Ситуація в мене зараз склалася зовсім непроста, я, наче, перебуваю зараз на якомусь роздоріжжі.
З одного боку просто сварю себе за черствість, з іншого – виправдовую себе, але спокою в душі немає все одно вже чимало часу.
Вся справа в тому, що мій вітчим зараз живе сам в селі, в будинку, який вже не відремонтувати, бо хилиться додолу, якщо його зачепити, то він точно впаде.
Води до хати проведеної немає, на жаль, лише колодязь, газу теж.
Раніше вітчим міг себе утримувати та обійти сам, а зараз він зовсім хворий, ноги важко пересувати, йому вже 84 роки, одним словом – в літах.
Воду сусіди носять, їсти йому теж вони готують.
А він завжди проситься жити до нас – в чисту та простору квартиру, але я не можу його забрати, ніби як і не тато рідний він мені, хоча і не зовсім чужа людина.
Можливо, ви мені дасте якусь слушну пораду, бо вірний вибір я зробити не можу, у мене постійні сумніви якійсь.
Почну свою розповідь з того, що мій рідний батько для мами моєї був дуже недобрим чоловіком.
Спочатку на світ з’явився мій старший брат, а через три роки – я.
Мама з нашим татом згодом таки розлучилася.
Ростила вона нас одна, дуже непросто їй було, іноді їй допомагала наша бабуся – яка і жила в цьому селі, і в цьому будинку, де зараз живе вітчим.
Але мамі в житті ще пощастило.
Коли мені було десь 11 років, а братові 14 в нашу квартиру прийшов він – мамин новий чоловік. Це були ще далекі 80-ті роки, сама середина.
Вітчим був набагато старший за нашу маму, але вона його щиро кохала, її почуття були щирими.
Ми з братом спочатку поставилися до нього не дуже доброзичливо – маму ревнували, не хотіли з ним ділити, адже чужа людина вдома, але він якось розташував нас до себе, особливо брата – брав його на рибалку, вчив туристичним штучкам: водив його з друзями в походи, ночували в наметах, говорив, що він має бути сміливим та підготовленим до життя, справжнім чоловіком.
А я більше тягнулася до мами, тому вітчима знала не зовсім добре.
Брата мого згодом забрали в армію. Коли повернувся, то поїхав працювати за кордон.
Постійно нам брат допомагав грошима. Він там одружився, є велика квартира, з дружиною у них зараз троє дітей. А я, як закінчила навчання в школі, то поїхала вчитися до столиці.
А якраз в цей час, пам’ятаю, на жаль, занедужала моя бабуся, і мама з вітчимом поїхали до неї в село.
Я приїхала після навчання, стала жити в нашій квартирі, теж вийшла заміж, у мене дві дочки.
Незабаром не стало моєї бабусі, вітчим потім як міг зробив ремонт, полагодив дах, будинок тоді вже був хоч і старенький, але ще міцний.
Мама у мене була енергійною людиною, все господарство тримала на собі: і город, і прибирання в будинку, і готування.
Мама роботи ніколи не цуралася, в селі старалася тримати все і садити все по трішки, щоб нічого не купувати і жити, щоб було легше.
Вони з вітчимом вже були на пенсії. Я зрідка приїжджала до них в гості, привозила дочок в село.
У нашого вітчима немає своїх дітей, до нас він завжди ставився як до своїх рідних дітей і онуків, хоч ми його батьком ніколи не називали, тільки по імені з приставкою «дядько».
Мої дві дочки його називають дідом.
Але, щиро кажучи, хоча мені складно це пояснити, у мене конкретно немає до вітчима тієї любові та шани, яка буває у дочки по відношенню до свого рідного батька.
Якогось особливого чи теплого спілкування між нами ніколи не було за ці роки, можливо, тому що я так і не могла звикнути до нього, а так він добра людина.
Я, звичайно, дуже вдячна, що він щиро кохав мою маму, постійно дбав про неї і любив її дітей.
З ним моя мама пізнала справжнє жіноче щастя в житті і вона дійсно жила з ним щасливо, хоча не заможно.
А майже два роки тому моєї мами не стало.
Вітчима нашого було зовсім не впізнати, він довго лежав у лікарні після того.
А коли його виписали, повернувся в будинок і йому стало важко ходити, багато лежав, сусіди дуже допомагали.
Ми з дівчатками приїжджали кілька разів, пропонували йому гарне місце в будинку для літніх людей, все ж таки там хороший нагляд за ним буде, але він рукою махав – не треба, мовляв, мені і так допомагають, і палиця є.
Але я йому все ж іноді телефонувала, він не скаржився мені ніколи ні на що.
Брат мій, який і досі живе за кордоном з сім’єю, висилав йому гроші, щоб він не мав потреби ні в чому. Гроші вітчим давав сусідам і вони все купували йому, що той просив, допомагали йому, коли була така потреба.
А недавно приїхав сам брат, після того, як мами не стало, вперше. Взяв мене з собою, і ми приїхали до вітчима.
Будинок його в селі взагалі занепав, ледве тримається, дуже похилився, скрізь все поросло бур’янами.
Але в хаті чисто, тепло – сусіди постаралися. На столі соління, в каструлі супчик якийсь.
Вітчим сам лежить, він навіть на ліжко не сів. Заплакав, просив, щоб ми забрали його.
У будинок для людей похилого віку він відмовляється категорично селитися.
Брат хотів його забрати до себе, але лікар заборонив, сказав, що така далека дорога йому не потрібна. А брат зараз не може кинути роботу і сім’ю, щоб сидіти біля нього.
Виходить, що вітчим тільки на мені.
Звичайно ж, зізнаюся щиро, що мені його дуже шкода, він хороша людина і я розумію, що йому важко, хоч і люди йому допомагають.
Але мені буде важко за ним одній вдома доглядати, у мене дівчатка-підлітки.
А брат сердиться на мене, каже, що я черства людина.
– Візьми вітчима до себе, хоча б в пам’ять заради нашої мами, – просив мене брат. – Я грошима вам допомагатиму, хтось же має його доглядати.
Але у мене прям бар’єр якийсь стоїть, адже це для брата він більше значить, він його любив більше, виховував, ніж для мене, ми з ним ніколи й особливо не ладнали, він був завжди холодний до мене особисто.
І чоловік мій, не те щоб проти мого вітчима будинку, але не в захваті від цього.
А дочки шкодують діда, просять забрати його додому, але зрозуміло, не їм же доглядати його.
Не знаю що вже робити, підкажіть вихід, будь ласка!
Я сама геть заплуталася, не знаю, чи справлюся з ним.
Фото ілюстративне.
