Ірина цього вечора не хотіла повертатися додому. Знала – ніхто її там не чекає. У 28-річного сина турбот вистачає з синами-дошкільнятами. Нікому у цьому світі немає до неї діла. І тут мимоволі жінка згадала про Ігоря. Колись вона хоч йому була йому потрібна.
30 років тому вона працювала провідником у поїзді. Ігор повертався з відпустки на службу у військову частину. Тоді вона в нього і закохалася. Здавалося він був зовсім не таким, як усі. І цю спільну поїздку перетворив для неї на справжню казку. Казку із красивими квітковими букетами, подарунками, які він купував на кожній зупинці, і безліччю теплих і ніжних слів, яких їй раніше не доводилось чути. Джерело
Дали обіцянку один одному, що через пів року служби в армії вони зустрінуться, щоб ніколи не розлучатись.
Полетіли листи за листами. З нетерпінням, по кілька разів Ігор перечитував вісточки від коханої, а потім згортав їх і вкладав до лівої кишені – поближче до серця. Та в одному з них ще з перших слів Ігор відчув холод. Ірина щось писала про те, що слово батьків для неї – закон. Що вона кохає його, але не може піти проти їх волі і …виходить заміж за іншого.
Ігор дуже важко це пережив. Армійські друзі підтримували і розраджували, як тільки могли. А він усе робив за інерцією. За інерцією жила й Іра: прокидалася, готувала сніданок чоловікові, з вимушеною усмішкою на устах зустрічала його з роботи. Невдовзі у них народився синочок. З його появою Іра з головою поринула у сімейні турботи. Вона була хорошою господинею, чудовою мамою, турботливою дружиною. Складалося враження, що ідеальнішу сім’ю годі пошукати.
На Андрія, і справді, гріх було нарікати. Він пристойно заробляв, залюбки няньчився з сином. Але між ними не було кохання, і якщо спершу Іра переконувала себе, що любов прийде згодом, то потім стала помічати, що, крім сина, їх з чоловіком нічого не об’єднує. Вони були зовсім різними. Зрозумівши це аж через десять спільно прожитих років, а також дізнавшись, що чоловік зраджує її, подала на розлучення. Єдиною втіхою у житті був син. Жила для нього, робила все, щоб він не був гіршим за інших дітей.
Швидко промайнув час. І ось уже благословляє сина на щасливе подружнє життя. Не зчулася, як і бабусею стала – син із невісткою подарували їй двійнят-онучат. Ще коли були меншими, допомагала їх няньчити. А відколи пішли у садочок, відчула себе непотрібною. Хоч і син з невісткою, і онуки безмежно її любили. От і одного з холодних зимових вечорів, відчувши себе самотньою, чи не вперше у житті зважилася на рішучий крок – відшукати Ігоря і бодай здалеку побачити його. Вона ж так перед ним завинила, зіпсувавши життя і собі, і йому. І стільки хоче йому сказати.
Поїзд уповільняв хід, відстукуючи останні хвилини до її зупинки. Сумніви і далі закрадалися у стривожене серце. Адже тільки ступивши на перон, Ірина згадала, що у цьому місті вона вперше і не знає, як дістатися за потрібною їй адресою. До вечора блукала вузенькими вуличками міста. А коли знайшла будинок, у якому живе Ігор, більш ніж півгодини не наважувалась підійти до дверей і постукати в них. Так і залишилася сидіти на сходах задумавшись, задрімала.
Прокинулась від теплого дотику на своєму плечі:
— Іро, це ти? – здивовано дивився на неї чоловік.
Цей погляд вона впізнала б серед тисячі інших. Це був він – Ігор, який побачив її, вийшовши з квартири.
Взявши її за руки, сказав: «Заходь. Я так і не одружився. Тебе чекав. І… дочекався».
Любов, яку відчував чоловік в своєму серці всі ці роки, таки привела його до щастя. Ірина теж нарешті стала щасливою.
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК
Фото ілюстративне – aim.com.ua
