— Та ви не беріть до серця, бабусю Галю, — Тарас відчував, як у грудях шкребе провина перед старенькою. — Самі ж розумієте: робота, перспективи. У великому селі і можливостей більше, і молоді повно.
— Молодим, синку, всюди стежки відкриті, — тихо мовила баба Галина, поправляючи вицвілу хустку. — А що я? Своє вже відгорювала й відспівала. Нащо тобі, соколе, біля старої час марнувати? Тобі ж сім’ю треба думати як заводити, гніздо вити.
Тарас приїхав у невелике село Солов’ївка за розподілом після аграрного університету. Сам він був із Полісся, а доля закинула його сюди, на Черкащину. Влаштувався ветеринаром. Спочатку міському хлопцю було важко звикнути до специфічного сільського ритму, де сонце — будильник, а кожен зустрічний — родич чи кум. Але рятували вечори у двоюрідної бабусі Галини. Вона прийняла його як рідного сина, щовечора частуючи історіями, які пахли полином і давниною.
— Дякую, що хоч на ці місяці завітав, — старенька виставила на стіл полумисок із пухкими пиріжками з капустою та кропом. — Ну, як тобі наші краї? Обжився трохи? — Вона сіла навпроти, підперши щоку рукою, і з любов’ю дивилася, як племінник уплітає домашню здобу.
— Добре тут, бабусю. Повітря солодке, і люди щирі. Як казала моя мати: «Де не посієшся — там і проростеш, аби земля була добра», — Тарас запив пиріг холодним молоком із глечика.
— Так-так, твоя правда, — зітхнула Галина Григорівна. — Мати в тебе мудра жінка… Я теж колись звикала, коли ми сюди з-під Полтавщини перебралися. Ох, як згадаю ті роки — наче в іншому житті було. Важкі часи були, голодні, але люди трималися один одного, мов колоски в снопі.
Галина народилася в степовому краї. Рано вийшла заміж за коваля Максима, народила синочка Івасика. Але щастя було коротким. Чоловіка рано не стало — на будівництві греблі, і залишилася вона сама з дитиною на руках у часи великої розрухи та посухи.
— У мене ж тоді ні корови, ні кози, — продовжувала бабуся, — а Івасик мій кволий був, ледь дихав. Я його сусідським молочком і виходила, Божою милістю та людською добротою…
Не встигла вона договорити, як у хату без стуку зайшла її давня подруга Параска — жінка гостра на язик і швидка на підйом.
— Годі тобі ляси точити, Галю! Ходімо в магазин, там олію завезли і цукерки «Корівка» свіжі. А твій Тарас коли речі збирає? Треба ж випровадити хлопця, як годиться, — Параска стала на порозі, вперши руки в боки.
— Завтра вранці, — з тяжким серцем відповіла Галина і нишком змахнула сльозу краєм хустки.
Тараса перевели на постійне місце роботи до великого селища Зоряне, що за тридцять кілометрів від Солов’ївки. Там був великий агрохолдинг, сучасна ферма, і голова обіцяв виділити окремий будинок із садом. Для молодого спеціаліста це був шанс, перед яким не встояти.
Переїхавши до Зоряного, Тарас з головою пірнув у роботу. Нові обов’язки, знайомства, облаштування побуту — за цим круговертю образ старої бабусі з Солов’ївки почав тьмяніти. Аж поки він не зустрів на фермі Марічку — молоду лаборантку з очима кольору стиглого каштана.
— А ви, пане ветеринаре, звідки будете? Не місцевий же, по говору чути, — Марічка сором’язливо посміхнулася, поправляючи білий халат.
— З Полісся я, але останній рік у Солов’ївці був, — Тарас ішов поруч із нею вздовж квітучої липової алеї. — Тепер ось у вас корів лікую.
— І як вам у нас? Краще, ніж у Солов’ївці? — дівчина крадькома поглядала на високого, плечистого хлопця.
— Та як сказати… Там тихо було, по-домашньому. Але таких гарних дівчат, як тут, я там точно не бачив, — Тарас наважився і накрив своєю долонею руку Марічки.
— Ой, ви дивіться мені! — Марічка різко зупинилася і прибрала руку. — Я дівчина серйозна, на такі компліменти не купуюся.
— Вибач, я не хотів образити, — щоки Тараса спалахнули густим рум’янцем.
— Гаразд, мені вже пора. Мама чекає, — вона швидко пішла стежкою до своєї хати.
Тарас намагався наздогнати її, щоб ще раз перепросити, але Марічка лише гукнула через плече: — Не ходіть за мною! Я з легковажними не гуляю!
Тієї ночі Тарас так і не заснув. У голові крутилася лише вона. Її сміх, гордовита постава, тонкі пальці. «Оце так ветеринар, — думав він, — лікував тварин, а сам серце розбив об дівочу неприступність».
Зранку, ледь сонце торкнулося обрію, він уже стояв біля лабораторії з оберемком польових ромашок.
— Марічко, пробач. Це я з дурості, не хотів тебе зачепити, — він стояв перед нею, опустивши голову, як нашкодивший школяр.
Дівчина довго тримала паузу, розглядаючи квіти, а потім тихо мовила: — Бачу, що не зі зла. Але обіцяй: ніяких вільностей.
— Обіцяю! Навіть за руку не візьму… до весілля, — Тарас широко посміхнувся, побачивши, як на її обличчі з’явилася ямочка.
Минув рік. Їхнє кохання зміцніло, пройшовши перевірку часом і сільськими плітками. Нарешті Тарас зробив пропозицію. Весілля вирішили гуляти гучно, по-українськи.
— Весілля зробимо у нашому дворі, — сказав батько Марічки, Степан Петрович, — місця вистачить, палатку поставимо, музикантів покличемо. Твої батьки приїдуть?
— Обов’язково, — відповів Тарас, обідаючи в майбутніх родичів. — І ще… тут неподалік, у Солов’ївці, живе моя бабуся Галина. Треба б її обов’язково запросити.
— Рідна бабуся? Чому ж ти нас раніше не познайомив? — здивувалася мати Марічки, Ганна Вікторівна.
— Та ні, далека родичка, по батьковій лінії. Але вона мене дуже підтримала, коли я тільки приїхав.
— Тоді їдьте завтра ж і забирайте її до нас, — скомандував Степан.
Коли Тарас і Марічка приїхали до Солов’ївки, баба Галя мало не впустила відра з водою від радості.
— Ой, соколики мої! Заходьте швидше! У мене якраз пиріг у печі доходить.
Поки гості вмивалися з дороги, старенька сіла на лаву і почала уважно розглядати наречену.
— Гарна дівчина, — усміхалася бабуся. — Очі добрі, рука міцна. А батьки твої хто, дитино?
— Тато — механік, Степан Мельник, а мама в школі працює, — відповідала Марічка, ласуючи пирогом.
— Мельник? — Галина Григорівна раптом завмерла. — А звідки вони родом?
— З Полтавщини ми переїхали, коли я ще зовсім маленька була. Бабуся моя, Катерина Василівна Мельник, часто згадувала, як колись у скруту на одній вулиці з якимись родичами жили.
— Катерина Мельник? — голос баби Галі затремтів. — А чоловік її… чи не Олексій був?
— Так, Олексій Степанович. Але він давно помер, я його майже не пам’ятаю.
Баба Галя повільно піднялася з місця, її очі наповнилися сльозами. Вона підійшла до Марічки і тремтячими руками обхопила її обличчя.
— Господи… Марічко… Ти ж онука Катрусі! Моєї Катрі! — старенька заридала, притискаючи голову дівчини до своїх грудей. — Я ж її все життя шукала!
Тарас і Марічка сиділи приголомшені. Виявилося, що в ті страшні голодні роки після великої посухи, коли Галина залишилася одна з маленьким Івасиком, її сусідкою була саме Катерина, бабуся Марічки.
У Катерини тоді була єдина на всю вулицю корова — Зірка. Місцева влада суворо наказала: усе молоко здавати в колгосп, за приховування продукту — тюрма. Наглядали за цим суворо, навіть сусіди іноді доносили один на одного. Але Катерина, бачачи, як згасає маленький син Галини, щоночі, ризикуючи волею і життям власних дітей, переливала через плетень літр молока.
— Вона мене врятувала, — плакала баба Галя. — Якби не твоя бабуся Катря, не було б зараз мого Івася, не було б у мене нікого. Вона останнє відривала від своїх, щоб мій хлопчик вижив. А потім вони раптово виїхали, ніхто не знав куди… Я і в район писала, і в сусідні області — все марно було.
— Бабусю Катерину два роки тому поховали, — тихо мовила Марічка, витираючи сльози.
Галина Григорівна на мить замовкла, важко опустилася на табурет. — Значить, не встигла я… Не вклонилася їй за життя. Я ж кожну ніч за неї молилася. Думала, де вона, чи не голодує сама?
Вона взяла руку Марічки у свою: — Слухай мене, дитино. Ти виходиш за Тараса — і це не просто так. Це небо нас звело, щоб я могла хоч тобі віддячити за те добро, що твоя бабуся зробила. Вона була святою жінкою. Не побоялася гніву начальства, не побоялася голоду — врятувала людську душу.
Весілля в Зоряному було особливим. Але найзворушливішим моментом став не перший танець молодих, а ранок наступного дня. Баба Галина попросила відвезти її на цвинтар.
Там, біля пам’ятника з іменем Катерини Мельник, старенька опустилася на коліна. Вона поклала на могилу букет польових квітів і вузлик із тими самими пиріжками, якими завжди пригощала Тараса.
— Дякую тобі, Катрусю, — шепотіла вона, гладячи холодний камінь. — Дякую за сина, за життя, за онуків. Тепер я спокійна. Твоя кров і моя тепер в одній родині сплелися. Спочивай з миром, сестро моя по долі.
Тарас і Марічка стояли трохи віддалік, тримаючись за руки. Тепер вони знали, що їхнє кохання — це не просто випадковість, а продовження великої історії про людяність, яка сильніша за будь-які випробування, і про пам’ять, що не вмирає, поки ми здатні на вдячність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.