fbpx
Життєві історії
Відколи донька моя вийшла заміж і досі живе з чоловіком та дітьми в її однокімнатній квартирі. Свати обіцяли дати трохи грошей, якщо діти надумають купувати більше житло. А тут зять мій якраз втратив роботу, іноді якісь підробітки знаходить. Відтоді він став говорити, що у нас погане місто: немає куди вийти погуляти, важко знайти добру роботу. Зять став вмовляти мою доньку, щоб вона продала квартиру і вони усі поїхали в столицю на заробітки

– А я зараз просто дуже впевнена, що нічого хорошого з цієї затії з переїздом вийде! – сумно говорить 62-річна Тамара Василівна. – Квартиру продадуть, нічого не куплять взамін, гроші втратять і повернуться назад, немаючи нічого за душею! Дочці я своїй так і сказала – спом’янеш моє слово, все витратите, дітей бідними зробите і будете починати все з нуля.

У дочки Тамари Василівни, 32-річної Софії, давно вже своя сім’я – чоловік і двоє дітей, хлопчики чотирьох і двох з половиною років. Як тільки молоді одружилися, то стали жити в квартирі, яка належить Софії.

– Квартиру ми з дочкою купили вдвох, ще до її заміжжя, довго гроші на це відкладали, – розповідає Тамара Василівна. – Однокімнатну, звичайно, ми люди не багаті. Частину грошей дала я, десь половину вартості, напевно, тієї квартири. Відсотків двадцять перерахував батько, решту моя дочка заробляла сама. Ну, ми в регіоні живемо, місто унас маленьке, ціни у нас на житло не такі високі, як в столиці. Хоча, з іншого боку, і зарплати досить таки скромні. Софія до декретів працювала на підприємство, отримувала 11 тисяч гривень на руки. За нашими мірками, для жінки – це просто супер-зарплата.

Зять Тамари Василівни теж працював, але отримував трохи менше Софії, при цьому і нерухомості власної не мав, якщо не враховувати частку в квартирі батьків, та й то невелику – п’яту частину трикімнатноїї квартири на околиці міста, говорити нема про що там зовсім.

– Загалом, шостий рік живуть в однокімнатної квартирі Софії цілим сімейством, звичайно, тісно їм, з двома дітьми ще й! – розповідає Тамара Василівна. – Коли друга дитина тільки народилася, задумалися вони про розширення свого житла, хотіли брати квартиру в кредит. Звичайно, накопичень як таких у них немає, Софія ж не працювала. Єдиний варіант був – квартиру доньки продавати, на іншу суму, якої не вистачає, і брати квартиру в кредит. Мені це, природно, не подобалося, але начебто свати обіцяла дати невелику суму дітям, якщо купуватимуть житло. А тут, поки суть та діло, зять мій залишився без роботи, як раз напередодні того, коли всі стали сидіти вдома і багато фірм позакривалися. А у нас це прямо проблематично дуже, роботи дуже мало в нашому містечку зараз. Ну ось, відтоді їм непросто живеться, питання з покупкою квартири, я так думала, відійшов на другий план.

– Не працює зараз зять зовсім?

– Шукає підробітки. То вантажником, то мийником, то різноробочим. Кілька робіт вже за рік змінив, приносить додому копійки, перспектив нуль. Шукає, звичайно, щось більш краще, але поки безуспішно. А тут після Нового року стала вестись мова – нічого в цьому місті не виходить і не вийде, треба переїжджати. Місто йому винне, угу! Знайомий у нього років п’ять назад поїхав до столиці, влаштувався там, квартиру в крудит взяв, живе непогано. І наш теж так захотів!

Чоловік Софії пропонує квартиру продавати і їхати в столицю, там влаштовуватися на роботу і брати житло в кредит – «все одно ж планували розширюватися». У Києві у нього немає ніяких зв’язків, ну, хіба що цей знайомий, який, природно, допомагати не буде, з чого б. Софія, чесно кажучи, їхати не хоче. Але чоловік ставить питання так: або переїзд, або розлучення.

– Я дочці своїй кажу – ну і розлучайся, подумаєш! – розповідає Тетяна Василівна. – Налякав, подумаєш! Нехай їде куди хоче. Але вона твердить – я хочу зберегти сім’ю, щоб у дітей був батько. Зять каже, що без перспективне наше місто – дозвілля, говорить, немає ніякого, сходити нікуди. Я Софії кажу, куди йому ходити, батьку двох маленьких дітей? Про це хіба потрібно зараз хвилюватися? А Софія моя мені каже: “Мамо, ти завжди мені диктувала, що робити, контролювала в усьому, це моє життя, не втручайся! Ну так, поки все добре, так «мамо, не втручайся», а почнуться проблеми – до мами вона сама прибіжить з двома дітьми і без грошей!

Зараз у Софії є хороша робота, де її чекають через пів року, хоча й маленька, але своя власна квартира, допомога мами з дітьми – Тамара Василівна дійсно возиться з онуками коли потрібно, ніколи не відмовляється провести час з дітьми Софії. І все це кинути для того, щоб поїхати в нікуди?

Зять збирається їхати спочатку один, взяти в орнеду там кімнату, знайти роботу. Софія ж поки залишиться вдома і займеться продажем квартири. До осені разом з дітьми вона повинна буде приїхати до чоловіка – і вони будуть облаштовуватися в столиці.

– Що це робиться в них в сім’ї? Зараж важкі часи, вони ж мають думати про майбутнє! – ледь не плаче Тамара Василівна. – Ну свідомо ясно, що ця поїздка закінчиться чимось недобрим, хіба ні? Кажу, хоча б не роби нерозумних вчинків, щоб можна було кудись повернутися в разі чого, якщо у вас там щось не складеться, квартиру залиш свою. І з роботи не звільняйся, поки є можливість, візьми хоч відпустку за свій рахунок після декрету, можливо, погодяться ще дати тобі пару місяців для відпочинку. Але Софія повторює лише одне – мамо, не лізь, ми розберемося самі. Ось що з нею робити? Я вже й не знаю, що мені думати. Що я маю робити?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page