fbpx

Відпpацювавши безвuлазно двадцять років в Гpеції, Ніна виpішила їхати дoдому. Пpиїхавши, Ніна увійшла в свою квартиру і завмepла. Михайло зyстрів дружину якось напpужено. Дуже скоро з’ясувалася й пpичина. Михайло за ці роки не рoзгубився, знайшов дpужині зaміну. Ніна натрапила на явні сліди недавнього жiночої пpисутності в своїй спaльні – чyжі pечі. Михайло не став вибaчатися. – А щo мені було рoбити. Ти повuнна мене зpозуміти. Зустріч з сином і онуком теж не пpинесла очікуваної pадості

Відпpацювавши безвuлазно двадцять років в Гpеції, Ніна виpішила їхати дoдому. Пpиїхавши, Ніна увійшла в свою квартиру і завмepла. Михайло зyстрів дружину якось напpужено. Дуже скоро з’ясувалася й пpичина. Михайло за ці роки не рoзгубився, знайшов дpужині зaміну. Ніна натрапила на явні сліди недавнього жiночої пpисутності в своїй спaльні – чyжі pечі. Михайло не став вибaчатися. – А щo мені було рoбити. Ти повuнна мене зpозуміти. Зустріч з сином і онуком теж не пpинесла очікуваної pадості.

Ця історія про жінок, змушених їхати в Європу на заробітки. У Греції трудяться сотні тисяч наших співвітчизниць. За роки, проведені поза домом, у багатьох руйнуються сім’ї. Ось одна з таких історій. Джерело

Коліщатка червоної об’ємної валізи невпевнено заскрипіли, і Ніна покотила свій багаж до дверей. Ще раз озирнулася на спальню, де хропів Михайло. Ні, сенсу будити його не було. Все, що треба, сказали один одному вчора. Подивилася на годинник. П’ять хвилин туди – п’ять назад погоди не зроблять. Син, Богдан, вже ясно, що не прийде, хоча начебто вчора клятвено обіцяв приїхати попрощатися в сім, інакше “свoлотою буду”. Хоча, як подивитися. Іноді людина мимоволі видає те, що лежить в підкірці.

По сходах валізу спускати було важко, але за свої 65 років Ніна чого тільки не тягала, бо без особливих зусиль подолала і останні ступінчасті метри.

На безлюдній вулиці її вже чекало заздалегідь замовлене таксі. Шофер, молодий хлопець, вийшов їй назустріч, допоміг з валізою.

Читайте також: Як і всі зарoбітчани, я набuла вaлізи продуктами і подарунками. Чоловіка попрoсила, щоб зустpів. Телефон мoвчав, я ледь вмiстилася зі своїми тoрбами в маpшрутку. Спuнила біля хати. Зaйшла у відчинені двері і oбімліла. В той вечір я пеpеночувала у сусідів, а pано – назад до Пoльщі. У сeлі, відколи вдруге вuйшла зaміж за кoрдоном, про мене говорять не дyже дoбре

Їхали вони по місту, освіченому висхідними променями сонця, мовчки. Водій впевнено гнав машину центральними вулицями в аеропорт. Ніна з сумом дивилася на місто. Прощалася.

… Відпрацювавши безвилазно двадцять років в Греції, Ніна всі ці роки жила однією думкою.

– Треба триматися. Ще чуть чуть. Її борг дружини і матері треба виконати – будь-що-будь.

Скільки людей похилого віку, маразматиків і паралитиків, в здоровій пам’яті і без неї, пройшло через її руки, зараз вже і згадати важко. Всі ці роки злилися в якийсь суцільний одноманітний ком втоми, памперсів, мильної води і перегляду на годинник з думкою “коли ж кінець”.

Ніна висилала більшу частину грошей додому, щоб утримувати чоловіка, сина з невісткою і маленького онука, чиї фотографії зігрівали їй серце після трудового дня. Паралельно Ніна висилала від випадку до випадку гроші заміжній дочці, яка жила в столиці. Їй теж постійно щось було треба, хоча чоловік теж не сидів і не плював у стелю. Малу частину від зарплати Ніна залізно відкладала для себе. На старість. Там, в Греції, туманне майбутнє видавалося так. Логічно і просто.

– Я приїду додому і буду старіти в своїх стінах. На старість у мене є дещо, про що не знають ні чоловік, ні син. Я своє переробила.

Рідкісні переговори за ці роки по скайпу, за якими її домашні запевняли, що у них все прекрасно, виявилися ілюзією.

У сина якось дивно витягнулося обличчя, коли Ніна два місяці тому оголосила, що їде додому назовсім.

– Ти що, не радий? – вирвалося в неї.

– Ні, звичайно радий. Просто не очікував, – відповів Богдан.

***

Приїхавши додому, Ніна увійшла в свою квартиру і завмepла. Все, що бачила, її і не її одночасно. Навіть, швидше за все, не її. По-іншому розставлені меблі, багато звичних речей вже немає. (Їх, як з’ясувалося, викинула невістка, порахувавши мотлохом.) На кухні все було по-іншому, незвично і чуже.

Богдан з Яриною жили окремо, у тещі. Невістка не могла ужитися зі свекром. Михайло зустрів дружину якось напружено. Одна справа перекидання фразами по скайпу і інше реальність дотику, подивитися в очі один одному не через розділяючий екран.

– Як ти жив без мене весь цей час? – запитала Ніна.

– По-різному, – відповів чоловік і включив телевізор.

Начебто двадцять років не бачилися, а говорити нема про що.

Дуже скоро з’ясувалася й інша прихована причина. Михайло за ці роки не розгубився, знайшов дружині нічого не вимагаючу заміну. Ніна натрапила на явні сліди недавнього жіночої присутності в своїй спальні, чужі речі. Михайло не став замикатися.

– А що мені було робити. Ти повинна мене зрозуміти.

Зустріч з сином і онуком теж не принесла очікуваної радості. Після вручення іменних подарунків, загальних нічого не значущих фраз стало нема про що говорити. Практично чужі люди.

Ніна думала, все налагодиться, склеїться і життя заграє новими фарбами. Адже спілкування з онуками – це теж прекрасно.

У сина Богдана, Олексія, були свої інтереси. Все-таки п’ятий клас вже, і тому час приємніше проводити з друзями, ніж з бабусею, яка несподівано з віртуальної перетворилася на реальну.

Ніна поїхала побачитися з донькою і її дітьми в столицю. Побула там днів зо три, але потім стало ясно: вона і тут не в тему, хоч і приймали її добре. У онучок на носі закінчення школи, тут тим більше не до бабусі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page