Відчиняй ворота, Ольго, ми до вас на все літо, зустрічай ораву! Ольга ледь не впустила сапку просто на кущ молодої полуниці. Вона повільно підвелася, тримаючись за поперек, який нив ще з самого ранку, і спробувала розгледіти непроханих гостей крізь пилюку сільської дороги. Біля хвіртки стояла її двоюрідна сестра Галина. Велична, у яскравому літньому сарафані з великими квітами, з пишною зачіскою й двома великими картатими торбами в руках. А за її спиною, тупцюючи на місці й штовхаючи одне одного, виструнчився цілий гурт дітей різного віку. — Галю?.. Ти звідки? Щось трапилося? — розгублено мовила Ольга, скидаючи з рук старі робочі рукавиці. — Та що могло трапитися, сестро! Радість у нас! — голосно заявила Галина, упевненим кроком заходячи у двір і без церемоній кидаючи свої торби просто на охайний спориш. — Онуків тобі привела. Усіх п’ятьох зібрала, від обох дочок. Нехай міські діти справжніх ягід та фруктів поїдять, задарма, поки свіже росте. А то в тих поверхівках зовсім зачахли, свіжого повітря не бачать. Та й дівчатам моїм треба трохи спочити, влаштувати свої справи. А в тебе тут рай! Садок, вишні, яблука, простір

— Відчиняй ворота, Ольго, ми до вас на все літо, зустрічай ораву!

Ольга ледь не впустила сапку просто на кущ молодої полуниці. Вона повільно підвелася, тримаючись за поперек, який нив ще з самого ранку, і спробувала розгледіти непроханих гостей крізь пилюку сільської дороги.

Біля хвіртки стояла її двоюрідна сестра Галина. Велична, у яскравому літньому сарафані з великими квітами, з пишною зачіскою й двома великими картатими торбами в руках. А за її спиною, тупцюючи на місці й штовхаючи одне одного, виструнчився цілий гурт дітей різного віку.

— Галю?.. Ти звідки? Щось трапилося? — розгублено мовила Ольга, скидаючи з рук старі робочі рукавиці.

— Та що могло трапитися, сестро! Радість у нас! — голосно заявила Галина, упевненим кроком заходячи у двір і без церемоній кидаючи свої торби просто на охайний спориш. — Онуків тобі привела. Усіх п’ятьох зібрала, від обох дочок. Нехай міські діти справжніх ягід та фруктів поїдять, задарма, поки свіже росте. А то в тих поверхівках зовсім зачахли, свіжого повітря не бачать. Та й дівчатам моїм треба трохи спочити, влаштувати свої справи. А в тебе тут рай! Садок, вишні, яблука, простір!

З літньої кухні, повільно переставляючи ноги у старих капцях, вийшов чоловік Ольги, Микола. У руках він тримав дерев’яний брусок і наждачний папір. Микола все життя пропрацював електриком, зовсім недавно вийшов на заслужений відпочинок і тепер понад усе на світі цінував три речі: спокій, ранкову риболовлю на річці та свій яблуневий сад, який доглядав десятиліттями.

Микола зупинився на порозі. Погляд його повільно пройшовся по Галині, по її безрозмірних торбах, а потім перейшов на дитячі верхівки.

— Скільки їх тут? — спокійно запитав він.

— П’ятеро, Миколко, п’ятеро розбишак! — бадьоро відповіла гостя. — Найстаршому, Назарові, уже дванадцять, хлопець дорослий, міцний. Потім двійнята — Ярослав із Ростиславом, їм по дев’ять. Даринці шість, а маленькій Яринці щойно чотири виповнилося. Хата у вас простора, мурована, ще дідами ставлена. Місця всім вистачить, постелиш рядна на підлозі, не пани. Головне — вітаміни! У вас он черешня вже достигає, а смородина яка велика рясніє, як намисто!

Назар, похмурий хлопець у полинялій футболці, уже встиг безцільно копнути край клумби з чорнобривцями. Двійнята, перезирнувшись між собою, з голосним вереском побігли до кущів малини, ламаючи зелені гілки. Найменша, Яринка, заплакала від утоми й потягнулася до спідниці Ольги, яка стояла ні в сих ні в тих.

— Галю, почекай, — Ольга нарешті знайшла слова. — Яке літо? У нас город, господарство, кури, качки. Ми удвох із Колею ледве раду даємо, спини не розгинаються. Мені ще двічі на тиждень треба на зміну в амбулаторію їхати, Коля чергує добою. За що таку силу годувати? Пенсії наші ти знаєш, зараз усе недешеве.

— Ой, Олю, не починай ти цих розмов! — махнула рукою Галина, сідаючи на дерев’яну лаву під крислатим горіхом. — Яка їжа? Літо надворі! Картопля торішня в льоху стоїть? Стоїть. Огірки на грядці ростуть? Ростуть. А садовина сама з гілок падає, земля всіх прогодує. Невже тобі для рідної крові тарілки борщу шкода? Не збіднієте. Діти багато не з’їдять, їм аби побігати на сонечку та ягідку зірвати. А я вам допомагатиму!

— Ти? — обізвався Микола, спускаючись зі сходів. — Ти, Галю, залишаєшся тут?

— Та де там, не можу я, — легко відповіла родичка. — У мене в місті клопотів повно. Путівка до оздоровниці підвернулася, треба спину підлікувати, а потім виходжу на роботу в чергову частину. Я зараз на вечірній автобус поспішаю. Речі ось залишила, змінний одяг у них є, панамки теж. Усе, Олю, тримай господарство! Наприкінці літа заберу, круглесеньких і рум’яних!

До вечора Галина справді поїхала. Вона випила два кухлі свіжого молока, яке Ольга щойно взяла в сусідки, з’їла миску свіжого зеленого борщу, набила сумку ранніми огірками, молодою цибулею та кропом і сіла на приміський автобус, залишивши після себе пил на дорозі й п’ятьох розгублених дітей.

Ольга сиділа за кухонним столом, поклавши втомлені руки на скатертину. За стіною бряжчав посуд, чувся тупіт ніг і плач двійнят, які не поділили дерев’яну ложку.

— І що тепер робити, Колю? — тихо запитала вона чоловіка. — Дочкам її дзвонити в місто?

— А який сенс? — Микола зітхнув, заварюючи чай із листя м’яти. — Старша на двох роботах працює, додому тільки ночувати приходить. Менша на сесії застрягла. Телефони вимкнуть — і шукай вітру в полі. Родина ж, не чужі люди з вулиці. Залишимо просто так — потім по всій рідні піде поголоска, що ми дітей за поріг виставили.

— Але вони ж тут усе перевернуть догори дном! Колю, вони голодні. Я зварила велику каструлю каші з залишками тушкованки — з’їли за кілька хвилин, аж миски вилизали. Назар пів буханця хліба сам проковтнув. Де на них набрати харчів?

Микола повільно випив теплий чай, подивився крізь вікно на гілки яблунь і легенько постукав пальцями по столу.

— Значить так, жінко, — твердо сказав він. — Без паніки. Я все життя бригадою керував, різний народ бачив, і всюди був порядок. Хотіли вітамінів і простору? Буде їм простір. Але за розкладом. Завтра підйом о шостій ранку.

— Колю, вони ж малі зовсім…

— Яринка мала, їй поблажка. Інші вже дорослі, руки-ноги є. Лягай відпочивати, Олю. Завтра буде непростий день.

Ранок розпочався не з м’якого світла у вікні, а з гучного звуку. Микола вийшов на ґанок зі старим металевим кухлем і ложкою.

— Підйом! — пролунав його спокійний, але гучний голос. — Виходь шикуватися на вмивання!

Назар виліз з-під літньої ковдри на веранді сердитий, скуйовджений, ледве розліплюючи очі.

— Чого ви кричите, діду Миколо? У нас канікули взагалі-то! Бабуся казала, що ми тут відпочивати будемо!

— Відпочивати будеш, коли діло зробиш, Назаре, — незворушно відказав господар. — А тут у нас робочий порядок. Вода в криниці свіжа, бадьорить. Хто не вмиється до чверті на сьому — снідати не сідає.

Сніданок був простий: велика чавунна сковорода зі смаженою картоплею, тарілка квашеної капусти, свіжий хліб і чай із сушених ягід. Жодних солодощів чи розчинних напоїв, до яких діти звикли в місті.

Ярослав, поколупавши виделкою край картоплини, скривився:

— А пластівці солодкі є? З молоком?

— Пластівці в крамниці на полиці стоять, — відповів дід. — Не хочеш картоплі — гуляй до обіду. Можеш яблука з гілок рвати. Тільки вони ще зовсім зелені, живіт болітиме так, що не зрадієш.

Двійнята перезирнулися й заходилися швидко працювати ложками. Назар їв мовчки, із показною байдужістю, але вичистив тарілку до останньої крихти.

Після сніданку Микола вивів усіх на подвір’я. Біля повітки вже стояли відра, два сапки, лійка та плетений кошик.

— Отже, слухайте уважно, — Микола сперся на держак сапки. — Бабуся Галина сказала, що фрукти тут самі собою ростуть. Пояснюю для міських: саме по собі тільки бур’ян під парканом росте. Щоб вишня була солодкою, треба обкопати пристовбурове коло. Щоб полуниця не висохла — зілля виполоти. Назаре — береш косу, я покажу, як безпечно скосити траву біля межі. Двійнята — берете відра й гайда до колодязя, треба наносити води в діжки для поливу. Даринка — разом із бабусею Ольгою на грядку, будете сухе листя обривати. А Яринка посидить на сонечку й допоможе перебрати цибулю, ось тобі кошик.

— Я не хочу полоти, там комахи кусаються! — надула губи шестирічна Даринка.

— Хто не допомагає на городі, той узимку смачного варення не куштує, — спокійно зауважив Микола. — Усі згодні? Тоді беремося до роботи.

Перші кілька днів нагадували тихий супротив. Назар демонстративно кидав косу в траву, сідав на колоду й витягав старий телефон без мережі, сподіваючись зловити зв’язок. Микола не кричав і не докоряв. Він просто мовчки прибирав зі столу порцію хлопця й віддавав її дворовому собаці Сірку.

— Хто не працює, той не має апетиту, — говорив він абсолютно спокійно. — У нас такий порядок. Хочеш сидіти — сиди. Але обід за розкладом.

На третій день під вечір Назар, зголоднілий і насуплений, підійшов до дровітні.

— Де сокира? — буркнув він, дивлячись у землю.

— У повірці на гачку. Тільки рубай он ті сухі поліна. Ноги став ширше, бережи пальці, — відгукнувся Микола, який саме лагодив паркан.

Хлопець рубав дрова незграбно, сердився, набивав мозолі на долонях. Микола підійшов хвилин за двадцять, перехопив сокиру, показав, як правильно тримати сокирище, куди саме спрямовувати лезо — прямо в природну тріщину, як використовувати власну вагу, а не напружувати всі сили. Назар спробував знову. Поліно дзвінко розкололося навпіл. В очах хлопця вперше з’явилося живе захоплення.

Двійнята, наносивши за день кілька діжок води, увечері засинали без жодних капризів. А коли Ольга виставляла на стіл миску з відвареною молодою картоплею, политою олією з часником і кропом, та свіжі огірки, діти наминали все за лічені хвилини.

— Бабусю Олю, а можна ще шматочок хліба з сіллю? — несміливо просив Ростислав, у якого на щоках замість міської блідості з’явилася здорова засмага.

— Їж, дитино, звичайно, бери, — лагідно усміхалася Ольга. Серце її пом’якшало. Діти виявилися зовсім не лихими, просто ніхто ніколи не приділяв їм достатньо уваги, вони росли самі по собі, серед міського шуму й постійної метушні дорослих.

До середини літа сільське життя налагодилося, як точний годинниковий механізм.

Зранку — полив і збір ягід. Микола вчив онуків розбиратися в плодах.

— Дивися, Ярославе, — показував він на гілку смородини. — Оця темна, м’яка, блищить — її збирай акуратно, не мни. А зеленувату залиш, нехай сонця набереться. Кожен плід повинен дозріти. Зрозумів?

— Зрозумів, діду!

Назар під наглядом Миколи полагодив хвіртку біля курника, навчився рівно забивати цвяхи й тримати пилку. Вечорами вони сідали на ґанку, відпочивали після денної спеки, і хлопець стругав перочинним ножиком дерев’яну іграшку для меншої сестрички.

— Діду, а мама завжди казала, що в селі залишаються тільки ті, хто не зміг у місті влаштуватися, — якось тихо сказав Назар, розглядаючи зріз деревини. — Мовляв, у місті люди в гарних кабінетах працюють, а тут треба тільки в землі копирсатися.

Микола лише лагідно усміхнувся, дивлячись на вечірнє сонце над городами.

— Твоя мама, Назаре, звикла, що овочі в целофанових пакетах продаються. І здається їй, що все воно само собою береться на полицях. А ти тепер знаєш, скільки праці треба вкласти, щоб помідор виріс і налився соком. Ти торкнувся землі руками. Той, хто вміє працювати і розуміє ціну хліба, ніде не пропаде. Ні в місті, ні в селі. Пам’ятай про це. Людина повинна вміти давати собі раду за будь-яких обставин.

Даринка з маленькою Яринкою постійно крутилися біля Ольги. Навчилися полоти моркву, обережно обминаючи тоненькі сходи, збирали у полички вишні, а потім сиділи на літній кухні й акуратно видаляли кісточки для варення. Пальці в дівчаток були вишневими, солодкими, але радості не було меж: варення варилося у великому мідному тазу, а пінку вони куштували по черзі великою дерев’яною ложкою.

У серпні доспіли перші яблука. Сад наповнився густим пахощем стиглих плодів. Гілки білого наливу та ранніх осінніх сортів схилялися до самої трави. Діти обережно зривали яблука, загортали кожне в папір і складали в дерев’яні ящики для зберігання. Жодне яблуко не впало на землю, жодне не пошкодилося.

А наприкінці серпня біля хвіртки знову почувся знайомий гучний голос.

Галина повернулася так само раптово, як і поїхала. На ній був новий літній костюм, обличчя посвіжішало після відпочинку, а настрій був піднесений.

— Ну, зустрічайте маму й бабусю! — защебетала вона ще від воріт. — Ледве доїхала, автобус трясло всю дорогу. Ну що, Олю, як мої шибеники? Не дуже вони тобі дошкуляли? Фруктів досхочу наїлися? Животи не болять?

Вона ступила на подвір’я й раптом замовкла.

Двір змінився до невпізнання. Стежки були чисто підметені, трава вздовж паркану охайно підкошена, сам паркан рівний і підправлений. Біля повітки рівною стіною лежали сухі, акуратно складені дрова.

На ґанку сиділи двійнята й ретельно чистили щіткою своє взуття. Даринка на літній кухні акуратно складала чисті рушники. А з глибини саду вийшли Микола та Назар. Хлопець помітно підріс за літо, розправив плечі, засмаг і ніс на плечі ящик із яблуками так упевнено, ніби це був звичайний шкільний наплічник.

— Назаре? — Галина навіть очі округлила від подиву. — Ти що це… вантажником тут став? Ану постав на землю, спину зірвеш! Бабуся по вас приїхала! Збирайтеся швиденько, треба до школи готуватися, одяг переглянути!

Діти повільно підійшли ближче. Жодного галасу чи безладного бігання не було.

— Добрий день, бабусю Галю, — спокійно сказав Назар, обережно опускаючи ящик на дошки. — Ми ящики не кидаємо, це добрий сорт, поб’ється — пропаде до холодів.

— Що-о? — Галина розгублено подивилася на сестру.

Ольга вийшла з хати у світлому фартусі, спокійна та привітна.

— Приїхала, Галю? Заходь до хати, вип’ємо узвару. Діти, помийте руки, будемо пиріг із яблуками різати.

За столом гостя поводилася незвично тихо. Вона уважно розглядала онуків, які сиділи рівно, не перебивали дорослих, не хапали шматки з тарілок і перед початком частування дружно побачили всім смачного.

— Олю… ти що з ними робила? — пошепки спитала Галина, нахилившись до сестри. — Вони в мене вдома за дві години квартиру догори дном перевертали. А тут сидять, як на святі.

— Нічого особливого, Галю, — посміхнувся Микола з іншого кінця столу. — Звичайна сільська наука. Якщо хочеш яблуко з’їсти — треба спершу дерево напоїти.

Галина насупилася, наче шукаючи підступ:

— Ви що, змушували їх понад силу?

— Ніхто нікого не кривдив, — спокійно відповів Микола. — Працювати разом навчилися. Зрозуміли, звідки хліб на столі береться. Що нічого задарма не буває, усе людської праці потребує.

Після частування почали збирати речі. Галина підійшла до своїх великих сумок:

— Ну добре. Ми тоді візьмемо з собою трохи ягід, компотів пару банок, і яблук мішка два в багажник автобуса попросимо поставити. Домовимося з водієм. Земля ж усе вродила, поділитеся!

Назар, який стояв біля порога, раптом зробив крок уперед і став поруч із торбами.

— Ні, бабусю Галю. Мішками ми нічого віддавати не будемо.

Галина аж остовпіла:

— Це ти мені кажеш? Рідній бабусі?!

— Ми з дідом ці яблука все літо доглядали, — спокійно і твердо відповів хлопець, дивлячись прямо в очі родичці. — Ми воду вручну тягали з колодязя, поливали, сухе гілля вичищали. Бабуся Ольга вечорами варення варила, щоб нам на зиму було. Дід виділив нам по кошику — додому відвезти, мамам. А мішками роздавати не треба. Ми знаємо, скільки тут нашої праці.

У хаті запанувала цілковита тиша. Було чути лише цокання старого настінного годинника.

Галина почервоніла, відкрила рота, щоб висловити все своє обурення, але натрапила на спокійні, упевнені погляди всіх п’ятьох дітей. Двійнята стояли біля старшого брата, Даринка тримала за руку меншу Яринку, і в їхніх очах не було остраху — лише дитяче, але вже дуже зріле розуміння справедливості.

Вона глибоко зітхнула, підхопила свої порожні торби й тихо кинула:

— Ну й залишайтеся зі своїми яблуками… Самі все тягнете, а для рідні шкодуєте…

— Щасливої дороги, сестро, — м’яко мовила Ольга, не рухаючись із місця. — Варення дітям у рюкзаки я вже поклала. По дві слоїки на кожного. Довезете охайно, нічого не розіб’ється.

Прощання біля хвіртки було швидким. Галина квапливо йшла попереду, голосно стукаючи підборами по стежці. Діти йшли слідом, але біля самого повороту Назар раптом зупинився, озирнувся й побіг назад до двору.

Він підбіг до Миколи, який стояв біля воріт у своїй старій робочій жилетці, міцно обійняв його за шию і стиха сказав:

— Діду Колю, я наступного літа сам приїду. Без бабусі. Автобусом доберуся. Ми ж альтанку хотіли добудувати, пам’ятаєте?

Микола поклав свою важку, шорстку від роботи долоню на плече онука й тепло стиснув його:

— Пам’ятаю, Назаре. Дошки в повірці складені, сухі. Приїжджай обов’язково. Руки в тебе тямущі, голова на плечах є. Усе зробимо.

Хлопець кивнув, помахав рукою бабусі Ользі, яка витирала куточок ока, і побіг наздоганяти решту.

Сонце повільно сідало за верхівки дерев на краю села. У садку пахло стиглими яблуками, сухою травою та вечірньою прохолодою. Ольга підійшла до чоловіка, притулилася до його плеча.

— Спорожнів дім, Колю. Тихо так стало… аж незвично.

— Усе гаразд, Олю, — тихо відгукнувся Микола, проводжаючи поглядом куряву на дорозі. — Дім відпочине, і земля трохи перепочине. А тиша тепер правильна, спокійна. Ходімо до хати, чай вистигає, та й грубку треба підтопити — до ночі свіжішатиме.

You cannot copy content of this page