Відчинивши двері своєї квартири, Оксана чомусь не здивувалася, побачивши на порозі свого колишнього чоловіка, хоча його поява була для неї несподіваною. Точніше, не сам прихід, а його повернення, про що свідчила велика валіза на коліщатках, що стояла поряд. Та сама, з якою він майже дев’ять місяців тому уникав її, урочисто обіцяючи більше не повертатися.
— Доброго дня, Оксано, — сказав він і слабо, невпевнено посміхнувся, — З Новим роком тебе!
Вона посміхнулася у відповідь, але зовсім не від радості. Їй чомусь стало смішно. Але сміятися вона не стала, це виглядало б безглуздо й по-дитячому.
— Доброго дня, Тарасе, — відповіла вона, — ти навіщо завітав?
Тарас кинув багатозначний погляд на свою валізу, ніби даючи Оксані можливість самій здогадатися, навіщо він знову стояв на порозі її будинку, який колись був і його. Повернувся! І тут же на його обличчі відобразилося запитання: чому вона так і стоїть у дверях, не даючи йому можливості ступити в тепло, звідки долинали найапетитніші запахи святкової вечері?
Сходами з верхнього поверху спускалися сусіди. У переддень Нового року вони виглядали веселими та безтурботними. Ще б пак, адже Новий рік для багатьох асоціювався з новим, чистим життям, у якому обов’язково все зміниться на краще. Тарас теж на це дуже сподівався, а пів години тому був цілком упевнений, що саме так і буде. Не виставить же колишня дружина його за поріг, попри минулі образи.
— Тьотю Оксано, з прийдешнім! — пробасив сусід Артем, той самий, що товаришував зі старшим сином Оксани, і з яким вона була знайома з його народження. Тараса він ніби й не помітив, навіть руки йому не простягнув, щоб привітатися.
— Дякую, Артеме, і тебе теж з прийдешнім! — відгукнулася Оксана. — І мамі передавай вітання, і бабусі. Хай заходять до нас, у нас стіл уже накритий.
— Передам, коли дзвонитиму, — відповів Артем, — адже я з хлопцями на Буковель їду. Ну, ви знаєте, чого я вам пояснюватиму…
Оксана кивнула. І Артем, і її старший син, Максим, цієї ночі збиралися зустрічати Новий рік у Карпатах. Максим поїхав ще в обід, а Артем разом зі своєю дівчиною тільки тепер вирушали в дорогу, щоби приєднатися до веселої компанії молоді.
— Я сама тоді до них піднімуся, — посміхнулася Оксана, а потім вичікувально подивилася на Тараса. — Тарасе, навіщо ти прийшов?
Його обличчя здригнулося, трохи зблідло і стало виглядати безглуздо. Таким Оксана його не пригадувала, її колишній чоловік завжди був упевнений у собі та своїх рішеннях. І зараз, вирішивши повернутися додому майже через дев’ять місяців, він був упевнений у тому, що його впустять без зайвих запитань. Але щось пішло не так.
— Я повернувся, — сказав Тарас тремтячим голосом, — привітати хотів, подарунки приніс. Дмитро вдома?
— Дмитро вдома, — кивнула Оксана.
— Мам, хто там? — із помешкання почувся жіночий голос, то була Мар’яна — середня донька Оксани. Вона вийшла до передпокою й побачила Тараса. На відміну від своєї матері, обличчя її було здивованим, і приховувати подив Мар’яна не збиралася.
— Доброго дня, Мар’яно, — сказав Тарас, а Мар’яна тільки мовчки кивнула йому й пішла назад на кухню: там у духовці готувалася качка з яблуками та чорносливом — фірмова святкова страва Оксани.
— Тарасе, ти так невчасно, — сказала Оксана, — будь ласка, приходь завтра. І без валізи.
Він ображено підтиснув губи:
— Чому? Ти ж сама хотіла, щоб я повернувся.
Так, вона справді хотіла. Ще пів року тому повзала перед ним на колінах, благала повернутися, зберегти сім’ю. З першим чоловіком в Оксани не склалося, а другий шлюб вона вважала своєю роботою над помилками. Але вийшло гірше: через шість років безхмарного, як здавалося Оксані, сімейного життя, з’ясувалося, що в Тараса зовсім інші пріоритети. Його дратувала поведінка старшого сина Оксани, підлітковий вік Мар’яни теж був каменем спотикання, а сама дружина раптом перетворилася на затяту захисницю своїх дітей, а не стала на бік чоловіка.
Але навіть не через конфлікт зі старшими дітьми Оксани стався розрив. Справа була в тому, що у Тараса з’явилася інша: молодша, ефектніша, така, що була схожа на чистий аркуш паперу — пиши, що хочеш. Як же тоді надихнувся Тарас, як хотілося йому чогось нового, свіжого, яскравого! Він отримав це, тільки через кілька місяців раптом усвідомив, що звик жити інакше. Не потрібні йому були ці «вогні пристрастей», хотілося домашнього тепла й затишку, а поряд з молодим і дурненьким дівчиськом цього катастрофічно бракувало.
— Тарасе, я хотіла, щоб ти повернувся, так і є, — відповіла Оксана. — Тільки хотіла я багато місяців тому, а тепер не хочу.
Він почав почуватися по-дурному. Стояв на сходовому майданчику, як ідіот, ще й із валізою, а сусіди, що проходили повз і вітали з Новим роком, з цікавістю дивилися на нього.
— Може, хоча б у хату впустиш? — спитав він. — Не стояти ж тут, ми ж дорослі люди!
Оксана посміхнулася:
— Ти згадав про те, що ти дорослий? Пам’ятається, пів року тому ти розповідав мені про те, що знову почуваєшся молодим і сповненим сил. Майже як хлопчик. Сорокап’ятирічний хлопчик! Смішно, їй-богу!
— Та ти злишся! — Тарас скривився. — Досі злишся через ту Ренату, пробачити мені не можеш її. А казала мені, що готова все забути, почати з чистого аркуша, ніби її й не було зовсім. Казала, що треба вміти прощати!
— Я й зараз готова повторити це, — голос Оксани був спокійним. — Я давно пробачила тебе. Тільки ось приймати тебе не хочу і чистого аркуша з тобою більше не бажаю.
— Чого ж ти тоді хочеш? — підвищивши голос, запитав Тарас.
Оксана зітхнула. Згадала той день, коли чоловік приїхав додому, весь збуджений і роздратований, спішно пакував свої речі в цю валізу, а потім розповів про те, як йому хочеться жити по-іншому. Не просто інакше, а з іншою. Як він зустрів двадцятирічну Ренату, яка змушує його почуватися молодшим поряд із нею, що в неї немає дітей, а отже, у Тараса ні з ким не буде конфліктів, як гармонійно вони виглядають один з одним, адже Рената молодша за нього, а Оксана, навпаки, була старша на цілих сім років.
Того дня Оксані здавалося, що вона втратила все. Чоловіка, повноцінну сім’ю, а, найголовніше, надію на те, що в її житті ще буде справжнє сімейне щастя. Вона благала Тараса не йти, подумати про дітей, на що він коротко відповів:
— Моя рідна дитина тут одна, про неї я подумаю. Про своїх думай сама.
Сказав і, зібравши речі, пішов. П’ятирічний Дмитро довго дивувався, чому раптом тато більше з ними не живе, шістнадцятирічна Мар’яна тільки знизала плечима, а вісімнадцятирічний Максим був відверто радий тому, що вітчим, з яким він ніяк не міг порозумітися, нарешті залишив їхній дім.
Тепер він повернувся, упевнений у тому, що на нього весь цей час чекали, а під Новий рік точно впустять назад. Тільки ось ніхто чомусь не був радий його поверненню. Ні дружина, ні діти, ні навіть сусіди, що дивилися на нього хтось із презирством, а хтось — із банальною цікавістю.
— Дай мені хоч із сином побачитися, подарунок йому зробити. Пам’ятаєш, як ми зустрічали минулий Новий рік? Було весело, добре! Чому зараз ти не хочеш усе повернути?
Тарас ставив ці запитання, передчуваючи можливість потрапити до будинку, прикрашеного для його приходу, сісти за накритий стіл і підняти келихи разом з усіма. Але Оксана, спершись спиною на одвірок дверей і дивлячись на колишнього чоловіка з холодною цікавістю, явно не збиралася впускати його.
— Рік тому ми мали сім’ю. Тепер її немає. Усе змінилося, Тарасе, йди.
— Тату? — у передпокої з’явився Дмитро, єдиний чоловічок у будинку, який був щиро радий його поверненню. Тарас дивився на сина як на рятівне коло, посміхнувся йому, схопився за валізу, щоб відкрити її та дістати звідти іграшкову машинку.
— Зараз, синку, у мене для тебе є дещо особливе!
— Дід Мороз! — обличчя Дмитра вмить змінилося, а Тарас не одразу зрозумів, якого Діда Мороза мав на увазі його син. А потім побачив поряд із собою кремезного чоловіка, одягненого в костюм новорічного чарівника, але з трохи розхристаною бородою. Спочатку Тарасу здалося, що це був хтось із сусідів, а потім зрозумів — незнайомець у костюмі не збирався нікуди йти, він прийшов до будинку його дружини.
— Тримай, Дмитрику, я тобі подарунок приніс! — Дід Мороз простяг хлопчикові коробку, більше схожу на переноску для тварин. Дмитро забурчав від радості, адже всередині переноски сиділо справжнісіньке цуценя.
— Мамочко! Дід Мороз мені справжнє цуценя подарував!
Дмитро схопив у руку переноску і влетів у квартиру, забувши і про батька, і про те, що той має для нього подарунок. Тарас із жалем дивився слідом за сином, а потім побачив погляд своєї колишньої дружини. Таким поглядом вона колись дивилася на нього, а тепер він був спрямований на цього чортового Діда Мороза, який так невчасно з’явився на порозі їхнього будинку.
— Славо, проходь! Зніми вже нарешті свою бороду, все одно Дмитрик уже давно не вірить у Діда Мороза.
Оксана сказала це і радісно засміялася. Тарас, не кліпаючи, спостерігав за тим, як казковий герой на його очах перетворюється на звичайного чоловіка, і цей чоловік прийшов до будинку його родини не просто так. Це був той, на кого чекала Оксана. Людина, яка замінила Тараса.
З квартири чулися щасливі голоси, найгучніше за всіх кричав радісний Дмитро, який отримав свого довгоочікуваного цуценя. Скільки разів він просив батька, щоб той дозволив йому тримати в хаті собаку, але Тарас постійно відмовляв, пояснюючи це додатковими турботами, витратами, проблемами. А цей Слава просто взяв і притяг до хати собаку. І всі щасливі! І нікому немає діла до того, що він повернувся, залишивши Ренату і знову давши шанс Оксані на возз’єднання. Цей шанс їй не потрібен, у цьому домі він не був потрібен нікому. У його сім’ї було зовсім інше життя: собака, дядько Слава, закохана й задоволена мати. Навіть Новий рік ще не настав, а всі вже були щасливі. Без нього.
— Тарасе, йди, — Оксана обернулася до колишнього чоловіка і подивилася на нього благаюче, — нічого вже не повернути. Наше життя тепер, як річка, що змінила русло.
— Дива не буде? — спитав Тарас, до останнього плекаючи в собі надію і намагаючись у погляді колишньої дружини побачити шанс на те, що вона ще може передумати.
— Диво вже сталося, — з усмішкою відповіла дружина. — Тільки у нашому житті, в якому немає місця для тебе. І я не про цуценя. Я про те, що я сама створила собі нове щастя.
Двері тихо зачинилися перед його носом, і Тарас залишився стояти на сходовому майданчику зі своєю валізою та нездійсненими надіями. Під Новий рік, напередодні свята, яке мало повернути йому все, він залишився сам. Тепер він розумів, що єдине диво, яке могло статися, — це те, що Оксана, всупереч усьому, вирішила жити, не чекаючи його повернення. Вона створила своє, нове, тепле й наповнене життя, в якому йому більше не було місця. А його власне диво — повернення до старого, звичного затишку — виявилося лише його наївною, запізнілою мрією.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
