Відколи я поїхала в Італію з двома дітьми, минуло вже багато часу.
Ми сподівалися пересидіти в Україні ці важкі часи, але коли було в Херсоні було важко, відразу зібралася з дітьми за кордон. Сусідка з чоловіком виїжджали і мене вмовили їхати з ними.
Щиро кажучи, я ніколи не була за кордоном і, якби не наполягли сусіди і не така важка ситуація, то я б ніколи не поїхала з України, але люди вмовили і я, заради дітей, таки наважилася поїхати за кордон.
Мої сусіди поїхали до своєї доньки в Німеччину, а я вирішила залишитися в Польщі, чула, що українців там добре приймають, думала пересидимо тиждень-другий, трохи заспокоїться в Україні і я з дітьми повернемося додому.
Та, на жаль, не все так добре сталося, як думала я. Вдома в нас ставало все неспокійніше, а в Польщі було так багато українців, що ні житла, ні роботи, я так і не змогла знайти.
Зате познайомилася там з жінкою. Вікторія теж з донькою до Польщі приїхала з Запоріжжя. Теж не складалося нічого в неї.
Але вона мене вмовила їхати далі, в Італію. Марина пояснювала, що їй там легше, вона трохи знає мову, бо 3 роки там була на заробітках колись. В неї там є жінки знайомі з України, допоможуть нам і роботу знайти, і разом з нею орендуємо житло.
Загалом, поїхали ми з Мариною.
Так, зараз разом ми орендуємо житло, діти ходять до школи, ми маємо роботу. Але зараз нам тут дуже важко, не дають спокою думки про дім, про Україну.
Останнім часом ледь на харчі вистачає, дітям одяг потрібно купити, адже у нас нічого немає, комунальні, оренда квартири, продукти подорожчали тут дуже теж.
Працюю я одна, а забезпечувати і діток потрібно. Просто так тут ніхто нічого не дає, як би не думали про це люди. Тут я заробляю на кожен шматок хліба сама. Ледве на життя вистачає.
Ми планували ще в вересні повернутися додому, але тепер розумію, що будемо тут з дітьми до весни і марина теж такої думки.
Поки однолітки моїх діток носять в школу Apple iPhone нової моделі, в моїх діток один старенький телефон Samsung на двох.
А нещодавно мама з татом мені подзвонили, сказали, що хочуть в себе в хаті робити ремонт, вікна пластикові ставити, щоб взимку було тепліше, дрова економити собі. Батьки просили в мене грошей.
Я дуже здивувалася, адже постійно говорила їм, як мені тут важко, що ледь на життя вистачає, не те щоб ще гроші якісь відкладати.
Я сказала батькам, що нічого дати їм не можу, пояснила, що грошей у мене немає. Та у з вікнами пластиковими можна почекати, не така вже й важлива справа. Татові й мамі ще не дуже важко, у них і господарство є, груба й плита в хаті, дві машини дров. Батьки не пропадуть, їм набагато легше, ніж іншим.
Але мама й тато образилися, вони не вірять мені. Кажуть люди в Італію роками їздять, гроші великі привозять з заробітків. Мовляв, хто в Італії був, то вже давно збагатився, а я батькам своїм пару сотень євро пошкодувала.
Дзвоню – телефон не беруть, образилися, родині вже щось там пліткують про мене. А мені так прикро на душі. Ну що я зробила не так? В чому я винна?
Фото ілюстративне.