Відколи свекруха продала свій будинок в селі і переїхала в місто, наше з чоловіком життя змінилося, і не в кращу сторону.
Я вийшла заміж дуже рано, в неповних 18 років. З Миколою ми одружилися щойно я закінчила школу.
Ми жили в одному селі, Микола був старшим за мене на сім років.
Це зараз видається, що ми одружилися зашвидко, а на той час не було нічого дивного.
Мої батьки відразу нас благословили на шлюб, а от мама Миколи не була рада, вона вважала, що я не пара її синові.
Я поступила на заочну форму навчання, Микола знайшов роботу на великому заводі, тому після весілля ми в селі жити не стали, а поїхали разом з чоловіком в місто.
Завод надав нам кімнату в гуртожитку, а потім і безпроцентну позику на покупку житла.
Тому ми дуже швидко обзавелися двокімнатною квартирою. У нас народилася донечка.
Я обожнюю шити, стала потроху брати замовлення і працювати вдома. Посаджу дочку в манеж, а сама працюю. Дуже зручно.
Але моя свекруха і в цій ситуації бачить проблему. Її зачіпає, що її син Микола кожен день на завод працювати ходить, а я вдома сиджу і нічого не роблю, як вона вважає.
А нічого, що умудряюся і дитину ростити і ще пристойно заробляти?
Приїде свекруха в гості, привезе з села повні сумки і поки гостює у нас кілька днів, і при цьому постійно повторює, що вона нас годує. До слова, мої батьки теж часто передають нам продукти з села, але ніколи про це не згадують.
А я, от чесно, викинула б її гостинці і не пошкодувала б.
На ринку я познайомилася і з м’ясником, і з жінкою, що молочку класну привозить, так, що ми не відчуваємо нестачі смачних продуктів.
Микола добре готує, тому бере на себе функцію кухаря і готує з маминих продуктів, поки вона у нас. А я намагаюся частіше і довше з донькою на вулиці гуляти, щоб менше її слухати.
Через десять років спільного життя у нас народився син. І тут свекруха надумала до нас в місто переїжджати.
Набридло їй в селі господарство тримати і в пічці дрова палити, хоче в місті біля теплої батареї сидіти і в гарячій ванні купатися.
Я не була в захваті від цієї її ідеї. Хоч вона буде не з нами жити, але приходити буде часто.
Микола допоміг купити мамі невелику квартирку подалі від нашого будинку і взяв на себе функцію дипломата.
Мій спокій для нього є важливим. Він часто їздить до матері, привозить їй все необхідне.
Я не маю нічого проти. Вона не втомлюється повторювати, що вона все життя нам допомагала і тепер наша черга.
Нехай так. Сумку продуктів, яку вона нам передавала раз в місяць, вона називає неоціненною допомогою…
Тепер мій чоловік має їздити до неї мало не щодня.
А мої батьки, які все життя теж нам допомагали, але тихо, без пафосу, продовжують жити в селі, самі себе утримують і далі нам намагаються ще щось передати. І не вимагають від нас за це нічого!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.