fbpx
Життєві історії
Відколи мама вийшла на пенсію, відтоді я їй допомагаю матеріально. Гроші якісь постійно даю, плюс за квартиру плачу повністю, купую продукти. Коли їдемо з чоловіком в магазин, маму теж беремо з собою, і всі її покупки оплачуємо ми. На всі свята я дарую мамі хороші недешеві подарунки. І мама цю допомогу сприймає як належне. Тобто ніби як я дочка, і я зобов’язана їй і продукти привезти, і за комунальні послуги заплатити, але при цьому допомагати мені з дитиною мама не хоче

У всіх моїх подруг мами, як мами. Коли треба з дитиною посидіти – без проблем. А от для моєї мами доглядати за внучкою – це щось із розряду неможливого. Вона постійно мені повторює одне і те ж – це ваша дитина, займайтеся нею самі, я своїх вже виростила.

Доньці 5 років, вона ходить в садочок. Два роки тому після декрету я була змушена вийти на роботу, працюю вчителькою молодших класів, тому часто відлучатися чи йти на лікарняні я не можу. Було б добре в таких випадках мати на підхваті маму.

Мамі шістдесят п’ять, вона вже на пенсії, і вільного часу, особливо взимку, під час відсутності дачі, у неї дуже багато. Цілими днями вона сидить вдома, крім перегляду телепередач і розмов по телефону з подругами, інших занять у неї немає. При цьому займатися онукою мама чомусь особливим бажанням не горить.

Минулого тижня ми з дитиною були у окуліста, виявилося, що у доньки проблеми з зором. Дзвоню мамі, кажу, треба десять днів поводити Маринку в поліклініку. Забрати з садка після занять, годині об одинадцятій, а потім знову в садок відвести. Все в одному районі, на сусідніх вулицях буквально – садок, поліклініка, мамин будинок. Але мама категорично відмовилася.

Дитина у мене спокійна, і бабуся це добре знає, не вередує, не шумить, не розводить безлад, їсть те, що дадуть. При цьому мама залишається з нею вкрай неохоче.

Якось мені терміново була потрібна мамина допомога, бо і мене, і чоловіка викликали на роботу. Подзвонила я тоді мамі, так вона мене відчитала по телефону – мовляв, чому я повинна все кидати і бігти до тебе, мені з дитиною ніхто не допомагав, я сама справлялася.

Ще кілька разів я просила маму терміново забрати внучку з садочка в ті дні, коли ні я, ні чоловік ну ніяк не могли зірватися з роботи. Бабуся забирала, так, але потім виговорювала мені, що взагалі-то не зобов’язана, бо у дитини є батьки, які, власне, і повинні вирішувати ці проблеми.

Ми намагаємося справлятися без моєї мами, і можна було б, звичайно, знайти супроводжуючого на ці десять днів, заплатити людині, але навіщо, коли буквально в сусідньому будинку сидить бабуся, яка цілими днями не має чим зайнятися?

Відколи мама вийшла на пенсію, відтоді я їй допомагаю матеріально. Гроші якісь постійно даю, плюс за квартиру плачу повністю, два рази на місяць замовляю доставку продуктів, які важко тягнути – крупи, цукор, макарони, пральний порошок. Оплачую все сама, природно.

Коли їдемо з чоловіком в магазин, маму теж беремо з собою, і всі її покупки оплачуємо ми. На всі свята я дарую мамі хороші недешеві подарунки. І мама цю допомогу сприймає як належне. Тобто ніби як я дочка, і я зобов’язана їй і продукти привезти, і за комунальні послуги заплатити.

Тільки чомусь я їй зобов’язана, а вона мені – ні? Я не розумію. Моя дитина – мої проблеми, вона займатися ними не хоче. Хіба це правильно? Бабусі начебто не зобов’язані допомагати своїм дітям з їхніми дітьми, а особливо якщо користуються їхньою допомогою, беруть гроші, не відмовляються від подарунків. Хіба ні? Мені дуже прикро – я для мами стараюся, а вона цього, виходить, не цінить.

Фото ілюстративне.

facebook