Не так давно ми з моїм чоловіком Дмитром відзначили 30 років спільного життя. У нас дві донечки, які вже вийшли заміж, у яких теж є свої власні сім’ї: у старшої доньки є два синочка – два наших онука, а у молодшої донечки – одна внучка.
Все начебто у всіх добре, але життя зараз непросте, на те, щоб жити в добробуті потрібні добрі гроші: у старшої доньки з зятем житло своє взяте в кредит, у молодшої донечки – автомобіль взятий в кредит і ще невеличкі позики є, які вони брали на різні життєві потреби, адже як не одне потрібне, то інше.
Всім складно зараз, за все доводиться платити чималі гроші, куди не повернися. Хоча молодша донька Оксана зі своєю сім’єю живе в нашій квартирі, і доходи у нас зараз наче спільні, але з виходом чоловіка на пенсію стало нам зовсім непросто жити. Та й я вже пенсіонерка, маю пенсію мінімальну. Ми з Дмитром досить пізно одружилися.
Але у мого чоловіка на сьогоднішній день дуже хороша будівельна спеціальність, у нього своя бригада, вони будують будинки. Такі працівники зазвичай користуються попитом. лише єдиний мінус – зазвичай, потрібно їхати у якесь відрядження, місяцями працювати далеко від дому, щоб заробити гарну копійку.
Гарний друг мого Дмитра їздить по Україні і будує людям будинки. Спочатку їздив місяць через місяць, а тепер їздить у довгі відрядження – на пів року, а то й більше і кличе з собою мого чоловіка.
Заробітки там дуже хороші, в три рази більше, ніж чоловік тут отримував, і це, звичайно ж, не може не подобатися, хоча працювати далеко від дому зовсім непросто, адже там і жити не так вже зручно і харчування зовсім не домашнє.
Я відразу дуже зраділа, що в Дмитра з’явиться хороша робота, він горно зароблятиме і ми будемо з дітьми жити краще, але чоловік сказав так: “Як хочеш, дружино, але збирайся і поїхали зі мною, бо без тебе я нікуди не поїду. Ми з тобою всі 30 років нерозлучні, я без тебе вже й кроку не можу зробити, нічого поганого немає в тому, що ти зі мною будеш поруч навіть там”. Я тут і сіла!
Я не очікувала, що Дмитро мені таке скаже. Не розумію для чого це йому? Адже всі чоловіки їздять на заробітки з ним самі. Що я сама там буду робити?
Я намагалася пояснити Дмитрові, що це зовсім ні до чого, це не можливо. Вдома мені потрібно молодшій доньці допомагати – внучка ще зовсім маленька, одній бути важко, поки її чоловік на роботі. Іноді допомагаю старшій доньці, їжджу вдень до неї, щоб онуків по гуртках зі школи розвести, додому привезти і нагодувати теж. Це якщо у батьків хлопчаків зміни збігаються, то хто їм ще допоможе?
Загалом діти дуже розраховують на мене і мою допомогу, я не можу залишити ось все просто відразу і їхати з чоловіком незрозуміло куди. Він працюватиме, а не що там робити?
Так я і не можу залишити своїх дочок – я без спілкування з ними не зможу, я ніколи не їздила так далеко від дому надовго, я звикла бути завжди поруч з дітьми та онуками, тут мій дім, мені вони як повітря потрібні. Але і дочки чомусь стали проти мене, вмовляють мене постійно: їдь мамо, ми самі впораємося, якщо що – няню наймемо для гуртків, т и за нас не хвилюйся. А найменша взагалі рада: мовляв, ура – пів року одні, своєю сім’єю проживемо. Але я стою на своєму, їм нагляд потрібен.
Дмитро уже зібрав всі документи на виїзд, скоро готуватися потрібно до поїздки. Я бачу, як він засмучений, на мене ображений, і мені його шкода. Чоловік розповідає: з ним же збирається їхати ще і його друг, так його дружина тепер спеціально звільняється зі своєї роботи, щоб їхати з ним – ось вона надійна людина і вірна подруга. одного його не залишить ніколи.
А я, виходить, дружина нехороша. Та не чужого краю я боюся, а дітей і онуків залишити самих не хочу зовсім. А жінка друга зовсім нерозумна людина: навіщо звільнятися з роботи, щоб просто їхати з чоловіком, всього лише на шість місяців?! Чоловік від моїх слів ще більше посмутнів.
Але ось залишається всього кілька днів до його від’їзду, і мені вже стає самій сумно. Ми дійсно з ним 30 років не розлучалися на такий тривалий час, один тільки раз два тижні були в різних відпустках, так і то гарно так скучили одне за одним.
Як Дмитро буде там без моєї турботи – адже він навіть пельмені собі нормальні зварити не може?! Прання, готування, прибирання – все це було тільки на мені, чоловік постійно старанно працював, хатньої роботи він зовсім не знає.
Дмитрові вже за 60 років, він не завжди добре себе почуває і я, ніби як, дуже потрібна йому там, тим більше є місце для проживання вдвох, я медсестра, може, влаштуюся десь там. Але й сумно стає від того, як тільки подумаю, що дочки тут одні залишаться, мені стає ще гірше. Ось що мені тепер робити? Я не хочу, щоб рідні ображалися.
Фото ілюстративне.
