fbpx
Життєві історії
Від моєї мами мені дісталася квартира. Коли про це дізналися діти, почали часто ходити до нас в гості. Донька просила продати квартиру, а гроші розділити між нею і братом. Але мене ніхто не запитує, як мені дісталася та квартира, я стільки років доглядала за старенькою мамою. А потім приходив син, просив, щоб квартиру йому віддали, бо немає де жити. Ми все життя були в боргах, бо допомагали своїм дітям. А вчора з чоловіком сказали вже: – Досить! Квартиру ми продамо, але ви нічого не отримаєте. Ми відремонтуємо дачу і купимо нову машину, бо старенька постійно ламається. Більше діти до нас не приходять

Інколи мене огортає такий смуток, що я починаю думати, що у людей діти як діти, а моїм тільки все готове подавай. Хоча, можливо, матері думати так про своїх дітей і не правильно, але останні роки мене ця думка, чомусь, не покидає зовсім. Нема щоб батькам хоча б чимось допомогти – та де там, зайвий раз, коли нічого не потрібно, навіть і в гості не зайдуть. А це дізнались, що квартира від матері мені дісталась, то бігом прибігли.

У кого тільки вийшли мої дітки. Обоє жадібні та ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не розраховували, самі собі на хліб заробляли ще з молодих років. І квартиру теж заробили своєю власною працею. Пів життя в гуртожитку тулилися і дочекалися, скільки радості тоді було та щастя, свій власний куточок маємо. А цим все готове завжди подавай. Іван машину захотів в двадцять два роки, а Таня в дев’ятнадцять років весілля шикарне захотіла, потім квартиру двокімнатну, та не дешеву, а в центрі міста. Всі бажання виконали ми з чоловіком, брали кредити. Самі їх і виплатили, багато років гарували на своїх дітей. Однією картоплею з дачі харчувалися весь цей час, а зарплату відкладали, бо боргів тоді багато мали. Тепер ось мами моєї нещодавно не стало. Квартиру після себе залишила. Мені заповіла. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам, адже кому, якщо не їм. Вони у нас одні.

Першим Іван почав. Йому, бачте, ніде жити. До цього було де жити, а тепер вже немає. Не хоче він, бачте, квартиру орендувати у чужих людей, гроші віддавати щомісяця. Хоче в бабусину переселитися. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде. Не вистачає на життя зовсім. Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівчину треба годувати. Вже, яка за рахунком на плечах сидить? З однією жив – вже не подобається, з другою жив – теж погана, тепер – з третьою. Возив її на море відпочивати, тепер в Європу збирається везти на екскурсію та відпочинок. А вона хоч би копієчку доклала до всього цього. Тільки їй неси. Я все, звичайно, розумію, вони молоді, хочуть гарно жити, але ж не за наш з чоловіком рахунок, ми й так вже не молоді давно. Вона його і підговорила квартиру випросити в батьків. Як же, грошей більше буде на неї витрачати. Розумна дівчина.

– Коли тільки ти, Іване, розуму в голову набереш? Тридцять років скоро. А все просиш у нас і просиш. Всі тобі не допомагають. А хто кредит за машину платив? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти і третьої частини не виплатив. Все ми та ми. Жив би скромніше, давно б свою власну квартиру мав би за стільки років. А ти всі гроші на вітер пускаєш. Завів би справжню сім’ю, тоді б і розмова інша була. А то живеш незрозуміло як – ні холостий, ні одружений. Все в наречених, до сивого волосся, сказала я тоді синові, після його прохання.

І Таня з претензіями до нас з батьком якось прийшла. Все їй мало. Квартиру купити допомогли, і те мало. Наостанок у неї, бач, в перший клас дитина пішла. Витрати великі зараз з’явилися. За гуртки треба платити, за музичну школу, ще за щось там. Хотіла їй сказати: «Доню, доню, а як ми вас ростили, двох. Хіба неуками ви залишилися. Теж за все платили: і за підручники, і за форму. І за путівки в табір на дві зміни. Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити зараз? Нам ніхто не допомагав, а ми тобі допомагаємо».

Хотіла сказати, та промовчала. Все одно не зрозуміє мене моя власна донька. Знайде собі виправдання. Скаже, що тоді життя інше було. А яке воно інше було. Я на двох роботах працювала: і в лікарні, і в ЖЕКу. Там медсестрою, тут прибиральницею. У декретній відпустці по три роки не сиділа. Та й зараз робота у тебе не важка. Сидиш цілий день, чай елітний продаєш, який простим людям не потрібен. За 7 тисяч на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якщо грошей не вистачає. Або Степана, свого чоловіка, вмовила б побільше грошей додому приносити. А не потурати йому неробі. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, сміх один. Вчить хлопчиків за 8 тисяч роботів якихось винаходити.

Йому б токарем на заводі працювати, а він з хлопцями грається. Чому батько ваш досі не на пенсії, а біля верстата? Через вас і не на пенсії. Все тягнете і тягнете з нас гроші, а пора б і перестати. Ох, Таню, у тебе в голові – все взяти і поділити. Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо між нами з братом. Цікаво, як ти їх ділити зібралася? Шкода, що не спитала я у тебе. Вже точно, не порівну. Знаю, сказала б ти: «У мене дочка, а у Івана – нікого, мені більше давайте».

А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за бабусею доглядаючи, адже вона давно допомоги потребувала. Ні, не запитала мене моя донька жодного разу і бабусі не допомогла. Швидше квартиру продавати намірилась та гроші ділити.

Ох, користолюбці. Через квартиру однокімнатну сперечаєтеся. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба вчила я їх цього? Хіба чоловік вчив? Видно, життя навчило. Ніякого розуміння і співчуття до матері і батька немає. І самі один з одним постійно сперечаються, здебільшого за гроші. А як на свята в гості приїжджають, то так і дивляться обоє, ходять по кутках зазирають, щоб ми щось в сумку поклали.

А ми з чоловіком Миколою так вирішили: досить. Пора трішки і нам пожити для себе, хоч на старості років, а то все життя жили для дітей, а вони нашої праці зовсім не цінують. Їм ніколи не вгодиш. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу свою, нарешті, добре облаштуємо, паркан новий поставимо. Ще машину нову купимо, щоб не ламалася, бо стареньку чоловік постійно тільки й ремонтує. В санаторій поїдемо, здоров’я поправимо. Ще я собі хочу купити сукню, а чоловікові костюм. Будемо ввечері в нашому парку гуляти. Я дітей своїх люблю, але зараз дуже щиро хочу, щоб Господь дав їм розуму і вони стали добрими людьми. Я ще маю на це надію, але не знаю, що мені робити.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook