам’ять… — Петро зневажливо пирхнув. — Тільки про минуле й думаєш. А про живого чоловіка — ніяк. Сіра миша, ось ти хто. Раніше хоч очі фарбувала, губи малювала… А тепер? Дивитися нема на що.
Олена мовчала. Вона знала: кожне слово зараз — це лише хмиз у вогонь. Вона поставила на плиту сковорідку з гречкою, яку приготувала ще ввечері, перед тим як упасти від утоми.
Петро колись був зовсім іншим. Вона пам’ятала його вісімнадцятирічним хлопчиною з кучерявим чубом і гітарою в руках. Він співав їй під вікном гуртожитку, приносив цілі оберемки польових квітів, які збирав десь за містом. Тоді він здавався їй казковим лицарем, який врятує її від самотності та деспотизму тітки, що виховувала її після загибелі батьків.
Тітка Варвара була жінкою суворою. Олена пам’ятала, як у дитинстві годинами чистила картоплю у величезному тазу, поки пальці не починали німіти. Тітка ніколи не хвалила, лише вимагала і дорікала за кожен зайвий шматок хліба. Тому, коли з’явився Петро зі своїми обіцянками та гарячим поглядом, Олена повірила йому миттєво. Вона втекла у ці стосунки, як у затишну гавань, не підозрюючи, що в цій гавані скоро почнеться шторм.
— Ось, їж, — вона поставила перед ним тарілку.
Петро раптом притих. Його рука, важка й шорстка, несподівано лагідно лягла на її зап’ястя.
— Оленко… Ну ти чого? Не гнівайся на мене. Я ж тебе люблю. Тільки ти мене розумієш.
Цей перепад настрою був найстрашнішим. У такі хвилини вона бачила того старого Петра, і її серце знову давало тріщину, дозволяючи надії просочитися всередину. Але запах… цей запах перекреслював усе. Вона обережно вивільнила руку.
— Тобі треба поспати, Петре. Завтра на роботу.
— Робота… — він знову спохмурнів. — Завжди ти про роботу. Нудна ти стала, Олено. Жодної радості з тобою.
Він почав їсти, а Олена повернулася в ліжко. Вона лежала під ковдрою, слухаючи, як на кухні стукає ложка об тарілку. Сльози самі собою котилися по щоках. Вона згадувала туш із золотистим написом і маленьким купідоном на кришці — свою першу справжню косметику, яку купила на першу зарплату. Тоді вона відчувала себе принцесою. Де тепер та принцеса? Вона залишилася десь у минулому, а замість неї тут лежить втомлена жінка, яка боїться власного чоловіка.
Ранок почався з густого туману. Олена встала ще до світанку. Петро міцно спав, розкинувшись на ліжку й важко дихаючи. Вона намагалася рухатися беззвучно, наче тінь. Швидко зібралася, випила порожнього чаю і вийшла з дому.
На вулиці було вогко. Весна ніяк не могла вступити у свої права — сніг ще лежав сірими кучугурами вздовж доріг, а вітер пробирав до самих кісток. Олена йшла до зупинки, відчуваючи дивну легкість у голові. Світ навколо почав трохи гойдатися, наче вона перебувала на палубі корабля.
— Нічого, — шепотіла вона собі під ніс, — зараз приїде автобус, я сяду, трохи відпочину…
Вона дійшла до зупинки й опустилася на лаву. Повіки стали нестерпно важкими. Олена лише на мить заплющила очі, щоб дати їм перепочинок.
Вона не почула, як під’їхав великий жовтий автобус. Не відчула, як він рушив далі. Сон, такий бажаний і такий небезпечний, накрив її темною хвилею. Вона почала завалюватися набік і раптом відчула різкий удар. Біль спалахнув і згас у темряві.
…Коли Олена знову змогла відкрити очі, перше, що вона побачила — це сліпучо-біла стеля. В носі залоскотав запах антисептиків та хвої.
— О, отямилася наша спляча красуня, — почула вона м’який, глибокий голос.
Поруч із ліжком стояв лікарі — чоловік поважного віку з добрими зморшками навколо очей.
— Де я? Що сталося? — Олена спробувала піднятися, але голова відразу відгукнулася нудотою.
— Ви в лікарні, голубонько. Знепритомніли просто на зупинці. Люди викликали швидку. У вас виснаження, дитинко. Таке враження, що ви місяць не спали і працювали за десятьох.
— Мені треба на роботу… Замовлення… — прошепотіла Олена, намагаючись згадати, яку сукню вона мала закінчити сьогодні.
— Яка робота? — лікар суворо насупив брови. — Ваша єдина робота на найближчий тиждень — дивитися в стелю, їсти кашу і спати. Ви були за крок від того, щоб ваше серце просто сказало «досить». Вам треба навчитися берегти себе, бо іншого життя у вас не буде.
Лікар пішов, залишивши Олену наодинці з її думками. Вона дивилася у вікно на гілки берези, що гойдалися на вітрі, і раптом відчула… полегшення. Тут її ніхто не смикав, не дорікав вечерями, не розбивав посуд. Тут була тиша.
— Привіт! — пролунав дзвінкий голос із сусіднього ліжка.
Олена повернула голову. На сусідньому ліжку сиділа яскрава брюнетка в шовковому спортивному костюмі. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу, попри те, що її нога була в гіпсі.
— Я Марія, — посміхнулася дівчина. — А ти, мабуть, та сама «стахановка», яку привезли вранці? Лікарі тільки про тебе й гомоніли.
— Я Олена… — ніяково відповіла вона.
— Приємно познайомитися, Олено. Ти не переживай, тут непогано. Годують, щоправда, так собі, але мій Андрій мені щодня ресторани сюди тягає. Хочеш фруктів? У мене вже склад можна відкривати.
Марія була наче промінь сонця. Вона розповідала про своє життя легко й весело. Виявилося, що вона впала під час прогулянки з великим псом — той побачив білку і смикнув так, що господиня не втрималася.
— Мій Андрій так перелякався! — сміялася Марія. — Одразу найкращу палату, найкращих лікарів. Він у мене такий… іноді аж занадто турботливий. Навіть собаку записав до психолога, бо той тепер теж переживає, що маму впустив.
Олена слухала її і відчувала, як усередині щось стискається. Вона ніколи не знала такої турботи. В її світі чоловік приходив додому і вимагав, а не давав.
Невдовзі двері палати відчинилися, і увійшов високий, широкоплечий чоловік у дорогому пальті. У руках він тримав величезний букет білих троянд і паперовий пакет, з якого пахло свіжою випічкою та кавою.
— Марічко, сонечко моє, ти як? — він підійшов до дружини, і Олена побачила, як змінилося його обличчя — у ньому було стільки ніжності та тривоги, що здавалося, він зараз сам готовий лягти замість неї.
— Андрію, ну не треба так на мене дивитися, я ж не вмираю! — Марія грайливо відбивалася від його обіймів, але очі її сяяли.
Вони розмовляли, жартували, ділилися новинами, а Олена відвернулася до стіни. Вона не заздрила Марії злісною заздрістю. Вона просто вперше в житті побачила наочно, що життя може бути іншим. Що жінка може бути «сонечком», а не «сірою мишею». Що чоловік може бути опорою, а не тягарем.
Тієї ночі в лікарні Олена довго не могла заснути. Вона прийняла рішення. Перше самостійне і по-справжньому доросле рішення у своєму житті.
Лікарняні будні зазвичай тягнуться повільно, наче густий мед, але для Олени цей час став періодом несподіваного внутрішнього переродження. Коли тіло було змушене відпочивати, розум почав працювати з подвоєною силою. Вона годинами дивилася у вікно, де весняний дощ змивав залишки сірого снігу, і відчувала, як так само змивається її старе життя.
Марія, її сусідка по палаті, виявилася надзвичайно чуйною. Вона швидко помітила, що Олена нікому не телефонує і до неї ніхто не приходить.
— Оленко, — тихо покликала Марія одного вечора, коли в коридорах лікарні вже запанувала сутінкова тиша. — Ти вибач, що лізу не в свою справу… Але чому ти така сумна? Ти наче пташка, яка забула, що має крила.
Олена зітхнула. Їй вперше захотілося виговоритися. Не сусідкам біля під’їзду, які лише шукають привід для пліток, а цій незнайомій дівчині, яка випромінювала щире світло.
— Знаєш, Марічко… — почала вона, розгладжуючи край лікарняної ковдри. — Я просто втомилася бути сильною. Усе моє життя — це наче нескінченний марафон, де я маю встигнути все, а для себе не залишаю нічого. Мій Петро… він не погана людина. Колись він був найкращим. Співав мені, квіти дарував. Але потім щось зламалося. Тепер він шукає розради в чарці, а весь свій біль і розчарування виливає на мене.
Марія уважно слухала, не перебиваючи.
— Він називає мене «сірою мишею», — продовжувала Олена, і її голос ледь затремтів. — І я почала в це вірити. Почала думати, що справді нічого більшого не варта. Що мій обов’язок — терпіти, тягнути все на собі, поки не впаду. І ось… я впала.
— Олено, — Марія взяла її за руку. Її долоня була теплою і м’якою. — Слухай мене уважно. Ти — не миша. Ти — неймовірна жінка. Ти подивися на свої руки: вони ж золоті! Ти створюєш красу для інших, а про власну красу забула. Хіба це справедливо? Життя одне, і воно занадто коротке, щоб витрачати його на того, хто не цінує твій світ.
Ці слова боляче кольнули Олену, але водночас принесли дивне заспокоєння. Весь наступний тиждень вони розмовляли. Марія розповідала про подорожі, про те, як Андрій підтримує її в кожному починанні, як вони разом будують плани. Олена слухала це як казку, але казку, яка ставала дедалі реальнішою.
День виписки був сонячним. Повітря вже пахло весною — тією особливою сумішшю вологої землі та перших бруньок. Олена стояла біля воріт лікарні, тримаючи в руках невеликий пакет зі своїми речами. Їй було страшно повертатися, але вона знала, що цей крок необхідний.
Коли вона відчинила двері квартири, її зустрів важкий, застояний запах. На кухні панував безлад: немитий посуд, порожні пляшки на столі, залишки тієї самої гречки, яка вже встигла підсохнути. Петро спав у кімнаті, навіть не роззувшись.
Олена не почала прибирати. Вона просто сіла на стілець і почала чекати.
Через годину Петро поворухнувся і вийшов на кухню. Побачивши дружину, він спочатку здивувався, а потім на його обличчі з’явилася звична гримаса невдоволення.
— О, повернулася! Де ти була стільки часу? Телефон вимкнений, у хаті їсти нічого. Ти взагалі про чоловіка думаєш?
Олена підвела на нього погляд. Вона не відчувала гніву, лише глибоку, всеохопну порожнечу.
— Я була в лікарні, Петре. Я ледь не померла від виснаження. Але тобі це, мабуть, байдуже.
— Та що ти починаєш… «ледь не померла». Всі ми втомлюємося. Давай, приготуй щось гаряче, бо в мене голова розколюється.
— Ні, — тихо, але твердо сказала Олена.
— Що «ні»? — Петро зупинився на півдорозі до холодильника.
— Я нічого не буду готувати. Більше ніколи. Я хочу, щоб ти пішов, Петре. Забирай свої речі й повертайся до мами. Нам більше немає про що говорити.
Петро розреготався — грубо й нещиро. — Ти що, перегрілася там у лікарні? Це мій дім! Куди я піду? Ти без мене пропадеш через місяць. Хто тебе захистить? Кому ти потрібна, сіра миша?
— Ця квартира дісталася мені від батьків, — Олена підвелася. Вона відчувала, як усередині неї прокидається сила, про яку вона й не підозрювала. — Ти тут не прописаний. Я довго терпіла, я намагалася врятувати те, чого вже давно немає. Але сьогодні я обираю себе. Йди геть.
Петро почав закипати. Його обличчя почервоніло, він зробив крок до неї, і Олена мимоволі стиснула кулаки. Але в цей момент у двері наполегливо постукали.
На порозі стояв Василь Степанович — сусід і давній друг Олениного батька. Це був міцний чоловік з густими сивими бровами та поглядом, який бачив життя у всіх його проявах.
— Що тут за галас, Оленко? — запитав він, спокійно переступаючи поріг. Його присутність відразу змінила атмосферу в кімнаті. Петро миттєво знітився.
— Василь Степановичу… я просто прошу Петра піти, — голос Олени знову став рівним.
Сусід подивився на Петра, який намагався виглядати зухвало, але ховав очі.
— Чув, хлопче? Господиня просить на вихід. Я думаю, не варто чекати, поки я викличу поліцію чи допоможу тобі зібратися власноруч. Ти ж знаєш, я чоловік старої закалки, зайвих слів не люблю.
— Та забирайте її! — крикнув Петро, хапаючи з вішалки свою куртку. — Подивимося, як вона заспіває, коли гроші закінчаться!
Він почав гарячково кидати свої речі в сумку. Олена мовчки спостерігала за цим. Кожна річ, яку він забирав, здавалася їй каменем, що знімається з її душі. Коли двері за Петром нарешті зачинилися, вона опустилася на стілець і закрила обличчя руками.
— Ну-ну, доню, не плач, — Василь Степанович поклав свою важку руку їй на плече. — Це правильно. Давно треба було це зробити. Батько твій, якби бачив, як ти мучишся, серце б собі розірвав.
— Дякую вам, дядю Васю. Я б сама не впоралася.
— Впоралася б, ти в нас сильна. Але підтримка нікому не завадить. Зараз ми ось що зробимо: я подзвоню знайомому майстру, він замки поміняє. Щоб ти спала спокійно. А ти йди, вмийся, випий чаю. Життя тільки починається, повір старому.
Майстер приїхав швидко. Поки він працював, Василь Степанович сидів на кухні й розповідав історії з минулого, намагаючись відволікти Олену. Коли нові ключі, блискучі й холодні, лягли їй у долоню, вона вперше за довгий час відчула себе в безпеці.
— Ти ось що, Оленко, — сказав Василь Степанович на прощання. — Тобі б поїхати кудись. Хоча б на кілька днів. Змінити обстановку, подихати іншим повітрям. Гроші в тебе є? Якщо треба — кажи, не соромся.
— Є трішки, я відкладала… — Олена всміхнулася. — Дякую вам за все.
Наступного ранку Олена, сама не знаючи чому, пішла до центру. Ноги самі привели її до туристичної агенції. Вона зупинилася перед вітриною, де красувалися плакати з екзотичними пляжами та затишними гірськими готелями.
— Бажаю подорожувати? — почула вона знайомий голос.
Це була Марія. Вона виглядала ще краще, ніж у лікарні, у світлому плащі та зі стильною сумочкою. Поруч із нею стояв Андрій, який ніжно тримав її під руку.
— Марічко! Яка зустріч! — Олена щиро зраділа.
— Оленко! Як ти? Бачу, ти вже на ногах. Оце правильно, що сюди прийшла. Андрію, познайомся, це та сама Олена, про яку я тобі стільки розповідала.
Андрій привітно кивнув: — Дуже приємно. Марія казала, що ви неймовірна майстриня.
— Ми якраз оформляємо путівку в один чудовий санаторій у лісі, — Марія затягнула Олену всередину агенції. — Там неймовірне повітря, джерельна вода і повний спокій. Поїхали з нами! Нам якраз не вистачало компанії для прогулянок.
— Ой, ні, що ви… я не можу… це, мабуть, дуже дорого, — почала відмовлятися Олена, червоніючи.
— Оленко, слухай сюди, — Марія стала серйозною. — Андрій отримав велику премію за останній проект. Ми вирішили, що хочемо зробити щось добре. Це наш подарунок тобі за те, що ти така чудова людина. Не смій відмовлятися! Це не обговорюється.
— Але я не можу приймати такі дорогі подарунки від майже незнайомих людей!
— А ми вже не незнайомі, — посміхнувся Андрій. — Ми — друзі за обставинами. Іноді доля підкидає нам шанси, і гріх ними не скористатися.
Олена відчула, як сльози знову підступають до очей, але цього разу це були сльози вдячності. Вона кивнула.
Через день великий комфортабельний автомобіль Андрія вже мчав їх геть від шуму та пилу. Олена сиділа на задньому сидінні, дивлячись, як змінюються пейзажі. Міські забудови поступилися місцем розлогим полям, які вже почали вкриватися ніжною зеленню, а потім дорога пірнула в густий сосновий бір.
Повітря ставало дедалі чистішим, наповнюючись ароматом хвої та вологого моху. Олена відчувала, як з кожним кілометром важкість у грудях стає меншою.
— Тут неймовірно… — прошепотіла вона.
— Почекай, поки побачиш сам санаторій, — обернулася до неї Марія. — Це наче замок у лісі. Там навіть мобільний зв’язок погано ловить, що я вважаю найбільшим плюсом.
Санаторій і справді вражав. Дерев’яні корпуси з великими вікнами ідеально вписувалися в ландшафт. Поруч дзюрчав невеликий струмок, а сосни були такими високими, що здавалося, вони підпирають саме небо.
Їх поселили в затишні номери. Олена вперше в житті опинилася в таких умовах: білосніжна білизна, м’які рушники, вид на ліс і абсолютна тиша, яку порушував лише спів пташок.
— Так, подруго, — заявила Марія ввечері першого дня. — Завтра в нас за планом СПА, масажі та… шопінг! Тут у головному корпусі є чудовий бутік з авторським одягом. Тобі треба щось особливе для вечері в ресторані.
— Марічко, мені й моєї сукні вистачить…
— Ніяких «вистачить»! Ми починаємо нове життя.
Наступного дня, після розслаблюючих процедур, вони зайшли до магазину. Олена спочатку соромилася навіть торкатися речей, але Марія спритно вибирала моделі.
— Ось це! Міряй негайно! — вона простягнула Олені сукню кольору глибокого індиго, майже таку ж, як колір її очей.
Коли Олена вийшла з примірочної, Марія аж сплеснула в долоні. Сукня ідеально підкреслювала струнку фігуру, яку Олена роками ховала під безформними светрами. Тканина м’яко спадала до колін, а невеликий виріз відкривав витончену лінію шиї.
— Я ж казала! — вигукнула Марія. — Оленко, ти красуня. Подивися в дзеркало!
Олена подивилася. На неї дивилася жінка з сяючою шкірою, живими очима і неймовірною внутрішньою силою. Вона купила цю сукню на власні заощадження, і це відчувалося як інвестиція в саму себе.
Вечеря в ресторані санаторію була вишуканою. Грала легка інструментальна музика, горіли свічки. Андрій та Марія про щось жваво розмовляли, а Олена насолоджувалася спокоєм.
Раптом до їхнього столика підійшов чоловік. Олена здригнулася: він був як дві краплі води схожий на Андрія, але в його погляді було щось інше — якась м’яка замисленість і тепло.
— О, братику! Ти все-таки вирвався! — Андрій підскочив і міцно обійняв прибулого.
— Не міг залишити вас тут самих нудьгувати, — розсміявся чоловік.
— Оленко, познайомся, — сказав Андрій. — Це мій брат-близнюк, Іван. Він архітектор і вічний мандрівник. Іване, це Олена, наша чудова подруга.
Іван обережно взяв руку Олени й ледь торкнувся її пальців своїми. — Дуже приємно, Олено. Андрій казав, що ви майстриня, але він не казав, що ви… сама як витвір мистецтва.
Олена почервоніла, але цього разу це було приємне хвилювання.
— Вибачте, що розбудив вас так рано вчора дзвінком, — продовжив Іван, сідаючи поруч. — Я просто не міг дочекатися, щоб побачити цей ліс.
— Ви мене не розбудили, — всміхнулася Олена. — Я тепер навчилася цінувати кожну мить ранку.
Вечір минув у розмовах. Виявилося, що Іван теж пережив непростий період у житті — втрату близької людини і творчу кризу. Вони говорили про архітектуру, про красу ліній у природі та про те, як важливо вчасно зупинитися, щоб почути власне серце.
Коли вони вийшли з ресторану, ніч була теплою і зоряною.
— Прогуляємося до озера? — запитав Іван, дивлячись на Олену.
— Із задоволенням, — відповіла вона.
Вони йшли стежкою, освітленою лише місячним сяйвом. Поруч з Іваном Олена відчувала дивну легкість. Їй не треба було нічого доводити, не треба було бути «сірою мишею» чи «залізною леді». Вона просто була Оленою.
— Знаєте, Іване… — сказала вона, зупинившись біля води. — Ще тиждень тому я думала, що моє життя скінчилося. А сьогодні я відчуваю, що воно тільки починається.
— Життя не закінчується, поки ми здатні бачити красу, — тихо відповів Іван. — А ви — це найкрасивіше, що я бачив за довгий час.
Він не намагався її поцілувати чи прискорити події. Він просто стояв поруч, оберігаючи її спокій. І в цій лісовій тиші Олена нарешті зрозуміла: вона вдома. Не в квартирі з новими замками, а в самій собі.
Перший ранок у санаторії, який Олена провела не в ліжку, а на ногах, видався дивовижно прозорим. Сонячні промені пробивалися крізь густі крони сосен, малюючи на підлозі її номера химерні золотисті візерунки. Вона прокинулася не від різкого звуку чи тривожного очікування, а від тиші. Тієї глибокої, благословенної тиші, яка буває лише далеко від міського гамору.
Вона підійшла до вікна, відчинила його і вдихнула на повні груди. Повітря було настільки свіжим, що спочатку навіть трохи запаморочилося в голові. Це був запах вологої хвої, пролісків, що вже почали прокльовуватися крізь торішнє листя, і далекої річки.
— Сьогодні — інший день, — прошепотіла вона собі, і вперше ці слова не були спробою заспокоїти розбите серце. Вони були констатацією факту.
Олена одягла свій новий спортивний костюм — м’який, кольору топленого молока. Він був такий приємний до тіла, що вона мимоволі всміхнулася. Раніше вона вважала такий одяг недозволеною розкішшю, чимось, що «не для неї». Тепер же вона відчувала, що це — просто норма. Маленька цеглинка в фундаменті її нової гідності.
У їдальні, яка більше нагадувала світлу залу старовинного маєтку, її вже чекала компанія.
— Дивіться, хто до нас приєднався! — весело вигукнула Марія, махаючи рукою. — Оленко, ти виглядаєш так, ніби тебе щойно поцілувало сонце.
Андрій та Іван підвелися, вітаючи її. Іван знову дивився на неї тим своїм особливим поглядом — уважним і водночас неймовірно лагідним.
— Доброго ранку, Олено, — сказав він, відсуваючи для неї стілець. — Ми тут якраз обговорювали план на сьогодні. Є ідея поїхати до старого млина, що за кілька кілометрів звідси. Кажуть, там неймовірна енергетика.
— Я з радістю, — відповіла Олена, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу.
Дорога до млина пролягала через лісові стежки, де під ногами пружинив мох, а над головами перегукувалися птахи. Андрій та Марія йшли попереду, постійно про щось сперечаючись і сміючись. Олена та Іван трохи відстали.
— Ви знаєте, Олено, — почав Іван, — я архітектор не тому, що люблю цеглу чи бетон. Я люблю історії. Кожна будівля — це застигла мить чийогось життя. Хтось у ній кохав, хтось чекав, хтось будував плани.
— А я люблю тканини, — несподівано для самої себе зізналася Олена. — Тканина — це як полотно для художника. З неї можна створити захист, можна створити свято. Коли я шию, я відчуваю, як кожен стібок з’єднує не просто клаптики матерії, а надії людини, яка це носитиме.
Іван зупинився і подивився на неї з неприхованим захватом. — Ви — справжня мисткиня. Це рідкісний дар — відчувати душу речей. Більшість людей бачать лише оболонку.
Вони дійшли до млина. Це була стара дерев’яна споруда на березі швидкого потічка. Вода з шумом падала на велике колесо, яке, попри поважний вік, продовжувало свій неквапливий рух.
— Знаєте, на що це схоже? — Іван підійшов ближче до води. — Це як людська доля. Обставини — це потік води. Вони можуть бути бурхливими, можуть бути холодними. Але якщо в людини є внутрішня вісь, як у цього колеса, вона продовжуватиме рухатися і створювати щось корисне. Навіть якщо її трохи побило часом.
— Головне, щоб вісь не зламалася, — тихо додала Олена.
— Вона не зламається, якщо про неї дбати, — Іван на мить торкнувся її плеча. — Ви свою вісь зараз відновлюєте. І я бачу, як вона стає дедалі міцнішою.
По обіді, коли вони повернулися до санаторію, Олена вирішила трохи побути наодинці. Вона сіла в альтанці в глибині парку, взяла блокнот і олівець. Вона не малювала з часів навчання в училищі, але зараз рука сама почала виводити лінії. Це був ескіз сукні — не тієї пишної весільної броні, яку вона шила в ательє, а легкої, наче подих вітру, з витонченою вишивкою, що нагадувала коріння дерев.
Раптом її телефон завібрував. Це був Петро. Серце звично стиснулося, але Олена глибоко вдихнула і відповіла.
— Алло?
— Олено… — голос Петра був тихим, якимось надтріснутим. В ньому не було звичної агресії, лише якась розгублена слабкість. — Ти де? Я прийшов… а замки інші. Навіщо ти так, Оленко? Я ж… я ж не хотів тебе образити. Ти ж знаєш, це просто «втома» така навалилася. Давай поговоримо. Я виправлюся. Я вже два дні нічого… не вживав.
Олена слухала його, і всередині неї не було ні гніву, ні бажання повернутися. Був лише жаль. Жаль до людини, яка так і не зрозуміла, що любов — це не обіцянки «виправитися» після того, як усе зруйновано.
— Петре, — сказала вона спокійно. — Я рада, що ти вирішив взяти себе в руки. Чесно. Але я зробила це не для того, щоб тебе покарати. Я зробила це для того, щоб врятувати себе. Нам більше немає про що говорити. У кожного з нас тепер своя дорога. Будь ласка, не шукай мене більше.
— Олено, ти не можеш так просто… — почав він, але вона обережно натиснула «відбій».
Вона вимкнула телефон і поклала його в сумочку. Повітря навколо не стало холоднішим. Сонце продовжувало світити. Виявилося, що світ не руйнується, коли ти кажеш «ні» тому, що тебе руйнує.
Увечері Іван запросив її на невеликий концерт класичної музики, який влаштували у фоє санаторію. Грало струнне тріо. Скрипки плакали і сміялися, розповідаючи про те, що неможливо передати словами.
Олена сиділа поруч з Іваном, відчуваючи його присутність кожною клітинкою. Вони не розмовляли, але ця тиша між ними була наповненою. Це була тиша порозуміння.
— Коли я слухаю таку музику, — пошепки сказав Іван, коли музиканти зробили паузу, — я думаю про те, що життя — це теж композиція. Бувають мінорні періоди, бувають дисонанси. Але в кінці все має прийти до гармонії.
— А що, якщо гармонія — це не фінал, а процес? — запитала Олена.
— Тоді ми зараз у самому центрі неймовірно красивого процесу, — Іван усміхнувся, і в темряві залу його очі здалися Олені двома теплими вогниками.
Він розповів їй про свою останню роботу — реставрацію старої садиби, яку всі вважали безнадійною. Він не просто перекладав цеглу, він шукав оригінальні креслення, намагався зрозуміти задум автора.
— Це як лікувати людину, — пояснював він. — Треба знайти те здорове ядро, яке було закладено на самому початку, і прибрати все те нашарування бруду та часу, що заважає йому дихати.
Олена слухала його і думала про свою роботу. Про те, як вона хоче створити щось своє. Не за чужими лекалами, а за покликом серця.
Коли концерт закінчився, вони вийшли на терасу. Весняна ніч була прохолодною, і Іван накинув на плечі Олени свій піджак. Він ще зберігав тепло його тіла і тонкий аромат дорогого парфуму з нотками кедра та тютюну.
— Олено, я хотів запитати… — він завагався. — Я знаю, що ви зараз переживаєте непростий час. І я не хочу бути черговим «тягарем» чи «обставиною». Але я був би щасливий, якби ми продовжили наше спілкування і після того, як повернемося до міста.
Олена подивилася на зорі. Вони здавалися такими низькими, наче їх можна було торкнутися рукою.
— Я теж цього хочу, Іване. Тільки… я ще не зовсім знаю, хто я така без свого минулого. Мені треба час, щоб познайомитися з собою новою.
— Я з радістю почекаю, — відповів він. — Більше того, мені було б надзвичайно цікаво брати участь у цьому знайомстві. Ви дивовижна жінка, Олено. Ви навіть не уявляєте, скільки сили у вашій ніжності.
Вони довго стояли на терасі, дивлячись на темний ліс. Це була перша ніч у житті Олени, коли вона не боялася завтрашнього дня. Вона знала, що завтра буде сніданок з друзями, будуть ескізи в блокноті, будуть прогулянки. А головне — буде вона сама.
Відпустка добігла кінця. Повернення до міста вже не здавалося Олені поверненням у клітку. Це був вихід на нову арену.
Андрій та Марія підвезли її до самого під’їзду. — Пам’ятай, що ми завжди на зв’язку, — Марія міцно обійняла її. — І не смій знову закриватися в собі!
Іван допоміг їй донести речі до дверей. — Я зателефоную завтра? — запитав він.
— Обов’язково, — всміхнулася Олена.
Вона увійшла в квартиру. Тут було чисто — Василь Степанович, як і обіцяв, наглядав за порядком. На столі стояла невелика ваза з гілочками верби. Олена провела рукою по поверхні столу. Тут більше не пахло «втомою» Петра. Тут пахло її свободою.
Першим ділом вона пішла до ательє. Але не для того, щоб працювати в другу зміну. Вона написала заяву на звільнення.
— Ви з глузду з’їхали, Олено! — вигукнула директорка. — Ви ж наша найкраща майстриня! Хто дошиватиме замовлення?
— Я більше не шию замовлення, — спокійно відповіла Олена. — Я починаю свою справу.
Вона вирішила відкрити невелику майстерню з реставрації та створення авторського одягу. Грошей було небагато, але в неї був план. Вона знала, що в старому кварталі міста здається невеличке напівпідвальне приміщення з великим вікном. Воно було занедбаним, але в ньому було те, що Іван називав «душею».
Весь наступний тиждень минув у клопотах. Олена оформляла документи, домовлялася про оренду. Василь Степанович допоміг їй з косметичним ремонтом.
— От бачиш, доню, — казав він, білячи стелю. — Очі бояться, а руки роблять. Ти тільки не зупиняйся.
Іван теж не залишився осторонь. Він прийшов до її майбутньої майстерні з рулеткою та блокнотом. — Тут чудове освітлення, — виніс він вердикт. — Якщо ми поставимо дзеркала ось так, простір візуально розшириться. А робочий стіл краще розмістити біля вікна, щоб ви бачили світ, коли творите.
Він намалював для неї проект інтер’єру — простий, лаконічний, але неймовірно затишний.
— Скільки я вам винна за проект? — пожартувала Олена.
— Одну чашку кави з корицею, — серйозно відповів він. — І обіцянку, що перша сукня, яку ви тут створите, буде сукнею вашої мрії.
Ремонт у маленькому приміщенні на околиці старого кварталу став для Олени справжньою терапією. Щоранку вона приходила сюди, відчиняла важкі двері й впускала всередину сонячне світло. Раніше це місце було занедбаним складом, але тепер, завдяки порадам Івана та допомозі Василя Степановича, воно перетворювалося на справжню світлицю.
Стіни пофарбували у колір вершкового морозива, що робило простір візуально більшим і чистішим. Іван наполіг на тому, щоб залишити одну стіну цегляною, лише покривши її захисним лаком.
«Це як історія, Олено, — казав він. — Не треба її повністю зафарбовувати. Нехай старі шрами будівлі стануть її окрасою».
У кутку біля вікна стояв великий дерев’яний стіл — подарунок Івана. Він сам його сконструював, зробивши стільницю ідеально гладкою, щоб шовк і атлас не чіплялися за дерево. Поруч вишикувалися манекени, які Олена придбала на свої заощадження. Вона більше не рахувала кожну копійку з жахом — вона інвестувала у свою мрію.
Першою клієнткою, звісно ж, стала Марія. Вона з’явилася на порозі з оберемком півоній і задерикуватою посмішкою. — Так, подруго! Мені потрібна сукня для благодійного вечора. Але така, щоб усі забули, як дихати!
Олена взяла сантиметрову стрічку. Вперше вона не просто виконувала замовлення, а створювала образ. Вона вибрала для Марії тканину кольору молодого вина — глибоку, насичену, яка ідеально підкреслювала темне волосся подруги.
Робота кипіла. Вечорами, коли сонце сідало за дахи будинків, Олена залишалася в майстерні, насолоджуючись тихим дзижчанням своєї машинки. Це був звук її свободи.
Невдовзі про майстерню почали гомоніти. Жінки передавали контакти Олени одна одній, розповідаючи про майстриню, яка має «чарівні руки» і бачить душу кожної тканини. Олена почала брати за свою роботу справедливу винагороду — не надмірну, але таку, що дозволяла їй не лише оплачувати оренду, а й купувати кращі матеріали та навіть найняти собі помічницю, молоду талановиту дівчину з художньої школи.
Минуло кілька місяців. Олена вже майже забула про страх, який супроводжував її роками. Але одного дощового вівторка двері майстерні прочинилися, і на порозі з’явився Петро.
Він виглядав інакше. Одягнений у чисту куртку, з поголеним обличчям, але в його очах все ще жевріла та сама розгубленість. Він довго мовчав, розглядаючи вишукані сукні на манекенах.
— Гарно тут у тебе, — нарешті вимовив він. Його голос більше не намагався домінувати. — Мама казала, що ти тепер велика людина.
— Я просто живу, Петре, — спокійно відповіла Олена, не відкладаючи ескіз. — Чого ти прийшов?
— Хотів попросити пробачення. По-справжньому. Я… я пішов на групу підтримки. Тієї «туги» тепер менше, але порожнечі стало більше. Хотів запитати, чи є шанс… хоча б просто іноді заходити?
Олена підвела погляд. Вона побачила перед собою людину зі свого минулого, яка була йому частиною, але більше не була його господарем. Вона відчула вдячність за ті уроки, які він їй дав — уроки витривалості та самопізнання.
— Петре, я щиро рада, що ти шукаєш світло. Це найважливіший крок. Але ми більше не маємо спільної дороги. Моє життя тепер — це не те, що можна «іноді відвідувати». Це зовсім інший світ. Я бажаю тобі знайти свою власну гармонію, але вже без мене.
Петро кивнув. Здавалося, він очікував цієї відповіді. Він розвернувся і вийшов, залишивши по собі лише легкий запах дощу. Олена зачинила за ним двері й відчула, як останній вузол, що тримав її серце, остаточно розв’язався.
Головною подією року став показ колекції Олени, який вона назвала «Волошкове небо». Це була присвята її батькам, її дитинству та тій силі, що народжується з тендітності.
Зал був заповнений людьми. Тут були і Василь Степанович у своєму найкращому костюмі, і Андрій з Марією, і, звісно, Іван. Він допоміг спроектувати подіум, зробивши його таким, що здавалося, моделі йдуть по хмарах.
Коли вийшла остання модель у сукні, що нагадувала пелюстки польових квітів, зал вибухнув аплодисментами. Олена вийшла на поклон — скромна, у своїй темно-синій сукні, яку вона купила тоді в санаторії. Вона більше не була «сірою мишею». Вона була жінкою, яка створила себе сама.
Після показу, коли гості почали розходитися, Іван підійшов до неї з великим букетом білих лілій.
— Ти була неймовірною, — прошепотів він. — Але я знав це з першої хвилини, коли побачив тебе в лікарні.
Минуло ще пів року. Іван та Олена вирішили побудувати власний дім. Не в гамірному місті, а поблизу того самого лісу, де вони познайомилися. Це був проект життя Івана: будинок з великими скляними стінами, щоб ліс став частиною інтер’єру.
В одній з кімнат Олена облаштувала свою нову студію. Тепер вона не шила на замовлення заради виживання. Вона створювала колекції, які продавалися в найкращих салонах країни. Вона стала меценатом для молодих дівчат-сиріт, допомагаючи їм здобути освіту швачки чи дизайнера, щоб вони ніколи не почувалися беззахисними.
Вечір був тихим і теплим. Олена та Іван сиділи на терасі свого нового будинку. На столі стояли чашки з трав’яним чаєм, пахло лавандою та свіжою деревиною.
— Знаєш, — почала Олена, кладучи голову на плече Івана. — Я іноді згадую ту жінку на зупинці, яка впала від утоми. Мені хочеться повернутися назад і сказати їй, що все буде добре. Що треба просто трохи почекати й повірити в себе.
— Вона й так це знала, — Іван взяв її руку і переплів свої пальці з її. — Твоя душа завжди це знала. Просто їй потрібен був час, щоб прокинутися.
Він дістав з кишені маленьку коробочку. У світлі місяця блиснула тонка золота каблучка з невеликим каменем, що нагадував краплю чистої роси.
— Олено, я не хочу обіцяти тобі, що в нас ніколи не буде дощу. Але я обіцяю, що ми завжди будемо мати парасольку на двох. Ти станеш моєю дружиною?
Олена відчула, як серце наповнюється таким спокоєм, якого вона не знала ніколи. Це не була бурхлива пристрасть підлітків. Це була зріла, глибока любов, побудована на повазі та спільних мріях.
— Так, — відповіла вона. — Так, Іване.
Вони стояли на березі озера наступного ранку. Сонце повільно піднімалося над соснами, забарвлюючи небо у неймовірні відтінки рожевого та блакитного. Саме таке «волошкове небо», про яке вона колись лише мріяла.
Життя Олени тепер нагадувало ідеально вишитий рушник, де кожна чорна нитка минулого лише підкреслювала яскраві кольори теперішнього. Вона більше не боялася тіней. Адже тінь існує лише там, де є багато світла.
Олена міцніше притиснулася до чоловіка. Попереду був довгий день, повний творчості, любові та тихих радощів. І це був найкращий сценарій, який тільки могла написати доля.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
