fbpx
Життєві історії
Відколи чоловіка не стало, вже пів року Марія живе в місті, в квартирі дітей. З ранку до ночі сидіть біля вікна. Якось попросила в сина, щоб відвіз її в рідне село, до старенької хати. Олег сказав матері, що поїдуть на вихідні, але невістка невдоволено мовила, що в ці дні вона на роботі

Баба Марія спокійно і незворушно сиділа одна біля вікна вже кілька годин. “Як вони тут постійно, в цьому місті живуть весь вік? Що тут хорошого, що тут робити? Сидиш, як в клітці. Як же я по землі скучила своїй, по своєму подвір’ю”.

Витерла краєм фартуха очі. Вже майже пів року живе вона у своїх дітей. Відтоді, як діда її не стало, попрощалася вона зі стареньким. Вони життя прожили разом душа в душу у всьому і завжди. Сина обоє виростили. В юності дуже любили, і дня не могли прожити один без одного, а на старість ще більше прив’язалися, звиклися одне до одного. Піде, бувало, Василь до сусіда за якоюсь дрібничкою по господарству, а за ним і баба йде слідом. А як Марія затримається біля магазину, то Василь уже за ворота визирає щохвилини, ніби рік його дружини не було вдома.

Але комусь першому все одно треба залишати цей світ, таке вже життя. Василь пішов тихо рано вранці. Дощ тоді був. Холодно, похмуро і темно було і на душі. Навіть уявити не могла Марія, як тепер буде жити одна. Син Олег відразу сказав матері, щоб їхала до них. Погодилася, бо осінь та зима довгі такі, будинок топити треба, воду носити далеко, а вона занедужала ще й.

Та й по сусідству майже нікого не залишилося. Хата їх від села далеченько. Це удвох їм було тут добре, а самій їй буде самотньо і сумно. Відбули дев’ять днів по Василю, забрала деякі пожитки Марія і поїхала до свого сина в місто. Він у старенької все ж єдина дитина.

Олег – добрий, працьовитий, турботливий. І невістка хороша, і внучата славні. І ставляться до неї дуже добре. Але відчуває себе бабуся Марія зайвою, вона зовсім чужа тут, ця квартира не для неї зовсім. У них свої правила, свої звичаї, а вона старенька вже занадто, щоб підлаштовуватися і сама це все добре розуміє, бачить, що заважає дітям.

Мати ніколи не звикла сидіти, склавши руки. А тут їй і робити нічого: посуд машина миє, білизну теж машина пере, є всього досхочу, та й не вміє вже вона приготувати щось такого сучасного, яке їм сподобається, вже борщ та пироги діти часто їсти не хочуть. Єдиною втіхою стало це велике вікно на кухні. Ніби телевізор – цілий день в нього можна дивитися, не набридне. Невістка вже і хвилюватися стала спочатку. Чула якось, як говорила синові: “Що це з мамою твоєю? Поговори, розпитай, може хвилює її щось. Сидить біля вікна, як нерідна з раннього ранку до пізнього вечора. Може її в поліклініку звозити?”

І внуки кажуть, щоб виходила на вулицю, прогулялася. Хіба тільки з ними, а самане хоче. Не хоче в ліфті їздити сама, якось боязко їй там. Ще клопоту доставить, їм і своїх вистачає. Та й куди вона піде? Нікого не знає, та й у дворі людей її віку не побачиш. Будинок новий, одні лише молоді живуть. Так і сидить у свого уявного телевізора, з квартири поглядає на людей.

Ще якось зиму пожила в сина. А як стали виглядати перші промінчики теплого сонечка, як запахло в повітрі молодим зеленим листям, то бабуся Марія зовсім засумувала, душа, проситься додому. Зараз в її селі люди город саджають, курчаток та гусеняток пасуть.

– Синку, відвези мене, додому, в мою рідну Кирилівку – боязко якось сказала за вечерею.

– Чого ти, мамо? Хіба тобі тут не добре? Хіба ми недобре до тебе ставимося тут? — розхвилювався Олег.

– Ну що ви там будете робити? — невістка защебетала, так лагідно дивлячись на матір. – Там ваша старенька хатина вже розвалилася трохи, щури розтягли, паркан похилився додолу, холодно в хаті ще. Сидіть собі в теплі й добрі, куди вам їхати?

– Нехай так, а я додому хочу. дитино. Хочу дожити в рідному домі.

– Ой, мамо, не сумуйте так, не ображайтеся, — пригорнув стареньку до себе син. – Поїдемо на вихідні з вами усі разом. Батька провідаємо, а ви в хаті своїй трішки побудете.

– Дякую, сину. І тобі спасибі, Тетянко. Дуже мені у вас добре, не думайте нічого.

– І ми розуміємо. Поїдете з Олегом, тому що я працюю в цю суботу. – По голосу невістки чутно було, що образилася.

– От і добре, от і добре. До кінця тижня Марія жила однією думкою, що ось-ось побачить рідне село, свою маленьку хатину.

Вже на подвір’ї стояли мати з сином.

– Як же тут зелено і гарно, а квітів, квітів, ти глянь! Розпустилося все, ніби мене зустрічає, – оглядалася навколо Марія. – Боже ти мій, ніколи не думала, що так можна скучити за цим всім. Навіть дихати мені тут легше, віриш?

Син тільки мовчки кивнув, посміхаючись. Він добре розумів, як важко матері без батька, а в місті жити, тому що всі стежки в цьому селі обходила босоніж.

Будинок, який стільки років служив своїм господарям, порожніми чорними вікнами з докором дивився на них. Мати, лише вийшла з машини, відразу роззулась і повільно пішла по зеленому килиму у двір.

Старенька Марія стала на коліна, перехрестилася, поцілувала поріг, притулилася до старенького одвірка і важко мовила:

– Нікуди я звідси більше не поїду, вибач мене, синку. Але навіть не проси – я залишуся в своїй хаті.

– Що ж, мамо, якщо ти так вирішила. Залишайся. Тепер за роботу, матуся. Часу у мене не так багато, подивимося, що зараз можна привести в порядок.

– Дякую, сину.

Через кілька днів сусід подзвонив, що матері не стало. Вона, як і батько, зранку пішла.

Поверталися в місто після прощання, мовчазні. Олег, ніби навмисне вів автомобіль повільно-повільно і все вдивлявся в дзеркало, ніби хотів там побачити мамину біленьку хустку і тоненьку, як стеблинка, мамину постать на пагорбі біля маленької хатинки. Але мама вже не було. А в Олега на душі все ж був якийсь особливий спокій, мама залишилася тут, в своєму селі, в своїй хаті.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page