Мені 50 років, я живу в невеликому селищі неподалік від обласного центру. Я давно вдова, маю 30-річну дочку, яка мешкала неподалік від мене, ми з чоловіком для неї ще багато років тому будинок збудували. Коли дочка вийшла заміж, то відразу з зятем туди і переїхала.
А ще, у мене є двоє літніх батьків: татові 70 років, мамі 73. Останніми роками мама дуже хворіє, то ж на батькові і вся господарка, і догляд за мамою. Я теж щодня до них прибігаю, але постійно бути з ними не можу, бо ще ходжу на роботу. Коли треба, то лишаюся навіть у батьків ночувати, а зранку біжу в магазин, де я працюю.
Дочка моя недавно дитину народила, онуку 4 роки. Вона постійно мене картає, що я своїм батькам більше уваги приділяю, ніж її дитині, мовляв, їй теж допомога потрібна, вона зранку до вечора сама з дитиною. Зять на заробітках постійно, вдома буває лише на свята, а так вона сама.
Її я теж розумію, і внука свого люблю більше за життя, але ж не можу я літніх батьків просто так залишити. Дочка мене картала постійно, що я своє здоров’я загублю в цій біганині, і попередила, що якщо таке станеться, то вона не збирається так самовіддано бігати коло мене, як я бігаю коло своїх батьків.
Я на неї не ображалася, списувала все на молодість, думаю – ще трохи і цінності в неї поміняються. Весною цього року дочка з внуком поїхали до зятя в Прагу. Він там був і наполіг, щоб і моя Зоряна з сином до нього їхали. У зятя в Чехії вже офіційна робота, він квартиру знімає, то ж дочка їхала не в нікуди, як багато інших наших співвітчизників, а в теплу квартиру, яку облаштував її чоловік.
Через три тижні Зоряна мені зателефонувала і попросила, щоб я до них приїхала і хоч до літа побула з ними. Дочці робота підвернулася, а внука нема з ким лишити. Вони вирішили, що якщо я на кілька місяців до них приїду, то дуже цим їм допоможу.
Звичайно, я вагалася, і навіть не відразу погодилася, але Зоряна дуже просила, тому я поїхала. До літа пробути не вийшло, бо для онука садочка ми так і не знайшли, довелося мені у них погостювати аж до зими. Мені у них було не погано, але і не добре, бо це не своя хата. Я себе почувала так, ніби я на роботі, хоча за це мені, звичайно, ніхто не платив.
Та ближче до зими я стала хвилюватися за батьків, як вони там без мене. Щоправда, я їм телефонувала часто з закордону, говорила з ними, вони запевняли мене, що у них все добре. Та все ж, мені чомусь на серці було дуже неспокійно.
Коли я сказала доньці, що повертаюся додому, вона на мене дуже образилася, знову почала свою пісеньку, що я про свого онука не турбуюся, що мені байдуже, як вони без мене будуть справлятися. Та цього разу я твердо вирішила, що я їду, навіть квиток купила. То ж я повернулася додому, чим дуже розізлила Зоряну. Сподіваюсь, незабаром їй це мине.
Додому я приїхала недарма, батько теж захворів, і їм без мене було дуже важко. Але вони мені нічого не хотіли говорити, щоб я там, на чужині, не хвилювалася. Навіть не знаю, як би вони впоралися, якби не наш сусід Михайло. Він щодня забігав до них, обходив худобу, доїв корову. Ходив в магазин і купував їм все необхідне. Я йому дуже вдячна за це.
Про Михайла, взагалі, окрема історія. Він, як і я, вдівець, і вже багато років пропонує мені зійтися і жити разом. Чоловік він хороший, і може я б навіть погодилася, але моя дочка завжди виступала категорично проти. Вона була переконана, що мені цього не треба. А Михайло он яким хорошим виявся, кілька місяців просто так доглядав моїх батьків. Надійний чоловік, може і варто до нього придивитися, бо старість не за горами, а з дочки, бачу, користі буде небагато.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
